Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Назвіть мені своїх сусідів по причалу, – попросив бригадира.
Першим назвав Невору, ще чотири прізвища. На трьох Котов дав точні адреси. Я встав із рундука., Трохи здивувався, що рубач не поцікавився причиною мого приходу. Напевне, дошукувався зв'язків із пограбуванням магазину і своїм човном.
– Я зрозумів, капітане, – сказав наостанку бригадир, затоптуючи сигарету. – Не пошкодили моторки?
– Ні, вона на місці.
Котов залишився біля павільйону. Коли я озирнувся – поруч із ним уже стояв Заваров і запанібрата поплескував його по плечу, щиро посміхаючись.
Проходячи повз приміщення прокату вагівниць, поглянув на вікно видачі – біля нього кілька базарувальниць і в темному квадраті отвору сіра постать Невори. Зненацька спало на думку, що точно відповісти, чи працював Невора у неділю після 15.00, зможе Гветадзе або його напарник. Мені пощастило: за спорожнілим рундуком стовбичив, нудьгуючи, Додо. Перед ним у розкритому великому чемодані жаріли мандарини. З-під крисів білої панами за мною слідкували його стривожені очі.
– Гей, кацо, бери мандарини! – гукнув Гветадзе. – Дешево віддам! Попробуєш – слина потече. Давай, друже, підходь!
Я підійшов до нього, почав перебирати теплі плоди, вдихаючи духмяний запах.
– Маленькі вони, – голосно сказав і тихо запитав: – Кому і о котрій годині ти вчора здав вагу?
– Ображаєш, кацо. Фрукти найкращі, – насупився Додо і теж тихо відповів: – Чоловікові Насті Вакулівни, о 16.00, прокатчика десь не було.
Я на хвилю заплющився, мовляв, зрозумів, узяв два мандарини й поклав на тарілку.
– Вах, як мало береш! – із жалем мовив Гветадзе.
Тепер треба з'ясувати, чому не працював Невора, і знайти можливих свідків, що бачили його у човні Котова, їхні прізвища лежали у мене в кишені.
58.
Того ж дня о 19.00 ми вдруге зібралися у начальника відділу Ольхового. Підбили підсумки зробленого. Я доповів про свою розмову з Котовим і Гветадзе, із сусідами – власниками човнів. Двоє з них не були у неділю на причалі, а один зранку виїхав у лиман і до пізнього вечора ловив рибу. Решта не бачили Невори.
Слідчий прокуратури Махов теж не мав утішних новин: Тягун відмовлявся давати показання, його залякана дружина теж мовчала. Гліб посперечався зі мною щодо причетності Котова до злочинів, нагадавши слова пораненого Шалапухи: «М'яс… пав… руб… Кот…» Мовляв, кожному зрозумілий смисл сказаного Богом. Але у Котова – алібі.
Також не надійшло повідомлення з Вінниці, чи видужала стара Ладанюк. Вона особисто знала Тягуна і Баглая, і очна ставка з Тягуном, сподівалися, розв'язала б йому язика.
Після наради Махов захотів скласти нам компанію у засідці, хоча в тому не було ніякої потреби. Проте Гліб шукав нагоди вже вкотре помізкувати з нами над справою. Ми втрьох – я, слідчий і Яків Пазов – повечеряли в кафе «Чайка» і о двадцять другій годині «уазиком» виїхали на Канатну. На місто опустився густий і безмісячний, задушливий південний вечір. У небі мерехтіли яскраві зорі. За розмовою (Яків розповідав про свою відпустку в далекому сибірському селі серед тайги) не зогледілись, як опинилися на околиці. Я по рації зв'язався з оперативниками в хаті Тягуна й попередив про наш прихід.
Бунчук загальмував неподалік критої зупинки. На Канатній панувала тиша. Жодне вікно не світилося. Вуличні ліхтарі теж. Ми мовчки, не тривожачи собак, ступали попід парканами. Ввижалося, ніби потрапили у глухе село, коли б не жовтий відсвіт над містом, наче напнутий велетенський шатер.
Ось і ворота Тягуна. Нечутно, завбачливо змащена, відхилилася хвіртка, і ми прослизнули на подвір'я.
– Все в порядку, товаришу капітан, – пошепки доповів лейтенант Долубай. – Ніхто не приходив.
Наші хлопці залишили подвір'я, і я замкнув хвіртку. Постояв трохи, прислухаючись. Навколо нічичирк, лише туркотів у гіллі акації дикий голуб і млосно сюрчав цвіркун. Серед темного споришу біліла стежка, викладена плитами. Казковою хаткою ввижався дашок над криницею. Я замкнув веранду й відчинив кватирку, щоб краще чути, коли хтось з'явиться на вулиці.
