Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Ще одна хороша відмінність полягала в тому, що в таборі не було жодного катувального намету, в той час як Орден завжди встановлював їх безліч. Туди постійно тягнули нещасних для допиту, а звідти витягали все нові і нові трупи. Постійні крики жертв додавали свою лепту в шум величезного табору.
Тут все було по-іншому. Солдати закінчували вечеряти і розташовувалися на нічліг, табір замовкав. У таборі Ордена ніколи не було часу, щоб там панувала тиша.
— Туди, — сказав один із солдатів, витягаючи руку і вказуючи в темряві на командирські намети.
Високий білявий офіцер вийшов з одного з наметів, почувши близький тупіт коней. Без сумніву, його вже попередили, що до нього направляється лорд Рал.
Річард зіскочив з сідла і завадив чоловікові на колінах вітати себе.
— Радий бачити вас знову, генерал Мейфферт, але у нас зовсім немає часу.
Він вклонився.
— Як побажаєте, лорд Рал.
Ніккі помітила погляд генерала, адресований Карі, коли вона підійшла і стала поруч з Річардом.
Він пригладив своє світле волосся. — Пані Кара…
— Генерал…
Річарда охопив спалах гніву.
— Життя занадто коротке, щоб ви двоє продовжували прикидатися, що зовсім не хвилювалися один за одного, — сказав він. — Вам потрібно, нарешті, зрозуміти, що кожна хвилина, проведена вами разом дорогоцінна, і немає нічого неправильного в прояві високих почуттів. Це — теж частина свободи, за яку ми боремося. Згодні?
— Звичайно, лорд Рал, — відповів спантеличений генерал Мейфферт.
— Ми тут з-за вашого донесення з приводу жінки, яку поранили мечем. Вона ще жива?
Молодий генерал кивнув. — Я не цікавився цим останню годину або близько того, але коли мені доповідали в останній раз, вона була ще жива. Мої хірурги займаються нею, але ви ж знаєте, що є рани, які поза їх умінням. А рани цієї жінки з таких. Їй завдали удару в живіт. Це означає довгу і болісну смерть. Вона і так прожила довше, ніж я очікував.
— Ви знаєте її ім'я? — Запитала Ніккі.
— Поки вона була у свідомості, вона відмовлялася назватися, але коли у неї почалася лихоманка, ми знову запитали. Вона сказала, що її звуть Тові.
Перш ніж задати наступне питання, Річард глянув на Ніккі. — Як вона виглядає?
— Велика, повна стара.
— Схоже, це вона, — сказав Річард і потер рукою обличчя. — Нам потрібно її бачити. Терміново.
Генерал кивнув. — Ходімо. Я проведу вас.
— Стривайте, — сказала Ніккі.
Річард обернувся до неї. — Що ще?
— Якщо ти підеш туди і вона побачить тебе, вона нічого не скаже. Ми з Тові не бачилися цілу вічність. Коли вона втекла, я була рабинею Джегана, а тому можу поговорити з нею так, щоб витягнути з неї правду.
Ніккі бачила, з яким нетерпінням Річард хоче добратися до тієї, яка на його думку була винна у зникненні його коханої.
Ніккі все ще сумнівалася, вірити в його історію чи ні. Вона намагалася зрозуміти, а чи не викликана це недовіра її власними почуттями до Річарда.
— Річард, — сказала вона ступнувши ближче, щоб поговорити з ним без сторонніх. — Дозволь мені зробити це. Якщо ти з'явишся там, то можеш все зіпсувати. Я впевнена, що зможу примусити її розговоритися, але якщо вона побачить тебе, вся наша гра буде закінчена.
— І як ти збираєшся змусити її говорити?
— Послухай, ти хочеш дізнатися, що сталося з Келен, чи будеш стояти тут і з'ясовувати, яким шляхом я отримаю інформацію?
Він стиснув губи, які на мить напружилися.
— Мені все одно, навіть якщо ти станеш по дюйму витягати з неї кишки. Просто примусь її говорити.
Ніккі коротко торкнулася рукою його плеча і послідувала за генералом. Як тільки вони відійшли подалі, вона наздогнала його і пішла поруч з ним через темний табір. Вона була згодна з Карою, яка вважала його привабливим. Його вродливе обличчя було з категорії осіб, що належать людям, не здатним на брехню.
— До речі, — оглянувши її сказав він, — я — генерал Мейфферт.
Ніккі кивнула. — Бенджамін.
Він зупинився на темній доріжці.
— Звідки ви знаєте?
Ніккі посміхнулася.
