Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Не знаю, капітане.
– Спасибі, Тарасе Свиридовичу. Про нашу розмову ви нікому… – попросив його. – Невора мене цікавить, як і кожний працівник ринку.
– Зрозуміло.
Не запитав про стосунки Невори із Котовим. Звісно, вони знайомі по роботі, тримали човни на одному причалі. Залишилося тільки невідомим: коли Жора-Георгій закінчив учора видавати вагівниці? Якщо до шістнадцятої… А може, він спільник рубача? Два човни – неабияка оперативність. Також слід дізнатися, до котрої години працював у неділю Котов.
Одначе, з неохотою збираючись до Скорича, я подумав, як легко потрапив Невора до кола підозрюваних, як у свій час Шалапуха і Зубовський. А Котов і Корч – токар Роптанов? Наші факти проти них танули, і нам залишалися одні сумніви.
Пішов до майора, наперед знаючи, як він сприйме вчорашню подію на воді. Було неприємно, хоч мав виправдання – гуляв у білий день. Помітив, що, коли я з Ніною, зовсім забуваю застереження і Махова, і Скорича. Прикро.
Дмитро Юхимович стояв біля вікна, заклавши руки за спину, погойдувався на носках туфлів. Його кремезна, присадкувата постать з чисто голеною головою різко вимальовувалась на яскравому тлі сонячного ранку. Майору личила і форма, і цивільний одяг. Та й взагалі, у що б він не вбрався, у ньому відчувалася непересічна людина.
– Сідай, Арсене, – запросив Скорич, не оглядаючись. Напевне, моє відображення відбилося в шибці. – До тебе не заходив Івардава?
– Ні. – Я сів на стілець біля вікна. – Він ще у місті?
– В готелі «Якір». Чекає, коли знайдемо вбивцю Белішвілі. Докоряв, що довго шукаємо. – Майор повернувся і глянув на мене, багатозначно примружившись. – А між іншим, Івардава щось затамував. Лежить у нього на душі якийсь камінь. Чи я обманююсь у передчуттях, чи… – Скорич знизав плечима. – А тобі не здавалося?
– Так, – погодився з майором. – Їхня пиятика напередодні, не ходив з Арчілом в ощадкасу… І водночас непогана характеристика з Грузії, двоюрідні брати, грошей обом не бракувало.
– Все вірно, Арсене, і щось гнітить Івардаву, крім втрати брата, – розмірковував мій начальник. – Розумієш, в його очах… безмовна провина.
Скорич сів за стіл, нахмурив вигорілі брови.
– Феофан і Харитина не зізнаються, – сказав, гірко зітхнувши. – На що вони сподіваються? Матеріалу для суду зібрано достатньо. Але на волі його поплічники. Їх ми повинні розшукати.
– Розшукаємо, не сьогодні, так завтра, – чомусь самовпевнено бовкнув я.
Майор осудливо подивився на мене. Він не любив пустослів'я. І, щоб згладити неприємне враження від своєї похвальби, я мовчки поклав перед ним своє службове посвідчення.
– Чиє? – запитав Скорич.
– Моє.
– Де ж це ти потрапив під зливу? Дощів у нас уже з місяць не було, – насмішкувато запитав.
Я розповів про вчорашній випадок. Дмитро Юхимович барабанив пальцями по столі, опустивши очі долу. Я ще доповів про зроблене сьогодні вранці.
– Хтось по-справжньому полює на тебе, – похмуро зазначив. – Ти не бачив на вулиці, на теплоході, на пляжі чи в парку когось із тих, з ким розмовляв про крадіжку та вбивства?
Я заперечно покрутив головою.
– Перевірити десять власників човнів – не проблема, – з важким серцем сказав, мабуть, невдоволений мною. – В першу чергу Котова і Невору. Передусім – оглянути їх човни. На борті повинна залишитися подряпина. Візьмемо на експертизу. А тобі хоч із хати не виходь, – невесело пожартував. – Комусь із злочинців наступив на хвоста.
Я зніяковіло мовчав. Почувався погано. Пам'ятав, звичайно, що бачив у парку Єву, але вона не мала ніякого стосунку до справи, навіть не знала, де і ким я працюю. Майор переглядав списки власників моторок. Обвів чорною пастою два прізвища – Котов і Невора. Поставив біля них знак запитання.
– Давай, Арсене, підскоч на третій причал, – дав вказівку. – Рештою займуться…
Я звівся й пішов до дверей. Пекти раки перед начальством не дуже приємно, навіть коли воно не вичитувало моралі.
