Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Оскільки ці люди завжди були ближче всього до імператора, Ніккі впізнала багатьох з них. Якщо навіть вона і не могла згадати всіх по іменах, вона знала багатьох з них. Деякі витріщались на неї. У свою чергу, вони теж впізнавали її.
Така жінка, як Ніккі, з її спадаючими світлим волоссям і красивою фігурою, не могла залишитися непоміченою у таборі Імперського Ордена. Але по більшій мірі, майже кожен із цих людей знав її, як Пані Смерть.
Вони знали її на це ім'я, тому що в минулому вона командувала багатьма з них. Вони боялися її. Вона вбивала багатьох з їхніх товаришів, хто не підкорявся її наказам так, як вона вимагала від них.
Віра в Орден закликала самовіддано жертвувати собою для великого блага — самопожертва цим життям для життя після смерті — саме за те, що вона доносила їм цю праведну жертву, проводжаючи їх у довгоочікувану загробне життя, за найсвятіше, за що вони боролися — вони і ненавиділи її.
І кожен з цих людей знав, що вона була жінкою Джегана. У русі, який був присвячений великому благу на користь прав кожної особистості, який прагнув до ідеалів абсолютної загальної рівності, він користувався нею, даючи зрозуміти, що вона була його власністю.
Як і рядові солдати, жоден з цих людей ніколи не смів торкатися до неї. Однак, бувало й таке, що Джеган, у вигляді прихильності, віддавав її деяким офіцерам з ближнього оточення, таким, як командер Кадар Кардіф.
Багато хто з цих людей знали про той день, коли Ніккі віддала розпорядження заживо спалити Кардіфа. Деякі з них за її наказом допомагали прив'язати їх командира до стовпа і розпалити під ним вогнище. Незважаючи на своє небажання, вони не наважилися чинити опір її наказам.
Вона пам'ятала про свій колишній статус, коли посеред холодної ночі всі очі були спрямовані на неї. Немов у захисну мантію, вона ще раз одяглася в той колишній ореол.
Той ореол залишався її єдиним захистом. Вона тримала свою голову піднятою, а спину прямою. Вона була Пані Смерть, і вона хотіла, щоб кожен розумів це.
Не чекаючи, поки Сестра Ерміна направить її, Ніккі рушила в напрямку схилу. Вона уважно оглянула табір з оглядового майданчика Палацу, тому знала, як він був влаштований. Вона пам'ятала, де розташовувалися командирські намети.
Без особливих труднощів вона змогла прокласти дорогу до намету Джегана. Швидше за все, оскільки Джеган спостерігав за Ніккі за допомогою очей Сестри Ерміни, жінка ніяк не заперечувала проти самостійних дій Ніккі.
Ніякого сенсу не було в тому, щоби опиратися — її відволочать і кинуть до ніг імператора. Це нічого б не змінило. З тим же успіхом вона могла зустріти свою долю, розпоряджаючись собою сама і з високо піднятою головою.
І все ж таки Ніккі хотілося, щоб Джеган побачив її такою ж, як бачив її завжди. Їй хотілося, щоб він побачив її такою, якою знав, якою уявляв, нехай навіть вона тепер інша.
Навіть якщо він підозрював, що вона так чи інакше змінилася, вона хотіла постати перед ним такою, до якої він звик.
У минулому їй було байдуже, наскільки безпечним буде те, що він збирається робити з нею. Ця байдужість зупиняла Джегана. Вона призводило його до сказу, розчаровувала і захоплювала його.
Вона була тією, хто бився на його стороні, бився за його прагнення, і все ж, вона була тією, кого він міг отримати тільки силою.
Навіть якщо вона не могла розпоряджатися своїм Даром, вона як і раніше володіла розумом, і саме розум був її головною і істинною силою — саме про це говорив їй Річард. З Даром або без нього, вона могла зберегти байдужість до дій Джегана. Байдужість давала їй силу.
Варто було їй вибратися з котловану і минути периметр важко озброєних охоронців, як вона почала стикатися з шеренгами робітників, які носили землю і каміння з інших котлованів. Сотні мулів, що тягнули всі різновиди возів, тяглися вперед довгою низкою крізь морок.
Смолоскипи висвічували шеренги людей, що прямували до схилу. Чоловіки, звичайні солдати Імперського Ордена, молоді, сильні, гордість Старого Світу, перетворилися на звичайних чорноробів. Вже точно не за цією славою вони пішли на війну.
