Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
Додо зиркнув на нитку.
– О, схожа на пряжу Насті Вакулівни, – зауважив він. – Вчора вона із зелених в'язала рукавиці.
– Звідкіля вона в тебе? – запитав мене Махов.
Я почав розповідати і чим далі, тим дужче проймався хвилюванням, бо несподівано наче розвиднілось і сам Івардава постав зовсім в іншому ракурсі, відразу знайшлося пояснення Гурамового дивного поводження. Здогад, спалахнувши блискавкою у свідомості, все розставив по своїх місцях, і справа, донедавна складна і заплутана, здалася простою і легкою, як двічі по два.
Напевне, той здогад майнув і в Скорича з Маховим. Інакше б чого їм промовисто перезиратись?
– Товаришу майор, треба негайно в Будинок колгоспника! – збуджено вигукнув я.
– Шкода, поїхав би з вами, – із жалем мовив слідчий. – Але у мене допит затриманих.
Гліб пересів до «уазика».
– А що трапилось? – збентежився Гветадзе.
– Скоро дізнаєшся, скоро, – запевнив його Скорич.
Я мовчав. Раніше не звернув уваги на ту зелену вовняну нитку. Вона ж лежала в кишені. Аж смішно. Вкотре переконався: дрібниць у нашій роботі не було. Часом вони круто повертали шляхи пошуку й слідства.
Ми в'їхали на подвір'я Будинку колгоспника і чорним ходом увійшли до фойє. За перегородкою сиділа… Е, та вона перефарбувала волосся! Недавно пістрява адміністраторка вже білява, і зачіска висока й пишна, і жінка аж покращала. Її меткі очі оббігли нас і зупинилися на мені.
– Хто зараз чергує на другому поверсі? – запитав її.
– Палига.
Я глянув на Скорича і Гветадзе.
– Ми залишимося тут, а ти, Арсене, іди. Хвилин через десять до тебе підніметься Додо, – розпорядився майор.
Хай йому біс!.. Я таки хвилювався, ніби мав затримати озброєного злочинця. Поволі підіймався сходами…
За столом сиділа чергова – Настя Вакулівна Палига, в халаті, без косинки – чорне волосся завите у дрібні кучерики. Вона щось в'язала із червоних ниток, її карі очі здивовано втупились у мене. А вона достоту ще молода жінка, до того ж приваблива своєю згасаючою красою, наче багаті осінні барви перед приморозками.
Вона першою привіталась, і я сів навпроти неї – біля столу.
– Ось я знову тут, – сказав їй. – Мене цікавлять два грузини. Де вони зараз?
– Вже виписались і, мабуть, поїхали додому, – відповіла своїм глибоким, грудним голосом. – А… а що сталося?
– Біда, Насте Вакулівно, – я скрушно похитав головою.
– Господи!.. – Чергова у відчаї притисла руку до високих грудей. – Якась напасть на них. Той Реваз звечора кудись подівся, а другий, Додо, сьогодні вранці поговорив з жінкою по телефону і пішов.
– Значить, дзвонили йому?
– Еге, голос бридкий, старечий, – охоче розповідала, продовжуючи в'язати.
– Він мав сьогодні забрати гроші з книжки. Багато вони наторгували?
– Хвалився, чула, тисяч п'ятдесят. І живуть же люди! – позаздрила.
– Не приводив той Додо кого-небудь до себе?
– Намагався, молодицю. Я не пустила. А потім до мене… – Чергова соромливо потупилась, прошепотіла: – Безсоромник він… У мене ж чоловік.
Яка впевненість і витримка! І заздалегідь продуманий непевний слід – дзвінок якоїсь старої. Ні, не вона те вигадала.
– Гроші розбещують і чоловіків, і жінок, – зауважив я. – А телеграми йому не приносили?
– Телеграми? – Палига замислилась, бо цього разу телеграма не передбачалась, але була велика спокуса приплести ще й її. – Телеграма… Еге, три дні тому.
– Від кого?.. Дай боже пам'яті… Ага, просив того Додо якийсь Тарасюк приїхати до Києва, – нарешті пригадала Настя Вакулівна.
