Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (книги без регистрации бесплатно полностью .txt) 📗
— Юлія, — прошепотіла Сестра Ерміна, хапаючи зап'ястя предводительки. — Вона бачить Келен. Як і той чоловік у готелі.
Сестра Юлія подивилася на інших, здавалося, вражена цією думкою. Сестра Ерміна підняла брову.
— Ми повинні зрозуміти, що відбувається.
Сестра Цецилія не чула слів Ерміни, і з лиховісною посмішкою, спотворивши обличчя, підійшла ближче й зупинилася, нависнувши над Келен.
— Як ти наважилася кинути виклик Сестрі? Ми зараз живцем здеремо з неї шкіру і змусимо тебе дивитися на це, щоб дати тобі урок.
— Сестра? — Запитала дівчинка, — ви всі Сестри?
Ніч несподівано стала нестерпно мовчазною. Світ навколо Келен нудотно закружляв. Кожен подих відчувався, як ніж, який встромлюють між ребер. Сльози, викликані болем від ударів, стікали по обличчю. Вона не переставала тремтіти, але все ще не бажала відпустити дівчинку.
Сестра Юлія відкинула уламок дубової палиці.
— Ми всі Сестри. Що з цього? — З підозрою запитала вона.
— Тові наказала мені знайти вас, хоча ви і не здаєтеся мені сестрами Тові.
Всі замовкли.
— Тові? — Обережно перепитала Сестра Юлія.
Дівчинка кивнула, визираючи з-за плеча Келен.
— Це літня жінка. Велика, більше кожної з вас. І вона зовсім не схожа на вашу сестру. Але вона наказала мені піти і пошукати її сестер. Вона сказала, що вас троє і з вами ще одна жінка.
— І чому ж ти погодилася виконати наказ Тові?
Дівчинка відвела з лиця темне волосся. Вона завагалася, але потім відповіла.
— Тові схопила мого дідуся. Вона сказала, якщо я не зроблю все, як треба, вона вб'є його.
Юлія посміхнулася. Так могла б посміхатися змія, якби змії могли посміхатися.
— Так-так… Здається, ти дійсно знаєш Тові. Ну і де ж вона?
Келен підвелася на одній руці. Дівчинка вказала в напрямку пагорбів.
— Там. Вона там, де зберігаються старі книги. Вона змусила мене показати їй, де містяться книги. І наказала привести туди вас.
Юлія обмінялася поглядом з іншими Сестрами.
— Можливо вона вже відшукала головне сховище в Каска.
Сестра Ерміна хихикнула з полегшенням і весело поплескала Сестру Цецилію по плечу. Сестра Цецилія відповіла їй тим же.
— Це далеко? — Спитала Сестра Юлія з несподіваною пристрастю в голосі.
— Займе повних два дні, а може, й три, якщо ми вирушимо з першими променями сонця.
Сестра Юлія подивилася в темряву.
— Два або три дні… — Вона обернулася. — Як тебе звати?
— Джилліан.
Сестра Юлія відштовхнула Келен — несподіваний удар змусив її відкотитися від дівчинки.
— Добре, Джилліан, ти скористаєшся постіллю Келен. Їй самій вона не знадобиться. У покарання Келен буде стояти. Всю ніч.
— Прошу вас, — сказала Джилліан, кладучи руку на лікоть Келен, — якби не вона, у вас би зараз не було провідника до місця, де знаходиться Тові. Будь ласка, не карайте її. Вона зробила вам послугу.
Сестра Юлія ненадовго задумалася.
— Ось що я скажу тобі, Джилліан. Раз вже ти заступаєшся за нашу непокірну рабиню, я довірю тобі простежити, щоб вона не присіла сьогодні вночі. Якщо Келен знову не підкориться, я її так відлупцюю, що вона буде страждати до кінця життя. Але ти можеш запобігти покаранню — прослідкуй за тим, щоб твоя рятівниця простояла всю ніч. Як тобі така ідея?
Джилліан сковтнула, але нічого не відповіла.
Сестра Юлія схопила Келен за волосся і підтягла до своїх ніг.
— Зроби так, щоб вона простояла на ногах всю ніч, або будеш винна в тому, що ми з нею зробимо. Адже це ти не простежила, щоб наш наказ був виконаний. Зрозуміла?
Джилліан кивнула, широко розкривши мідні очі. Сестра Юлія підступно посміхнулася.
— Відмінно. — Вона повернулася до іншим двох Сестер. — Пішли, нам потрібно поспати.
Коли вони пішли, Келен ніжно поклала руку на голову дівчинки, що сиділа біля її ніг.
