Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
У день їхньої першої зустрічі, тоді в лісі, йому здалося, що він завжди знав її. У певному сенсі так і було, вона була частиною його життя ще з тих пір, як він був дитиною.
У той день, коли вона з'явилася на лісовій стежці Оленячого лісу, його життя знайшло свою цілісність, навіть якщо тоді він і не знав, що вона — остання сповідниця, що залишилася в живих. Його рішення допомогти їй в той день було добровільним актом вільної людини, і одночасно запустило древнє пророцтво.
Келен була частиною його життя, частиною того, що було його світом. Вона складала настільки велику частину всього, що він не міг уявити собі життя без неї. Він повинен її знайти. Настав час забути про проблему і почати думати про вирішення.
Порив крижаного вітру змусив його повернутися зі спогадів до дійсності.
— Туди, — вказуючи, вимовив він.
Кара, що йшла трохи позаду, зупинилася і глянула поверх його плеча в снігові вихори. Роздивившись вузьку стежку серед наметенних заметів на самому краю гірського схилу, вона мовчки кивнула, коли він повернув голову.
Вітер, що підсилився уже почав замітати стежку снігом. Річард прагнув якомога швидше пройти по ній і спуститися трохи нижче. У міру просування, розібрати стежку ставало все складніше; щоб не збитися зі стежки, залишилося просуватися по ній повзком. Зліва від них сніг красивими вигинами покривав схил, який круто спускався вниз. Доріжка злегка спускалася вниз, потім круто забирала вгору, проходячи по незайманому гірському снігу.
По щиколотки потопаючи в снігу, Річард озирнувся через плече. — Це найвище місце. Скоро стежка почне спускатися, там буде тепліше.
— Тобто, перед тим, як зігрітися, ми спочатку потрапимо під дощ? — Пробурчала вона. — Ви це хочете сказати?
Річард повністю поділяв її почуття, але допомогти нічим не міг. Принаймні, прямо зараз.
— Думаю, так. — Відповів він.
Раптом щось маленьке й темне пронеслося вниз, піднімаючи хмари сніжного пилу. Перш ніж Річард встиг зреагувати, стежку втекла у нього з-під ніг.
38
Річард побачив, як земля піднялася йому назустріч і ударила в обличчя, в той час, як його ноги забовтали в повітрі. Потім все кругом вкрила біла пелена. Він перестав розуміти, де — верх, де — низ, і де він взагалі знаходиться.
А потім він усім тілом вдарився об землю і заковзав вниз по схилу. Добре ще, що шар снігу виявився досить товстим і пом'якшив удар. Повітря немов вибило з легень. Перед очима кілька разів коротко промайнула земля, здавалося, весь світ обертається, як божевільний. Якийсь час він не міг керувати рухом, але поступово зрозумів, що ковзає вниз по схилу, який стає все більш крутим.
Все сталося так швидко і несподівано, що Річард виявився не готовий до падіння. Хоча неувага тут була слабким виправданням. Його підкинуло на невеликий нерівності, перевернуло, і він важко приземлився на груди. Він спробував вдихнути, але його протягло обличчям по землі, і в результаті замість ковтка повітря він отримав повний рот колючого снігу.
На слизькому крутому схилі не було жодного виступу, за який можна було б вхопитися, та й ковзання обличчям вниз не сприяло ефективним діям. А швидкість падіння все збільшувалася. У відчайдушній спробі зупинити неконтрольований рух Річард розкинув руки, намагаючись зачепитися хоча б за сніг. Але шар снігу і дрібних каменів почав сповзати разом з ним.
Він побачив промайнулу тінь. Крізь звуки вітру почувся дикий крик, і щось вдарило його по ребрах. Він уп'явся пальцями і носками чобіт в суміш каменів і снігу, в спробі сповільнити швидкість падіння. Піднята ним при цьому хмара снігової куряви заважала розгледіти хоч що-небудь.
З снігового вихору знову виникла темна постать. Він знову відчув потужний удар, на цей раз по нирках. Удар явно був спрямований на те, щоб прискорити його падіння.
Річард голосно охнув від болю. Його перевернуло на правий бік, і тут він почув неповторний дзвін, це Меч Істини від удару вискочив з піхов.
