Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
До речі, я був у слідчому ізоляторі на її допиті. Коли ввели Бориса, вона заніміло згорбилась, немов чекала від нього штурхана.
– Це ваш син? – запитав її Махов.
– Мій, – пошепки видушила з себе.
– Про що він розмовляв із батьком?
– Я не чула. Старий виганяв мене з хати, – тихо, приречено відповіла.
– І ви не цікавились, звідки вироби із золота, дорогі речі? Чому син приїздить тільки вночі?
– Питала, а Дем'ян мене… ногою… в живіт… і за Горло. Ледь не задушив. Боялась…
– Та не Дем'ян він, а Феофан, – зауважив Гліб.
– Феофан? – перепитав, витріщившись, Борис.
– І не Чорнуха, – додав слідчий.
– Господи, з ким же я жила?! – заломила у відчаї руки Харитина.
– На суді взнаєте.
Після обіду Пазов відправився на колгоспний ринок сказати Гветадзе лише три слова: «Знімай завтра гроші». Було вирішено, щоб не сполохати решти злочинців арештом Тягуна і Заварова, прискорити події.
Розв'язка наближалась.
Ми хвилювалися за Гветадзе…
До пізнього вечора відшліфовували план операції. Намагалися врахувати всілякі дрібниці. Коли вже збиралися розходитись, подзвонив Гветадзе. Я взяв трубку, і Додо весело сказав:
– В готелі уже всі знають, що ми завтра беремо гроші. Передай, кацо, нашим – я не підведу.
Попереду на нас чекав тривожний день.
60.
На роботу йшов пішки, вулицями, ще напоєними скороминучою прохолодою з лиману. Її вже поволі почало випивати південне сонце, і я намагався потрапляти у тінь дерев і будинків, де вона найдовше трималася, дихав терпкою свіжістю води.
Звернув на Адміральську, де знаходилась перукарня Єви. Чого мені її обминати? У порозі стояв і курив один із трьох сивих майстрів у білому халаті. Я ковзнув поглядом по салону. Єви не було.
– Заспала наша красуня, – раптом озвався майстер, хитро мружачись. – Напевне, до третіх півнів тримали її.
– Та ні, шановний, – заперечив ніяковіючи. – Ми вчора не бачилися.
– Гм, – недовірливо гмикнув перукар. – Це вже вона вийде у другу зміну.
А що мені до того? Я не давав їй ніяких обіцянок. Може, й з кимось зустрічалась. Дівчина вона гарна, і, мабуть, не один хлопець мріяв домогтися її кохання. Досі жодна дівчина так відверто не прагнула скорити моє серце, як Єва. Чи вона грала у захоплення, чи справді подобався їй? Не доберу.
Ступив під густі, зелені шати каштанів на вулиці Шевченка. До під'їзду нашого відділу підкотив «уазик» Ольхового. Теж не сиділося підполковнику вдома. Сьогодні хвилини здавалися годинами. Я глянув угору – вікно в кабінеті Скорича відчинене.
– Ну, як спалося, Арсене? – зустрів мене запитанням.
– Нормально.
– А я погано. – Дмитро Юхимович звівся з-за столу, потис мені руку й заходив кабінетом. – Учора ввечері дзвонив додому Заварову якийсь чоловік, цікавився, чому не було на роботі. Жінка відповіла, як ми попередили, що Борис поїхав «Москвичем» у Київ. Допитувався чого. Їй наче невідомо.
– Звідки дзвонили?
– З будки біля п'ятого відділення зв'язку.
– Упізнала абонента?
– Що за один – не знає. Він іноді дзвонив Борису. Коли б не сполошилися… – стурбовано зауважив Скорий і провів долонею по голеній голові.
– 1 я потерпаю.
– Ми отримали телетайпограму. Твій Моренцов із Вінниці повідомив, що Марфу Ладанюк виписали з лікарні.
– Тепер є кому опізнати Тягуна і Баглая, – зрадів я.
– Баглая ще треба зловити, – Скорич похитав головою. – Ці вовкулаки вкоротили віку багатьом людям.
Ми обговорювали різні факти із справи і не торкалися операції. Навмисне обходили її мовчанням, щоб менше хвилюватись. Десь близько дев'ятої, за годину до від'їзду Гветадзе в ощадкасу, до кабінету зайшов Махов. З виразу його обличчя здогадалися: Гліб приніс якусь втішну вість. Сів на диван і обвів нас лукавим поглядом.
– З Бровниці є інформація, – спроквола мовив Махов. – Торік у серпні, коли обікрали універмаг, у Будинку відпочинку перебували Заваров і Невора.
