Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Ніккі поклала руку собі на лоб.
— Добрі духи! Думаю, ти можеш бути правий. — Вона не відчувала кінчиків пальців — руку поколювало від страху. — З прочитаного я зрозуміла, що, схоже, це заклинання з тих, які Зедд, Енн і Натан хотіли застосувати до тебе — використати Магію Збитку, щоб змусити тебе забути Келен. Якщо твої припущення вірні, в якомусь сенсі це — те ж саме, що проробили Сестри — вони змусили всіх інших забути про неї.
Ніккі дивилася в його сірі очі, очі, в яких вона могла б загубитися. Вона відчувала, як по щоках течуть сльози.
— Річард, я пробувала це заклинання.
— Про що ти?
— Я перевірила заклинання, яке вони хотіли застосувати до тебе, спробувала його на одному з солдатів Ордена, там, в Каска. Я намагалася змусити його забути Джегана, але невдало. А що, якщо Вогняний Ланцюг проробляє це з кожним?
Річард сердито засопів.
— Пішли.
Він попрямував геть з саду, прямуючи до генерала і його солдатів, що стояли біля входу в полірований гранітний передпокій, з'юрмившись навколо дверей в Сад Життя.
— Лорд Рал, — сказав Трімак, — я не бачу шкатулок.
— Їх вкрали.
Роти солдатів розкрилися від подиву. Очі генерала Трімака розширилися. — Вкрали?… Але хто міг це зробити?
Річард підняв статуетку і помахав нею перед офіцером. — Моя дружина.
По виду генерала Трімака було видно, що він не може вирішити — кричати чи від люті чи вбити себе на місці. Замість цього він провів рукою по губах, обдумуючи все почуте, намагаючись об'єднати це з уже відомою йому інформацією. Він спрямував на Річарда зосереджений погляд, властивий командирам високого рангу.
— Лорд Рал, я весь час отримую донесення і впевнений — мені доповідають про все, що відбувається тут. Я не міг упустити жодного слова корисної інформації. Генерал Мейфферт теж надсилає мені повідомлення. А оскільки зараз армія знаходиться недалеко, час на доставку донесень вимірюється годинами, а не днями. Коли він відведе війська південніше, часу буде потрібно більше, але поки я маю найсвіжішу інформацію.
— Наприклад?
— Ну… поки не знаю, означає це що-небудь чи ні, але сьогодні вранці я отримав ще одне донесення. Вони знайшли жінку, стару жінку, поранену мечем. Там сказано, що вона дуже слаба. Не знаю, чому він повідомив мені про це, але генерал Мейфферт — розумний хлопець, і гадаю, з якоїсь причини він вирішив, що це — відомості надзвичайної важливості і я повинен знати про це.
— Наскільки вони близько? — Запитав Річард. — Я маю на увазі війська. Де вони знаходяться?
Генерал знизав плечима. — Верхи? Дорога досить важка, але, думаю, займе не більше пари годин.
— Тоді розпорядитеся щодо коней. Негайно.
Генерал Трімак вдарив кулаком в груди, одночасно подаючи сигнал своїм людям. Двоє солдат зробили крок вперед. — Біжіть вперед і приготуйте коней для лорда Рала. — Він глянув на Річарда, потім на Кару і Ніккі. — Трьох?
— Так, трьох коней, — підтвердив Річард.
— І супровід з солдатів Першого Кільця, щоб показати дорогу і забезпечити безпеку.
Гвардійці кивнули і кинулися вниз по сходах.
— Не знаю, що й сказати в своє виправдання, лорд Рал. Звичайно ж, я подам у відставку.
— Не дурійте. У цьому випадку ви нічого не змогли б зробити. Це була магічна атака. Я дозволив цьому статися, і ця помилка — моя. Я — Магістр Рал, і повинен був бути магією проти магії.
Ніккі подумала, що він намагався, але ніхто йому не повірив.
Не витрачаючи часу на відпочинок, Річард, Кара і Ніккі в супроводі загону палацової гвардії побігли по широких коридорах спадкового володіння Річарда. На всьому маршруті загін варти клином рухався перед ними, розчищаючи дорогу. Слідом за гвардійцями попереду Річарда рухалася Кара. Ніккі бігла поруч.
У невеликій пустинній галереї Річард уповільнив біг і зупинився. Гвардійці встали трохи попереду — не занадто далеко, щоб не бачити його, але достатньо, щоб не чути їх розмови. Всі очікували, а Річард пильно дивився в бік бічного коридору. Кара стояла, немов на голках.
