Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Чого вона не виходить? – тихо спитав Гліб.
– Вийде… вийде, – нетерпляче, мов заклинання, сказав я.
І справді, вона залишила «Волгу»…
Мені хотілося аж заплющити очі. В білосніжному брючному костюмі, чорне волосся вільно спадало майже до пояса темною хвилею, середнього зросту, із бездоганною фігурою – вона ніби з'явилася з іншого, казкового, світу, де ні печалі, ні горя. На неї оглядалися перехожі, а вона звабливою ходою, крутячи на пальці ключі, йшла повз вікна ощадкаси. Звіддаля ніяк добре розгледіти її, особливо обличчя, окутане волоссям і напівзатулене окулярами. Однак її хода, статура говорили про самовпевненість і відчуття власної гідності.
– Н-да… – протяг Махов. – Не дивно, що Белішвілі…
Дівчина зупинилася поблизу під'їзду ощадкаси, мабуть, побачила крізь вікно Гветадзе. Отже, вона знала його, хтось показав їй торговця мандаринами. Крутила ключі… Багатообіцяючий жест. Ах, як картинно відставила ногу! Її біла постать просилася на обкладинку журналу мод.
Он вийшов на ґанок Гветадзе. Дівчина не рушила з місця. Безперечно, Додо побачив її, очевидно, задивився, бо раптом зашпортнувся, і незнайомка, засміявшись, метнулася до нього, підтримала, щоб не впав. Скорич кахикнув задоволено. Старший лейтенант бездоганно розіграв захоплення дівчиною.
Ось так, сміючись, вони заговорили. Додо притис руку до серця й ґречно вклонився, а дівчина не відпускала його ліктя, мов збиралася взяти попідруч. О, показала на свою «Волгу». На обличчі Гветадзе щире здивування й захоплення. Попрямували до машини. Він дався заманити себе у пастку. Сів на заднє сидіння. Ми не бачили через фіранки, скільки ще в салоні пасажирів.
Сіра «Волга» поїхала – мигнула перед нами й помчала по вулиці зовсім у протилежний бік від колгоспного ринку. Як почувався Додо?
– Миколо, за тією «Волгою»! – наказав майор.
За ними їхав «уазик». Поруч з водієм сидів Пазов.
Центральні вулиці залишилися позаду. «Волга» мчала на околицю, в район Лісків. Куди і до чиєї хати вона приведе нас? Я силкувався пригадати, хто із 39 чоловік, мною опитаних, жив у Лісках. Наче ніхто. Про що думав зараз Додо? Адже не вірив у існування чорноволосої дівчини. А тепер?.. Розпочалися приватні будинки. Несподівано попереду, за метрів п'ятдесят-сімдесят од «Волги», вигулькнув з-за стовбура акації чоловік міцної статури в чорних штанах і картатій сорочці, в сірому капроновому капелюсі й підняв руку. Автомобіль загальмував. Чоловік швидко сів у нього, але не спереду, а до Гветадзе. Все сталося так скоро, що ми не встигли отямитись, і «Волга» знову рвонулась.
Ось як воно відбувалось із Белішвілі! Я по-справжньому почав тривожитись за життя Додо.
– Спокійно, спокійно, – стримано мовив Скорич. – У Гветадзе є значна перевага: він знає їхній задум і тому готовий до несподіванок. Спокійно, хлопці, – майор взяв мікрофон рації. – Чотирнадцятий, чотирнадцятий…
– Чотирнадцятий слухає.
– Обженіть «Волгу»! – наказав оперативникам. – Дивіться, щоб вас не засікли!
«Уазик» наздогнав нас, випередив і невдовзі порівнявся з «Волгою», посигналив дати дорогу, і легковик узяв праворуч. Отже, сіра «Волга» ніби потрапила в оточення. Дівчина на випадок чого не наважиться піти на таран. Це врахував майор. Я нетерпляче чекав, коли він дасть команду на затримання. Ми вже заїхали в глиб Лісків.
Що ж робилося в салоні «Волги»? Я не спускав очей із синьої фіранки заднього віконця. Нараз вона колихнулася, наче доторкнулися до неї рукою, і через кілька хвилин машина вихнула ліворуч, потім праворуч, звереснули гальма – і вона вперлася капотом у стовп вуличного ліхтаря. З «Волги» вистрибнула чорноволоса дівчина й пустилася навтьоки.