– Чергуватимеш у Тягуна разом із Пазовим. Яків уже повернувся з відпустки, – сказав наостанку Скорич.
57.
На Лиманській, на третьому причалі, я швидко відшукав човна Невори. На ньому ніяких подряпин. Зате лівий борт моторки Котова був обшмульганий: жовта фарба здерта, і до металу місцями поприставала синя. Я обережно зішкріб кілька пластівців. Потім на прокатній станції взяв трохи фарби з пошкодженого човна. Невдовзі віддав проби на експертизу.
Через годину, після встановлення тотожності фарб, ми зібралися в Ольхового. Треба вирішити, чи арештовувати Котова. Одначе з колгоспного ринку прийшов Яків Пазов і розповів, що рубач до сімнадцятої години не залишав м'ясного павільйону. У нього знову алібі. Тоді постало питання: кому давав човна? І ми вирішили поговорити з Котовим.
Насторожило нас повідомлення Пазова стосовно Невори. Дві продавщиці з промтоварного магазину ніби бачили у вікні видачі о 16.00 Палигу. Ніби бачили… Я слухав міркування колег, і мене іноді охоплював сумнів, чи правильно оцінювали подію у лимані. Адже могло виявитися, що хтось на човні Котова вчинив звичайне хуліганство й випадково постраждав саме я. Коли справді підтвердяться мої побоювання, ми даремно згаємо час. Ні, недаремно: невинність теж вимагала незаперечних доказів.
Невдовзі я відправився на ринок. Мотоциклетний атракціон не працював – переїхав, мабуть, в інше місто. Базарян після полудня обмаль. Я вже й подумав, що м'ясний павільйон зачинено. Дарма – широкі двері до нього навстіж, але не долинало звичного гулу людських голосів. Подекуди за прилавками стояли продавці. На гаках висіли волові й свинячі туші. Високі, грубі колоди чистили рубачі. Серед них я побачив присадкуватого Котова. Він стривожено оглянувся, напевне, відчув мій погляд і поклав на колоду довгого й широкого ножа.
Навпроти біля колоди порався Заваров, свідок зустрічі Шалапухи, Зубовського і Роптанова в день обкрадення магазину. Хлопець упізнав мене. Я кивнув йому, а потім Котову.
– Ви ще довго, Михайле Овсійовичу? – запитав бригадира.
– Майже закінчив. Помию руки – і все. – Рубач з цікавістю зиркав на мене.
На його обличчі ні розгубленості, ні боязні. Дивиться чесно й відверто, аж стало незручно через свою підозру. Хіба переді мною злочинець? Проте часто зовнішність оманлива – не відповідає людській суті. Котов зібрав свій інструмент і зайшов до роздягальні, кинувши:
– Я зараз.
Чекав його, і несподівано майнула гадка: а якщо там другий вихід і він уже накивав п'ятами?! Мені закортіло вбігти до роздягальні, але стримався. Адже бригадир не мав ніяких підстав для втечі. Про перевірку він нічого не знав, про нашу підозру теж. І я не помилився: Котов з'явився вбраний у білу теніску й коричневі штани, руде рідке волосся навколо лисини вологе, причесане.
Ми не пішли далеко – спинилися під павільйоном, сіли на рундук, критий рожевим шифером. Котов закурив і посміхнувся до мене, ніби заохочуючи до розмови.
– Михайле Овсійовичу, ви давно тримаєте моторку?
– Моторку? – здивувався. – Років п'ять-шість. Колись підбив Жора купити, захопив рибалкою, а потім я охолов: нема терпіння дивитися, наче кіт, на поплавці.
– Це хто – Жора? – вдав, що не знаю.
– Невора, наш працівник з прокату вагівниць.
– А коли ви востаннє плавали човном?
Рубач наморщив лоба, пригадуючи…
– Тижнів… зо два тому. Еге, у понеділок їздив із жінкою до Баланівського лісу збирати гриби.
– Ви кому-небудь даєте свого човна?
– Ніколи, – здвигнув плечима.
– А не помічали – ніхто не брав без дозволу?
– Ні, капітане, такого не траплялося, – впевнено заперечив, а потім із сумнівом додав: – Звичайно, можуть взяти. На причалі товчеться багато людей. Сторож за всіма не встежить.
Слушно зауважив бригадир. Справді, у неділю на причалі людно. I я подумав про найближчих сусідів – власників човнів Котова. Хтось із них міг бачити або звернути увагу на людину, яка плавала його моторкою.