– Ти, Яшо, залишайся на веранді. Ми з Маховим на кухні. Потім я тебе підміню, – сказав Пазову. – Побачиш підозріле – одразу повідом.
Пазов кивнув, і в темряві сяйнула його білозуба посмішка. Я подався на кухню. Світла ніде не вмикали, Навпомацки дістався до дверей, знайшов ручку. У сірому присмерку ледь вимальовувались обриси постаті Махова. Я сів за стіл навпроти нього. Зирнув на годинник – 22.32.
– Ну, господи благослови, – іронічно мовив Гліб і серйозно запитав: – Як ти вважаєш, куди він зразу піде?
– Сюди, на кухню, тут вікно на город, а йому треба увімкнути світло, – висловив своє припущення. – З вулиці світла не видно. Сюди.
– Угу, – погодився Махов. – На кухні його і візьмемо, – вирішив, ніби справді він сьогодні мав прийти.
– Аби з'явився… – зітхнув я.
– Повинен. Йому важко стриматися, не поділитися новиною, як ледве не втопив працівника міліції, – сказав Гліб. – Звичайно, за умови, що напасник зв'язаний з Тягуном. От побачиш, тут здибаємось або з Котовим, або з Неворою.
А в мене була зовсім протилежна думка.
– Котов у літах, а до Тягуна приїздив молодий, – заперечив.
– Значить, Невора. – Гліб легенько ляснув долонею по столі. – Між іншим, через два-три дні має заговорити Шалапуха. Тепер він нічого не приховає від нас.
– Коли б його показання не запізнилося, – зауважив я.
– А може… – Гліб відхилив ріжечок фіранки й подивився надвір. – Темно, хоч в око стрель… Мене турбує Івардава. Оце вчора розмовляв з ним. Нещирий він з нами.
– Скоричу він теж видався дивним, – пригадав я розмову з майором. – І мені підозріло, чому Гурам не супроводжував Белішвілі в ощадкасу. Випивка – не причина. Прибиральниця часто виносила з їхнього номера пляшки з-під вина.
– Угу, я звернув увагу на її свідчення, – Махов позіхнув і вибачливо сказав – У темряві завжди хилить на сон… І хто підказав Тягуну зголити бороду?
Справді, хто? Ми замовкли на кілька хвилин. У важкій тиші чужої хати десь під мостинами лунко шкребла миша. І жив у ній Тягун, наче пацюк: ні телевізора, ні приймача, жодної газети чи журналу ми не знайшли у нього, навіть радіо не слухав. Про що він думав, мріяв і розмовляв зі своєю дружиною? Я обвів поглядом стіни кухні. Вони безмовні.
– Слухай, Глібе, а чому б не переглянути всі документи в інвентарбюро на купівлю-продаж будинків? – сказав я.
– Навіщо? Це ж купа паперів. – Махов звів догори руки.
– Адже Тягун міняв будинки й місце проживання. То чому б…
– Стривай! Ти маєш рацію, – гаряче заговорив слідчий. – Справді, Баглай міг запозичити метод Тягуна. Вони могли так діяти за обопільною змовою. А це ниточка, Арсене, і ми тоді вийдемо на невловимого Баглая.
Гліб аж звівся й почав схвильовано міряти кроками невелику кухню.
– Пам'ятаєш, у Тягуна вилучили коштовності. Серед них були з обкраденого універмагу в Бровниці, – розмірковував Махов. – А там Будинок відпочинку. Почерк гастролерів, які добре вивчили свій «об'єкт». Отже, є сенс переглянути путівки…
– Хто відпочивав того місяця, – закінчив я.
– А потім звірити із списком тридцяти дев'яти прізвищ, – додав задоволено Гліб. – Га?
– Чудово.
– Я завтра хочу провести опізнання. Харитина, дружина Тягуна, схожа на ту жінку, що продавала хутряний комір будівельниці, – повідомив слідчий.
Уявити Харитину і згадав розмову із смішливою Євдокією… Таки схожа.
– Ледве не забув. – Гліб опустився на стілець. – Ти попередь свою землячку, щоб не ходила вечорами містом. Раз вони бачили її з тобою…
У мене аж похололо в грудях. Добре знав злочинців, їм помститися, допекти, завдати болю – втіха, а тим паче коли під ногами зайнялася земля. Я у відчаї стис кулаки. Чому не застеріг Ніну? Мені вже здавалося, як її перестріли на вулиці Фрунзе чи… Ні, того я ніколи собі не прощу. Гліб відчув мій душевний стан, бо зненацька його рука торкнулася моєї і він заспокійливо сказав:
