Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

Террі Гудкайнд

ВОСЬМЕ ПРАВИЛО ЧАРІВНИКА,

або

ГОЛА ІМПЕРІЯ

_{Переклад з російської}

КНИГА ПЕРША

1

— Ти знав, що вони були тут, так? — Прошепотіла Келен, підходячи ближче.

На тлі темніючого неба вона змогла розрізнити лише обриси трьох чорних птахів, які розправляли крила, готуючись до нічного полювання. Ось чому Річард зупинився. Ось чому він так вдивлявся в морок, поки решта чекали в гнітючій тиші.

— Так, — відповів Річард. Не обертаючись, він повів плечем. — Ще два, там.

Келен швидко оббігла поглядом темні уступи гір, але нічого не помітила.

Обхопивши двома пальцями срібне руків'я, Річард на кілька дюймів витягнув меч, перевіряючи, як він ходить у піхвах. Останній відблиск жовтого світла заграв на складках його золотого плаща, коли Річард опустив меч у піхви. У густішій сутінках його висока могутня постать здавалася не більш ніж примарою, витканою тінями.

Раптово праворуч з'явилися дві гігантські тіні птахів. Одна з тварюк видала різкий крик і, розправивши крила, закружляла над п'ятьма людьми, перш ніж, потужно змахнувши крилами, повернула у бік відлітаючих на захід родичів.

Сьогодні вночі їх чекає багата здобич.

Келен подумала, що Річард зараз думає про брата. Раніше він не знав про те, що у нього є брат. Подорожні вже цілий день йшли на захід по місцевості, настільки випаленій сонцем, що мало хто наважувався сюди заглянути. Ще менше звідси повернулося. І обпалююча спека була не найгіршим із зол цієї пустелі.

Над розпеченою за день рівниною вмираючий світ вимальовував далекі чорні вершини гір, немов обвуглені в печі пекла. Чорний, невблаганний і небезпечний, як самі гори, клин з п'яти птахів переслідував їх у згасаючому світлі.

Дженнсен, стоячи поряд з Річардом, вражено дивилася їм услід.

— В ім'я духів?.. — Ахнула вона.

— Чорнокрилі хижаки, — пояснив Річард.

— Я часто бачила яструбів, соколів і їм подібних, але ніколи не зустрічала хижих птахів, які полюють уночі, ну, окрім сов, — обмірковувала незнайоме ім'я Дженнсен. — Але це не сови.

Замислившись, Річард машинально кришив в кулаці край уступу скелі поруч з ним.

— Я теж раніше їх не зустрічав. Люди кажуть, що вони з'явилися тільки в останні рік-два. Всі говорять по різному. Але будь-хто скаже, що раніше таких птахів тут не було.

— Тільки в останні два роки? — Здивувалася Дженнсен.

В голові Келен самі собою почали спливати смутні історії, що передаються пошепки, чутки, обривки оповідань, яким вона раніше не надавала значення.

— Думаю, ближче всього вони до соколів, — вимовив Річард, кидаючи кам'яне кришиво на стежку.

Дженнсен нахилилася і приголубила буру кізочку Бетті, яка лащилася до її ніг.

— Вони не можуть бути соколами. — Два білих дитинчати Бетті, зазвичай пустуючих, сосучих молоко або сплячих, зараз злякано притулилися до матері. — Ці птахи занадто великі для соколів: крупніші навіть, ніж яструби і золоті орли. Соколи не бувають такими величезними.

Річард із зусиллям відкинув думки, викликані польотом створінь пітьми, і присів погладити тремтячих близнюків. Один з них напустив під себе калюжку. Висолопивши рожевого язичка, козеня зважилося покласти крихітне чорне копитце в широку долоню воїна. Річард потиснув тонку, покриту білою вовною ніжку.

Посмішка розгладила риси його обличчя.

— Ти хотіла б не бачити того, що тільки що бачила, так? — М'яко запитав він.

— Волосся, що встало дибки у мене на потилиці, переконує мене у тому, що це правда, — відповіла Дженнсен, пригладжуючи звисаючі вуха Бетті.

Річард обхопив руками коліна і глянув у бік зловісного горизонту.

— У чорнокрилів гладкі тіла, круглі голови і довгі загострені крила, такі ж, як у соколів. Вони розпускають хвости при зльоті і підбирають їх під час польоту.

Дженнсен кивнула головою, даючи знак, що зрозуміла його пояснення з приводу відмітних ознак. Для Келен птах залишався птахом. Цих же, з червоними смугами на грудях і червоним маховим пір'ям, вона впізнає завжди.