Ніккі лише злегка звертала увагу на те, що відбувається. Для неї тепер не було ніякого значення, що вони робили зі схилом — схил був обманним маневром. Їй булоболяче від думки, що ці тварини, які розгорнули табір, отримали доступ у Палац.
Вона повинна щось придумати, щоб зупинити їх.
На коротку мить сама думка про те, щоб зупинити їх, здалася їй абсурдною. Що вона зможе зробити, щоб зупинити їх? Вона придала твердості своїй рішучості, випрямивши спину. Вона буде битися з ними і, якщо знадобиться, то до останнього подиху.
Сестри Ерміна і Джулія тяглися ззаду, поки Ніккі йшла повз звичне життя табору. Сестра Ерміна виглядала б нерозумно, якщо б підштовхнула її вперед. Взявши ініціативу на себе, Ніккі встигла повернути собі титул Королеви Рабів.
Старі підвалини було не так-то легко зламати. Тепер, коли вони увійшли в табір, ніяка Сестра не побажає кинути виклик тій, ким була Ніккі, принаймні, не зараз. Вона ж, врешті-решт, простувала туди, куди вони її, так чи інакше і привели б.
У них не було повної впевненості в тому, чи міг опинитися Джеган в її розумі чи ні. Вони знали те ж, що і солдати, що вона була жінкою Джегана. Це зводило її в негласний ранг вищості по відношенню до них.
Навіть заглядаючи в минуле у Палац Пророків, вона завжди залишалося для них таємницею. Вони завжди обурювалися і ревнували її — а значить, боялися її.
Все, що всі вони могли подумати про це — було те, що, можливо, імператор просто послав їх, щоб повернути свою вперту і непокірну королеву назад.
Джеган, який без всяких сумнівів спостерігав за Ніккі їх очима, не намагався зробити якісь зусилля, щоб змінити подібне сприйняття з їх боку. Цілком могло бути й таке, що він і справі дивився на цю подію, як на її справжнє повернення.
Вона примітила, але ніяк не звернула уваги на великий контингент охоронців, що вишикувалися в ряд позаду неї. Королева не повинна звертати уваги на своїх вартових. Вони були нижче неї. На щастя, вони не могли чути стукіт її серця.
Як тільки вони увійшли, власне, в сам табір, де звичайні солдати встановили свої намети в убогі скупчення, люди зупинилися і замовкли, і, немов жебраки, втупились на королівську процесію, що прходила перед ними.
Інші вискакували з мороку, щоб побачити, що сталося. Заспокійливий шепіт пронісся по натовпу; Пані Смерть нарешті таки повернулася.
Для багатьох з цих людей, навіть незважаючи на те, що вони боялися її, вона була героїнею Ордена, потужною зброєю в їх рядах. Вони бачили, як вона обрушувала смерть на тих, хто виступав проти вчення Братства Ордена.
Хоча вона відчувала себе тепер чужою цьому шануванню, сам по собі табір залишався таким, яким вона його пам'ятала. Це був звичайний хаос людей, наметів, тварин, зброї і оснащення.
Єдина відмінність полягала в тому, що, оскільки табір довгий час не пересувався, на ньому стали проступати сліди гнилі і розкладання.
Дров на рівнині Азеріта практично не існувало, а тому рідкісні і скромні багаття залишали цілі простори табору під, свого роду, владою зловісного мороку. Свіжі купи гною, які щоденно розросталися, залучали хмари мух.
З такою кількістю тварин і людей, застояних на одному і тому самому місці, сморід був набагато сильніший звичайного смороду табору.
Збіговисько розпатланих людей, які повсюди товпилися навколо, якому вона ніколи в минулому не надавала особливої уваги, призводило до розладу. Вони тільки зовні виглядали людьми. А з багатьох точок зору вони не відносилися до них.
У минулому, коли Ніккі не турбувало, що станеться з нею, вона була байдужа до цих тварин. Але тепер, коли життя представляло для неї хоч якусь цінність, все було по-іншому.
Більше того, раніше вона завжди знала, що могла скористатися своїм Даром, якщо з якоїсь причини їх боязнь не змусить їх відступити від неї в бік. Тепер же вона могла покладатися лише на те, що той давній страх притримає їх на відстані.