— Кара розповідала мені про вас. — Він далі дивився на неї, і Ніккі довелося взяти його за руку і примусити продовжувати шлях. — І хочу зауважити, що для Морд-Сіт зовсім не властиво відгукуватися про чоловіка надто прихильно.
— Кара добре про мене відгукувалася?
— Звичайно. Ви подобаєтеся їй. Але ви й самі це знаєте.
На ходу він склав руки за спиною. — Думаю, в цьому випадку, ви повинні знати, що я теж багато думаю про неї.
— Звичайно.
— А хто ви така, якщо дозволите запитати? На жаль лорд Рал не представив нас.
Ніккі скоса глянула на нього. — Можливо, ви чули про мене, як про Пані Смерть.
Генерал Мейфферт різко зупинився, ніби наткнувся на стіну, задихаючись і ковтаючи слину. Від кашлю його обличчя стало червоним.
— Пані Смерть? — Він нарешті впорався з собою. — Люди бояться вас більше, ніж самого Джегана.
— І не без підстав.
— Ви — та, що захопила лорда Рала і відвела в Старий Світ.
— Правильно, — сказала вона і рушила далі.
Він крокував поруч, обмірковуючи почуте. — Гаразд. Гадаю, ви змінили свої переконання, інакше лорд Рал не потерпів би вас поряд з собою.
Вона мовчки посміхнулася йому легкою хитрою посмішкою. Це його занепокоїло. Він вказав направо.
— Сюди. Ось намет, куди ми її помістили.
Ніккі схопивши за лікоть втримала його на місці. Вона не хотіла, щоб Тові почула їх.
— Це займе значний час. Чому б вам не передати Річарду, що я раджу йому трохи відпочити. Думаю, Кара теж потребує відпочинку, як, втім, і ви самі.
— Ну… мабуть, ви маєте рацію.
— І, генерал, якщо мій друг Кара не виїде завтра вранці звідси з щасливою посмішкою, я випущу вам кишки.
Його очі широко розкрилися. Ніккі не змогла втриматися від посмішки.
— Просто фігура мови, Бенджамін. — Вона вигнула брову. — У вас попереду ціла ніч удвох. Не варто даремно витрачати час.
Нарешті він посміхнувся.
— Спасибі…
— Ніккі.
— Спасибі, Ніккі. Я весь час думаю про неї. Ви не можете уявити, як я сумував про неї, як хвилювався.
— Думаю, що можу. Але ви повинні розповідати про це їй, не мені. Ну, і де тут у нас Тові?
Він простягнув руку, показуючи. — Он там, праворуч. Останній намет в ряду.
Ніккі кивнула. — Зробіть ласку, простежте, щоб нас ніхто не потурбував, включаючи хірургів. Я повинна залишитися з нею наодинці.
— Я простежу. — Він обернувся і почухав голову. — Звичайно, це не моя справа, але ви… — він вказав назад, туди, звідки вони прийшли — Ви і лорд Рал… ну, загалом… ну ви знаєте…
Ніккі здалося, що не зможе вимовити у відповідь ні слова.
— У нас не так багато часу. Не варто змушувати Кару чекати.
— Так, я зрозумів, що ви хотіли сказати. Спасибі, Ніккі. Сподіваюся, вранці ми ще побачимося.
Вона подивилася, як він стрімко віддаляється в темряві, потім повернулася до свого завдання. Вона дійсно не хотіла засмучувати генерала розмовами про Пані Смерть, але повинна була зануритися в ту частину себе, щоб натягнути на себе крижану байдужість до всього на світі.
Вона потягнула полог намету і ковзнула всередину. Єдиним джерелом світла всередині була свічка, вставлена в імпровізований свічник, споруджений з шматка заліза, який був попросту увіткнутий в землю біля ліжка. У наметі було тепло й задушливо. Пахло застояним потім і висохлою кров'ю.
Важке тіло Тові лежало на спині. Дихала вона насилу.
Ніккі присіла на легкому табуреті біля ліжка. Тові ледь помітила, що хтось сів поруч. Ніккі взяла зап'ясті Тові і почала вливати в неї силу, щоб зменшити страждання.
Тові відчула допомогу і спробувала подивитися. Її очі розширилися, дихання почастішало. Вона задихнулася від болю й схопилася за живіт. Ніккі збільшувала потік сили, поки Тові не обм'якла на ліжку, стогнучи від полегшення.
— Ніккі? Звідки ти взялася? В ім'я… Що ти тут робиш?
— З яких пір це тебе хвилює? Сестра Юлія, та й всі ви теж, залишили мене в лапах Джегана. Ви кинули мене в рабстві у цій свині.