Вона бігла до провулка, її чорне волосся ніби рвана шматина, вилося за нею. Не чекаючи, доки зовсім спиниться наша машина, я вискочив і кинувся навперейми, Встиг краєм ока побачити, як відчинилися дверцята сірої «Волги», а з «уазика» вискочив Кузьменко з Букетом.
Попереду метлялося смоляне волосся, я виразно чув важке, засапане дихання дівчини. Ще мить – і вхоплю за плече. Простяг руку – дівчина рвонулася з останніх сил, зойкнула, і в моїй руці залишилося… Парик! Вона була в парику! Натомість по її плечах розсипалось золотисте, кольору стиглої соломи, волосся. Я наздогнав дівчину і таки вхопив за плече. Вона заточилася, окуляри брязнули на землю… Переді мною спотворене люттю й ненавистю обличчя… Я вражено дивився на нього…
Єва!.. Мені наче одібрало мову.
– Гад… гад… вислідив… – злісно і з відчаєм виштовхнула вона з грудей.
В мене боляче стислося серце, й стало гірко на душі, чомусь пойняв невимовний жаль. Надбіг Кузьменко, і я пішов до «Волги».
Серед оперативників помітив рудоволосу голову Додо. Живий! Заглянув до салону. Там скоцюрблений, з насунутим на обличчя капелюхом молодик у картатій сорочці без ознак життя. У спинці заднього сидіння стирчав стилет з руків'ям із кольорового плексигласу. У Гветадзе яріла пляма крові на лівій лопатці. Біла теніска в тому місці розтята. Пазов порався біля аптечки.
– Чого він?.. – запитав Скорич у Додо, кивнувши на молодика.
– Знепритомнів. Ударив його по шиї. – Гветадзе нахилився, і хлопці обережно стягли з нього теніску. – Трохи зачепив…
Рана справді невелика – поріз шкіри. Яків обробив її йодом, наклав пластир. У Бунчука знайшлася формена сорочка.
– Що це у тебе, Арсене? – Махов показав на мою руку.
Я глянув – парик і з огидою кинув його у «Волгу».
Кузьменко привів Єву. Всі повернулися до неї. Перукарка нахабно, презирливо мружилась…
Заворушився молодик. Скорич скинув з нього капелюха – Невора! Невора з павільйону прокату вагівниць! Посоловілими очима він дивився на нас.
Над його зап'ястям зімкнулися наручники.
Хоч і вдало закінчилась операція, проте задоволення я не мав Мабуть, через те, що чорноволосою дівчиною виявилась Єва. Коли б не знав її… Як вона стала спільницею злочинців?
61.
В машині Гветадзе розповідав:
– Признатися, генацвале, я не вірив у чорноволосу дівчину. Лише коли вийшов з ощадкаси і побачив її – зрозумів: справжня гра почалася. Вах, яка красуня!.. Ну, ми розговорилися, запросила до себе. А тут ще й «Волга». Я вдав, ніби зовсім втратив розум. Посадила ззаду, мовляв, подалі від знайомих, чоловік у плаванні… Словом, забила мені баки. Коли сідав, сперся рукою на спинку і випадково намацав під чохлом стилет. Нехай. Ідемо, балакаємо. І так між іншим каже, щоб часом не зустріти брата, він дуже строгий, але вона його якось обмане. Ага, брат. Вже й передмістя. І раптом з-за стовбура гевал. Надя…
– Надя? – перепитав я.
– Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…
– Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, – сказав я і назвав її домашню адресу. – В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.
– Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, – посміхнувся Махов. – А ти, Додо, не впізнав Невори?
– Впізнав, – протягло, з усміхом відповів Гветадзе.
– Кому ти сказав, що знімаєш вклад?
– Адміністраторам, черговим по поверхам, прибиральницям.
– Їхні прізвища? – встряв у розмову Скорич.
Гветадзе назвав.
– А хто зараз підмінює Невору в павільйоні? – поцікавився майор.
– Мабуть, контролер Палига, – відповів Додо.
Я дістав з кишені хустинку витерти змокрілу шию. В салоні нашої «Волги» справжня парильня. Скорич нагнувся і щось підняв. Я глянув – шматочок зеленої вовняної нитки, яку взяв мимохідь у двадцять третій кімнаті Будинку колгоспника, де жив Белішвілі з Івардавою. Лежала вона на радіаторі опалення, коли я зайшов до номера. Нитку поклав до кишені на базарі, як зустрівся з Палигою, і забув про неї.