— Тут розташовані кімнати Морд-Сіт, — пояснила Кара Ніккі у відповідь на її запитуючий погляд.
— Через той зал можна потрапити в кімнату Денни, — вказав напрямок Річард. — А твоя кімната — он там, Кара.
Кара моргнула. — Звідки ви знаєте?
Він мить дивився на неї з дивним виразом в очах.
— Кара, я не забув, як побував там.
Кара стала такою ж червоною, як її одіяння.
— Ви пам'ятаєте?
Коли Річард кивнув, її очі почала заповнювати паніка.
— Ви знаєте? — Прошепотіла вона.
— Кара, — м'яко вимовив він, — звичайно знаю.
Її очі наповнилися сльозами.
— Як ви дізналися?
Він вказав на її праве зап'ястя.
— Коли я торкнувся твого ейджа, він заподіяв мені біль. А це буває тільки якщо ейдж тебе пам'ятає, або якщо Морд-Сіт має намір заподіяти ним біль.
Вона заплющила очі.
— Лорд Рал, я… мені… мені дуже шкода…
— Це було давним-давно. Тоді ти була іншою людиною, а я був ворогом Магістра Рала. З тих пір багато чого змінилося, Кара.
— Ви впевнені, що я дуже змінилася?
— Такою, якою ти була, тебе зробили інші, а такою, якою ти стала зараз, ти зробила себе сама. — Він посміхнувся. — Пам'ятаєш, як Звір тебе поранив, а я зцілив?
— Хіба я зможу коли-небудь забути про це?
— Тоді ти знаєш, що я відчуваю.
Вона посміхнулася.
Річард нахмурив брови.
— Дотик… — Його очі освітилися раптової здогадкою. — Меч.
— Що? — Запитала Ніккі.
— Меч Істини. Того ранку, коли я спав, думаю, Сестри наклали заклинання, щоб зробити мене більш сонним, щоб я не зміг перешкодити їм викрасти Келен. Але моя рука лежала на мечі. Я торкався Меча Істини, коли вони забрали її і змусили всіх забути про неї. Меч захистив мене від цього заклинання. Саме тому я її пам'ятаю. Меч Істини завадив тому, що вони намагалися зробити з моєю пам'яттю. Річард знову пустився бігти. — Ворушіться, нам потрібно добратися до табору нашої армії і подивитися, хто ця поранена жінка.
Вкрай засмучена, Ніккі послідувала за ним.
64
Табір д'харіанської армії вразив Ніккі. Їй часто доводилося бувати в армії Джегана, але вона зовсім не уявляла, що армійські стоянки можуть так відрізнятися. Це було зрозуміло, але вона ніколи не думала, що так дійсно може бути.
Навіть після настання темряви, при світлі вогнищ вона очікувала підвищеної уваги від всіх цих чоловіків. Вона чекала брудних натяків, непристойних жестів, образ. Солдати Ордена ніколи не упускали можливості голосно сміючись схопити або налякати її, коли вона проходила мимо.
Ці солдати виглядали зовсім по-іншому. Ніккі припускала, що їм не часто доводиться бачити жінок у них в таборі. Але вони просто дивилися. Пильні захоплені погляди, посмішки, привітальні поклони — ось і все, що вона одержала. Вона припустила, що це через те, що вона їхала поруч з лордом Ралом і Морд-Сіт, одягнених в червону шкіру, але щось підказувало їй, що вона помиляється. Ці солдати були зовсім іншими — поважаючи себе вони проявляли повагу до інших.
Всюди, угледівши Річарда, вони схоплювалися, притискаючи кулаки до серця, або деякий час бігли поруч з його конем. Вони були щасливі бачити свого лорда Рала тут, у таборі, серед них.
У таборі панував зразковий порядок, і суха погода допомагала його підтримувати; адже немає нічого гіршого, ніж мокрий армійський табір. Тварини тут містилися так, щоб не могли випадково вирватися і потурбувати людей, фургони стояли в стороні від головної дороги через табір. Фактично, проходи між рядами наметів, що утворювали справжні вулиці в цьому таборі-місті.
Солдати виглядали стомленими довгим переходом, але намети розташовувалися правильними рядами, а не хаотично, де кожен думає тільки про себе, як було прийнято у Імперському Ордені. Багаття були невеликими; біля них не було п'яних бійок, гульбищ, шуму, співу.