— Вони стрімкі, сильні і агресивні, — додав Річард. — Якось я бачив, як один з них легко наздогнав степового сокола і піднявся в небо, тримаючи його в пазурах.

Дженнсен вражено глянула на Річарда, жахнувшись картині, що промайнула у її уяві.

Річард виріс серед лісів Вестланда і збирався стати лісовим провідником. Він багато знав про рослини і тварин. Таке виховання здавалося незвичайним для Келен, яка виросла в палаці в Серединних землях. Їй подобалося вчитися у Річарда, розділяти його захоплення таємницями природи, радіти разом з ним чуду життя. Звичайно, зараз він займає набагато більш високе положення, ніж якщо б зробився просто лісовим провідником. Хоча з дня першої пам'ятної зустрічі в його лісах пройшло трохи менше двох з половиною років, Келен здавалося, що вона зустріла Річарда ціле життя назад.

Зараз вони забралися дуже далеко. Занадто далеко — як від скромного будинку, де ріс Річард, так і від того краю, де минуло дитинство Келен. Будь у них вибір, вони б обрали будь-яке інше місце; яке завгодно, тільки не це. Але доля склалася так, а не інакше. І, врешті-решт, вони були разом.

На їх з Річардом долю випало чимало труднощів. І після всіх небезпек, страждань і винесеною болю за загиблих друзів і коханих, через які їм з Річардом довелося пройти, Келен пристрасно насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною з чоловіком, нехай навіть у ворожих землях.

Крім того, що Річард дізнався про існування зведеного брата, він знайшов зведену сестру, Дженнсен. Вони зустрілися тільки вчора. Дженнсен, як і Річард, виросла в лісах. Зворушливо було бачити, з якою простою і щирою радістю дівчина дізналася про те, що Річард — її брат. Дженнсен була абсолютно заінтригована розповіддю Келен про її таємниче вихованні в Палаці Сповідниць в далекому Ейдіндрілі. Але захоплення тим, що у неї є старший брат, було таке сильне, що перевершило здивування від незвичайної історії дитинства його дружини.

Матері у Дженнсен і Річарда були різні, але зате один недолюдок-батько — Даркен Рал. Молодшій сестрі виповнилося двадцять, небесно-блакитні очі сяяли на її обличчі, а на плечі спадали кучері рудого волосся. Дженнсен успадкувала від Даркена Рала витончені строгі риси обличчя, але кров матері надала їм простоту і чарівну жіночність. Річарду від батька дістався проникливий погляд, але у виразі його обличчя, в сірих очах відбивалася власна манера поведінки.

— Я бачила, як соколи одним рухом розривають на частини дрібних звірків, — промовила Дженнсен. — Страшно уявити, що може створити такий величезний сокіл, а тим більше п'ятеро відразу.

Її кізка Бетті дрібно тремтіла, всім своїм виглядом підтверджуючи слова господині.

— Будемо змінювати один одного всю ніч, — запропонувала Келен, відповідаючи на невисловлений страх Дженнсен. Навряд чи соколи були єдиною причиною, але вже і цієї однієї було досить, щоб вирішити виставити варту.

У похмурій тиші на мляві гори опускалися висушуючі хвилі жару. Мандрівникам важко довелося минулим днем, поки вони йшли через випалену долину, а потім по пустинній рівнині, але ніхто не скаржився на труднощі. Жорстокий жар викликав у Келен біль у серці. І хоча сама вона до смерті втомилася, але пам'ятала і про те, що за останні кілька днів Річард спав менше, ніж кожен з їхнього загону. Ватажок тримався молодцем, і про те, наскільки він виснажений, Келен здогадувалася не по його ході, а за виразом змучених очей.

Раптом вона зрозуміла, що так вимотує нерви, — всепоглинаюча, гнітюча тиша. Жодного звуку не долинало до вух: ні тявкання койотів, ні далекого виття вовків, ні трепету крил кажана, ні похрускування єнота, ні метушні полівок, ні навіть дзижчання комах. Будь-який звук був би звуком життя, будь-хто міг попередити про можливу небезпеку. Але мертва тиша огортала цей безлюдний край. Тут ніхто не жив — ні койот, ні вовк, ні кажан, ні полівка, ні навіть комахи. Всього лише жменька живих істот коли-не-коли забігала на цю безплідну землю. На мандрівників опустилася безмовна, беззоряна ніч.