Яка чудова імпровізація! Ні, я недооцінив її здібностей: Тарасюків у Києві, як Іванових у Москві, тисячі. Спробуй перевір!
– Точно Тарасюк?
– Тара…
Чергова затнулась, немов хтось невидимий міцно зціпив їй губи, і з її рук вислизло в'язання, а карі очі вибалушились, зробилися негарними, і вона поволі зводилась, п'ялась угору, невідривно дивлячись позад мене, на сходи… Я не оглянувся – знав, по них підіймався воскреслий Гветадзе. Палига вчепилася пальцями у комір блузки, шарпнула його і впала долу, зомлівши…
Залишили її під наглядом Бунчука, а самі відправились на ринок подивитися, хто працював замість Невори у павільйоні прокату вагівниць. Звичайно, ми здогадувались, але хотіли переконатися. Базар запруджений вантажними машинами з молодою цибулею, капустою і редькою. У клітках збуджено крякали качки й кудкудакали кури, в повітрі кружляло пір'я, й навколо стійко тримався велелюдний гомін.
– Вах, генацвале, ніколи б не подумав на Настю… – не міг заспокоїтися Гветадзе. – Наводити бандитів…
Біля вікна видачі вагівниць кілька жінок. Здалеку чулося бряжчання металевих шальок. В отворі хирлява, незугарна постать контролера Палиги, чоловіка чергової, в чорному бахматому халаті й кашкеті з ґудзичком, його бліде обличчя при ясному дні скидалося на гіпсову маску. Чи зв'язаний цей хворий чоловік із Тягуном і його сином Борисом, Євою і Неворою? Може, Настя не повідомляла про свої злочинні справи? Однак доведеться допитати і зробити обшук на квартирі.
Скорич, наче навмисне, загаявся біля металевих дверей павільйону, а ми з Додо пішли попід його стіною. Я став за жінкою. Вона зосереджено длубалась у вузлику, де лежали жужмом гроші. Вибирала з них монети. З вікна висунулася зморшкувата долоня, нетерпляче заворушила пальцями.
– Що ви там вовтузитесь?! – почув невдоволений голос Палиги. – Он люди чекають.
Я нахилився вперед, і мене побачив контролер – почав поволі стискати кулак…
– Кацо, давай… – звернувся до мене Гветадзе й зазирнув через моє плече у вікно.
Палига угледів Додо і тої ж миті відстрибнув у глиб павільйону, хряснув залізною затулкою. Жінка злякано відсахнулась, а я метнувся до дверей, у які вже ломився Скорич. За ним вбіг досередини, де напівтемрява розігнута широким снопом сонячного проміння. У ньому чітко вирізьблювались дерев'яні стелажі з вагівницями. Вузьким проходом обережно дісталися до вікна. Я зиркнув праворуч і угледів контролера з вагою на витягнутих угору руках.
– Товаришу!.. – гукнув Скоричу і штовхнув його в спину.
Вага пролетіла мимо й торохнулась на прилавок. Ось тобі й слабий Палига! А він підіймав наступну… Я зробив один великий стрибок й усім тілом навалився на контролера. Вагівниця з брязкотом скотилася по моїх плечах на долівку. Наспів Гветадзе й заломив запіненому Пализі руки.
– Ну, добридень, Палига, – засапано, з іронією привітався з ним Дмитро Юхимович. – Чи ви не Палига, га?
Затриманий скривив губи – посміхнувся, як казала Марфа Ладанюк, «наче різав живцем».
Ми повели Палигу до машини. Кожен мій крок боляче озивався у плечах. І Додо теж не пощастило з плечем.
– Дмитре Юхимовичу, вийду коло готелю «Якір», – попередив я майора.
62.
Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.
– Заходь, – долинуло глухо.
Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді – кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.
– Ну, Гураме, можеш їхати додому, – сказав йому.
– Чого, кацо? Як мені родичам?.. – і він повернув голову до стіни.
– Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.
– Зловили?! – Івардава схопився. – Зловили?! Хто він? – затремтіли у нього губи.
– Працівник ринку, що видавав вагу.
– Отой?.. – Він прихилився до стіни. – Вайме… А ми з ним по чарці… Арчіл йому мандарин… Вайме…
Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.
