Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Ну-ну, не переживай, Арсене. Перед тим, як іти на нараду, я подзвонив у гуртожиток і передав черговою, що сьогодні ти прийдеш. Тож Ніна сидітиме в кімнаті.
– Спасибі, Глібе, – видушив із себе. – Зовсім випало з голови…
– Я знав, – без осуду підтвердив слідчий.
Він ще раз довів, що справжній і щирий товариш. Мені відлягло на серці. Зиркнув на годинник – північ. Пізно, ніхто не завітає до Тягуна. Після арешту йому не дзвонили на турбазу, не навідувались, мов у нього не було ні добрих знайомих, ні товаришів. Одначе він якось же підтримував стосунки зі своїми спільниками. Отож терпіння й витримка. Я встав.
– Підміню Якова, – сказав Махову.
– Давай, а я трохи покуняю за столом.
Застав Якова біля вікна під кватиркою. У сутінках тьмяно біліли його обличчя й руки.
– Наче вимерло, і собака не брехне, – пошепки мовив Пазов.
– Як на околиці. Ходи на кухню, перепочинь.
Я залишився сам. Передусім викрутив лампочку на випадок, якщо пришелець спробував би увімкнути світло (тоді б він одразу побачив мене).
Дивився на ворота й прислухався. Через кватирку долинало монотонне сюрчання цвіркуна, аж хилило на сон. Я думав про Ніну. О цій порі вона спала, не дочекавшись мене. З подивом відзначив, що кортіло частіше зустрічатися з нею. Якось непомітно з'явилася потреба в її голосі, погляді, навіть мовчанні, аби лише була поруч.
Я згадував Ніну, коли вона була дівчам, ученицею дев'ятого класу, й жила з мамою на блокпосту, за п'ять кілометрів од райцентру. Пам'ятав, як підвозив її на мотоциклі з козубком суниць, літній день, коли мама відкрила мені очі, сказавши, що Ніна любить мене.
Пригадалось… На Канатній мигнуло світло фар, наче якась машина звернула на вулицю. Я нашорошив вуха. Годинник показував 00.37. Навряд щоб хтось приїхав чи прийшов до Тягуна. Пізно. Стривай! Ніби вуркотів двигун… Дійсно, вулицею поволі рухався автомобіль з вимкненими фарами. Мені перейняло подих.
Шум наближався, я виразно почув м'яке поскрипування ресор. Уже розпізнав – легковик. Чого без світла, немов скрадався?.. Спинився неподалік хвіртки. Двигун працював. Несподівано відхилилася ворітниця, аж я заплющився на мить, не вірячи. Ні, таки справді… І не стукнули дверцята. Я навшпиньках метнувся на кухню.
– Приїхав! – пошепки випалив. – Яшо – за пенал! А ти, Глібе, у вітальню, до рації.
Слідчому нема потреби ризикувати. Я мерщій повернувся на веранду, замкнув двері до прихожої. На подвір'я тихо вкотилася машина. Мабуть, синій «Москвич». Спинилася біля криниці. У салоні за кермом біліло обличчя. Двигун ущух, і на землю ступила людина у темному вбранні, випрямилась. Зріст – десь метр вісімдесят, вгадувалася міцна будова тіла. Мабуть, не старий. Чоловік не хряснув дверцятами. Пішов, причинив ворітницю. Принишкло стояв коло криниці. Його немов щось насторожило.
«Ну, ходи, ходи», – подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився – рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.
Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?
Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.
За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.
– Руки!.. – суворо наказав йому.
Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…
Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені – на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.
Ось тобі Невора і Котов!
59.
– Слухайте, Заваров, чого ви залізли в чужу хату? Хто вам дав ключі? – запитав Махов і кивнув на стілець між плитою і столом. – Сідайте.
Рубач важко сів, і кисла посмішка перекривила його повні губи. Він уже оговтався. Пазов пішов до вітальні викликати по рації експертів.