– Невора? – перепитав Скорич. – Отой, що видає напрокат вагівниці на ринку?
– Він, – кивнув Гліб. – Жили в одній кімнаті. Прибиральниця поверху навіть добре запам'ятала їх.
Невора… У нього моторка. І в той час, коли заледве мене і Ніну не втопили в лимані, його не було на роботі. Та є свідок, який бачив Невору на риболовлі навпроти Вовчого яру. Роздвоїтись прокатник не міг.
– Невже він третій спільник Тягуна? – із сумнівом запитав я Гліба.
– Поки не доведено. А його товаришування із Заваровим підозріле, – Махов поляскав долонею по коліні. – До речі, зайвий ключ Заварова підійшов до замка будки, де Котов тримає мотор від човна. А ми грішили на бригадира.
Значить, мене й Ніну ледве не втопив Борис. Хто ж його сповістив, що ми на човні у лимані?
– Ні, Арсене, не Борис напав на вас, – здогадався Гліб про мій висновок. – Він закінчив роботу о четвертій дня.
Справді, не він. І в Невори алібі. А Котов, після затримання Заварова, взагалі поза підозрою. Однак Заваров умів водити автомобіль. І чорноволоса дівчина. Навряд щоб дівчина наважилась учинити наїзд. То чоловіча робота.
Задзвонив телефон, і Скорич узяв трубку. Ми з Маховим насторожились.
– Слухаю… Так… Змін ніяких. Дій за планом, – чітко говорив майор. – Збираємось. Не загуби його, Якове. Максимум уваги, – поклав трубку і звівся. – Гветадзе вийшов з Будинку колгоспника. Операція почалась.
Ми схопилися на ноги. Невже настав вирішальний момент?! Тільки в ту хвилину я відчув хвилювання. У дворі сіли в білу «Волгу»-фургон, колишню «швидку медичну допомогу», і виїхали на вулицю. За нами – «уазик» з оперативниками і Кузьменком з Букетом. «Уазик» повернув ліворуч, щоб не впадала у вічі наша кавалькада. Тепер шлях лежав до кінотеатру «Мир», навпроти якого розташована ощадкаса. В ній уже були наші працівники, а Пазов непомітно супроводжував Гветадзе.
За кілька хвилин ми дісталися визначеного місця: припаркувалися біля стоматологічної поліклініки. Звідси добре проглядалися вулиця, під'їзди кінотеатру й ощадкаси. Біля магазину «Сюрприз» спинився «уазик». Сірої «Волги» поблизу не було. Ми почали стежити. Потяглися довгі, тривожні хвилини чекання…
Снували перехожі, мчали автомобілі, перед афішами кінотеатру купчилась молодь, до магазину й ощадкаси заходили й виходили люди. Звичайна вулична веремія, й ніхто не знав, що саме тут два тижні тому стався злочин і Белішвілі прирік себе на смерть, сівши у «Волгу». Я придивлявся до «Волг»…
Салон наповнювався задухою – наша машина нагрівалася на сонці, а ми троє, впрілі, повідсували матові віконця й стежили довкола. Бунчук уже марудився: совався туди-сюди, брався читати книгу польських детективів, запитливо озирався на нас, мовчазних і заклопотаних. Сержант не знав про наступну операцію.
Раптом серед перехожих перед кінотеатром я угледів Гветадзе. Невисокий, стрункий, одягнутий у кавового кольору штани й білу літню сорочку, рудоволосий, з чіткими й гарними рисами обличчя, кароокий Додо привертав до себе увагу дівчат. Він легко ніс своє треноване тіло, погойдуючи господарською сумкою, з якої недавно частував нас мандаринами. Мене штовхнув ліктем у бік Скорич.
– Бачу його, – тихо сказав я Дмитру Юхимовичу.
Гветадзе перетнув вулицю й зник у під'їзді ощадкаси. Он мигнула його руда голова в операційному залі. Зараз за домовленістю він отримає «куклу» – 50 тисяч карбованців у брикетах. Біля кінотеатру з'явився Пазов, сперся на червоні поручні вуличного загородження. Я позаздрив Якову – він значно ближче до вікон ощадкаси й бачить увесь зал.
Ми таки не помітили «Волги», коли вона зупинилася попереду нашого «уазика». Першим її засік Пазов і подав нам умовний знак – почав ретельно причісуватись. «Волга» вже стояла біля тротуару, сіра, із заштореними синіми фіранками заднім і боковими віконцями. За кермом сиділа чорноволоса дівчина в чорних сонцезахисних окулярах. Хто ж вона?
Мені на коліно поклав руку Махов і стис, наче заспокоював. Я промовисто перезирнувся з майором.