Котячись по схилу, Річард спробував дотягнутися до меча, поки той не зісковзнув далеко. Але хапатися за лезо було небезпечно — меч легко міг розрізати руку навпіл — тому Річард намагався дотягнутися до руків'я, або хоча б ухопитися за гарду. Однак було занадто пізно. Його противник перехопив ковзаючий меч, коли Річард був ще далеко.
Погоня за мечем змусила Річарда прийняти дуже незручне становище, і тепер він з'їжджав по схилу головою вперед.
Більше нічого не залишалося, крім як знову намагатися пригальмувати, чіпляючись руками й ногами за нерівності слизької поверхні. Він спробував витягнути руки в сторони, коли раптово врізався в гострий виступ скелі, непомітний під снігом. Обм'яклого від болю, вітер жорстоко покотив його далі, боляче ударяючи об всі перешкоди.
Раптово він втратив під собою опору, і відчув укол страху. Він з неймовірним зусиллям вхопився за виступ скелі і повис на витягнутих руках. Ледве він зачепився руками, як ноги зісковзнули в прірву.
Річард з нелюдською силою вчепився в скелю. З хвилину він висів, збираючись з думками і намагаючись віддихатися. По крайній мірі, він більше не падає. Сніг і дрібні камінчики ще сипалися вниз із крутого схилу, відскакуючи від скелі, за яку він тримався, від його рук і голови.
Він почав обережно розгойдуватися, намагаючись ногами знайти опору, щоб ослабити навантаження на руки. Опори не було. Він безпорадно гойдався, мов живий маятник, з останніх сил чіпляючись за шматок холодного каменя.
Глянувши через плече, він побачив вихор снігу і летячі під ним темні хмари. У їх рідкісних розривах далеко внизу можна було розгледіти гострі скелі і верхівки дерев.
Прямо над ним, розставивши ноги, стояла невисока темна постать з довгими руками, лисою головою і попелястого кольору шкірою. Опуклі жовті очі, наче два палаючих ліхтаря, виблискували в блакитнуватій снігової куряві. Бліді губи кривилися в усмішці, демонструючи гострі зуби.
Це був супутник Шоти, Самуель.
В одній руці він тримав меч Річарда і виглядав вельми задоволеним собою. Самуель був одягнений у темно-коричневий плащ, який майорів на вітрі, немов прапор переможця. Відступивши на кілька кроків, він чекав, поки Річард впаде вниз.
Замерзлі пальці Річарда ковзали на камені. Він спробував підтягнутися вгору, або, принаймні, трохи краще вхопитися за свою опору. Нічого не вийшло. Крім того, він розумів, що піднятися вгору не вийде; Самуель був готовий скористатися мечем, щоб змусити Річарда розтиснути руки.
Висячи на висоті в тисячу футів, він був безпорадним і вразливим. Він ледве міг повірити, що Самуель взяв над ним верх таким способом, та ще й зумів відібрати меч. Він вдивлявся в похмуру пелену туману, але ніяк не міг розгледіти Кару.
— Самуель! — Закричав Річард крізь вітер. — Поверни мій меч!
Навіть йому самому це вимога здалося смішним.
— Це мій меч, — зашипів Самуель.
— А що, по-твоєму, скаже Шота?
Безкровні губи розсунулися в посмішці. — Господині тут немає.
Позаду Самуеля, немов привид, що матеріалізувався прямо з туману, з'явилася ще одна темна постать. Це була Кара; темний плащ, стелився по вітру, надаючи їй вигляд духу-месника. Річард здогадався, що вона простежила в снігу шлях його падіння. Шум вітру заглушав усі звуки; погляд Самуеля був прикутий до Річарда, що знаходився в настільки скрутному становищі. Він абсолютно не помічав Кару, що стоїть у нього за спиною.
Одним поглядом вона охопила і зловісний вигляд Самуеля, і меч Річарда в його руці, і самого Річарда, що висів на краю скелі. З минулого досвіду Річард знав, що діями Самуеля управляють неприборкані емоції; а ноги лише слідують за почуттями. Зараз Самуель був дуже зайнятий, спостерігаючи за об'єктом своєї скаженої ненависті, тримаючи в руках меч, який він колись носив і який так жадав повернути. Весь поглинений злорадним торжеством, він не бачив Морд-Сіт позаду себе.