— Рада познайомитися, Джилліан, — шепнула Келен так, щоб не почули Сестри.
Джилліан посміхнулася.
— Спасибі, що захистила мене. Ти стримала слово. — Прошепотіла вона у відповідь.
Вона обережно взяла руку Келен і на секунду притиснулася до неї щокою.
— Ти найхоробріша людина, з тих, кого я зустрічала. Після Річарда.
— Річарда?
— Річарда Рала. Він був тут до тебе. Він врятував мого дідуся тоді, але тепер…
Голос Джилліан здригнувся, коли вона відвела свій погляд від Келен. Келен ніжно погладила рукою голову дівчинки, сподіваючись пом'якшити її душевні страждання. Вона кивнула головою в бік.
— Підійди до он тієї сідельної сумки, Джилліан, та візьми собі що-небудь поїсти.
Келен тремтіла від болю і найбільше хотіла лягти на землю, але знала, що слова Сестри Юлії не були порожньою загрозою.
— А потім, якщо ти не проти… не могла б ти посидіти зі мною цієї вночі? Сьогодні мені б знадобилося товариство.
Джилліан посміхнулася. Від цієї щирої посмішки на серці у Келен потепліло.
— Вранці до нас приєднається ще один друг.
Келен нерозуміючи насупилася, і Джилліан вказала на небо.
— У мене є ворон на ім'я Локі. Вдень він прилетить і розважить нас своїми витівками.
Келен посміхнулася при думці про ворону-друга. Дівчинка стиснула руку Келен.
— Сьогодні я не покину тебе, Келен. Обіцяю.
Які б страждання не відчувала Келен, яким би безрадісним не здавалося їй майбутнє, вона була щаслива. Джилліан залишилася жива — Келен тільки що виграла свою першу битву, і ця перемога додала їй нових сил.
Річард йшов, киваючи у відповідь на вітання ближніх солдатів. Причин для радості у нього не було. Але він посміхався, інакше люди могли неправильно витлумачити його похмурий вигляд. Кожен солдат дивився на минаючого лорда Рала з очікуванням і надією. Багато зупинялися і мовчки притискали кулаки до серця. У цьому русі було не просто вітання — в ньому відчувалася гордість за свого вождя. І ось цим-то людям він повинен був розповісти про ті жахливі речі, що показала йому Шота. Річард ніяк не міг зібратися з духом і заговорити, а тому йому тільки й залишалося що посміхатися. І при цьому постаратися вкласти в посмішку стільки тепла, скільки він був в змозі висловити.
Десь далеко на обрії спалахнула блискавка. Навколо лунали звичайні звуки, властиві повсякденному життю величезного табору: говір тисяч людей, іржання коней, гуркіт коліс, дзвін ковальських молотів, стукіт переставлюваних ящиків, різкі вигуки наказів. Але весь цей шум перекрив зловісний гуркіт грому, що прокотився по рівнині Азеріта.
Сердиті грозові хмари, немов пожираючи простір, затягували в себе все нові шматки і росли на очах. Час від часу спокій вологого повітря порушувався різкими поривами вітру, що змушував тремтіти вимпели і прапори. Різко налетівши, вітер припинився так само раптово. Ніби він поспішив повернутися назад до підходячої бурі, подібно передовому загону, що повертається після успішного рейду до основної армії.
Однак ніхто не звертав уваги на наступаючу бурю. Мешканців табору більше цікавив Річард, який йшов біля рядів наметів. Адже був час, коли будь-який з цих людей з радістю розправився б з ним. Колись. До того, як Річард став лордом Ралом.
Прийнявши на себе обов'язки правителя, Річард дав усім цим людям гідну мету, щоб застосувати свої військові здібності, замість того, щоб своєю зброєю нести іншим тиранію. Зрозуміло, серед д'харіанців були й такі, хто з ненавистю зустрів зміни. Такі навернулися до ідей Ордена, щоб зі сліпою жорстокістю винищити саму ідею про право людини самостійно розпоряджатися власним життям.
Але більшість людей підтримала Річарда. Підтримали з усім запалом, на який тільки були здатні багато років гноблені люди. Це було перше покоління нових людей, які отримали реальний шанс стати вільними. Людей, ясно усвідомлюючих значення змін, привнесених в їх життя. Вони чіпко трималися за можливість жити в тому світі, який показав їм Річард. І кращим даром їм самим, їх близьким, їхнім дітям у цьому світі була свобода. Життя для самих себе. І багато хто з них вже пішли на смерть в ім'я цієї благородної мети.