– Я… я хотів обікрасти… – промимрив Заваров.
– Ви? Красти? – вдав здивування Гліб. – Чудасія! У вас же машина, кооперативна квартира, гарний заробіток з приварком. Чого ж іще бракувало? Га?
– А у мене таке… хобі, – глузливо відповів.
– Цікаво, – покрутив Махов головою. – А звідкіля ви знали, що хата без господарів?
– Цього я не знав, – здвигнув плечима рубач.
Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.
– Ага, не знали, – слідчий доторкнувся до кастета. – І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?
– Я його знайшов, коли їхав сюди, – сказав Заваров.
Мені набридло слухати його теревені, і я не стримався:
– Досить клеїти з себе дурня!
– А справді, Заваров, чи не досить? – запитав його Махов. – Ось проведемо обшук у вашій машині, потім вдома…
– Вночі не маєте права! – скипів. – Це свавілля!
– З дозволу прокурора. З дозволу, – підкреслив Гліб.
Заваров насупився й забарабанив пальцями по столі, потім витер долонею рясний піт на лобі.
– Скільки років ви одружені? – запитав я його.
– Другий рік, – буркнув.
– Яке дівоче прізвище вашої жінки?
– Зава… – і він злякано затнувся, зціпив зуби.
Махов незрозуміло зиркнув на мене.
– Отже, ви син Чорнухи! – урочисто виголосив я.
– Син Чорнухи? – недовірливо перепитав Гліб.
Заваров мовчав. Ось він – таємничий відвідувач Тягуна, прихований від людських очей рідний син. До чого тільки не вдаються злочинці, щоб замести свої сліди! Повернувся Пазов.
– Вже виїхали, – доповів.
– Постережи його, – сказав йому Махов.
Ми вийшли з Глібом до вітальні.
– Дочекалися. Другий спільник. – Слідчий задоволено потер долоні. – Ти знаєш його дружину?
– Вона ж продавець гастроному номер шість. У ньому місяць працював Корч. Зрозумів?!
– Ах, чорт! То Заваров чув про Корча від неї, бачив його і навмисне приплів до крадіїв, – здогадався Махов. – Шалапуху і Зубовського теж. Мабуть, тим кастетом він ударив Бога. Але за що?
– Слухай, Глібе… – раптом осінило мене. – Я ж питав Заварова про бородатого.
– Ти? – Махов взявся за ґудзик мого піджака. – Ну, тепер відомо, хто підказав татусеві поголити бороду.
Невдовзі прибули експерти. Запросили понятих, У машині Заварова виявили на дні скриньки стилет. Вдома – три ощадних книжки, трохи ювелірних виробів. Зате в гаражі, в тайнику, хутро і багато коштовностей. Між ними – з універмагу в Бровниці і з магазину на ринку. Серед ключів, які мав при собі рубач, один не підходив до жодного замка. Від чого він – Заваров не сказав. А в альбомах знайомих облич не надибали. Фотографії переважно зроблені під час відпочинку біля моря. На них у різних позах красувалися Борис із дружиною.
Після обшуку, спускаючись сходами, Заваров глянув на мене з ненавистю й процідив:
– Ех, шкода…
За чим він жалкував? Що не розплющив мене піддоном із цеглою чи не затовк краденим «Москвичем»? А може, що не втопив у лимані разом із Ніною? Та факт залишався фактом: ми затримали спільника Тягуна і зовсім знято підозру із Шалапухи, Зубовського і Роптанова, хоча Заваров твердив про їхню причетність до крадіжки в магазині. Справжніх напарників рубач не виказував, і він уміло кинув чорну тінь на бригадира Котова.
Того ж дня Махов провів впізнання. Маляр Чугунова одразу, з першого погляду, вирізнила з-поміж шістьох жінок дружину Тягуна – Харитину. Викриття так подіяло на залякану жінку, що вона почала давати показання. На жаль, вони нічого не значили. Тягун нікому не довіряв.
