Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
Я йшов за Ніною й дивився на симпатичну невелику родимку під лівою лопаткою, і мені кортіло доторкнутися до неї. Не пам'ятав, чи вміла Ніна плавати. Тільки згадувалось дитяче її больбання при березі Лебідки, річечки, що огинала наш райцентр.
– Доганя-я-я!.. – гукнула грайливо Ніна й пружно побігла.
За кілька скоків дівчина досягла води, збила віяло бризок й шубовснулась у зеленкуваті хвилі, розкинувши руки. Я впав поруч неї, і мене огорнула приємна прохолода. Плавала Ніна по-простому, як у нас казали – «по-собачому», і коли набігала крута хвиля, піднята катером чи моторкою, дівчина заплющувалася й щосили била ногами, мабуть, переборювала страх.
Після того ми ще кілька разів купалися й загоряли. Ніна, мов притомившись говорити, читала книжку, а я крутився на піску, підставляючи сонцю спину, боки, лежав горілиць, і чомусь не покидало мене відчуття, що Єва з єхидним усміхом стежила за нами. Тепер до перукарні не потикатись. Може, воно й на краще.
Довгенько ми смажились і, боячись спектися, по тому пішли з пляжу. Неподалік розташована станція прокату човнів, і мені закортіло трохи повеслувати.
– Ти не хочеш покататися? – запитав Ніну.
– А ви умієте веслувати? – з надією поцікавилась.
– Авжеж.
Я отримав весла й вибрав човна із сухим дном. Ніна обережно, міцно тримаючись за мою руку, перейшла із дощатого настилу до нього. Сіла на кормі, обличчям до мене. Я разів зо три невміло махнув веслами, а потім човен пішов рівно й стрімко. Ніна з милою лукавинкою поглядала на мене з-під крисів капелюшка, підставляла сонцю обличчя й мала вигляд людини, що потрапила на давно очікуване свято.
Заколисуюче хлюпала об борти вода, грали яскраві блискітки на гребенях хвиль, навколо ряхтливий простір, у якому кружляли чайки. Доокруж сновигали моторки, здіймаючи хвилю, і тоді я розвертав човна до неї носом і він гойдався, наче в морі, а Ніна заплющувала очі від захвату й задоволення. Опустила руку у воду, і між її пальцями вона жебоніла, ніби у струмку.
– Ой, медуза! – скрикнула, вихоплюючи руку з води.
Я затабанив, здивований, бо медузи в лимані не водились. Перехилився через борт – у воді щось колихалося біле й випукле. Ох, поліетиленова кимось загублена торбинка! Ніна теж розгледіла її і дзвінко розсміялась, відкинувшись на спинку корми.
– Медуза… медуза… – повторювала крізь сміх.
На кілометри два, а може, й більше ми відпливли од берега. Постаті купальників на пляжі здрібніли. Я перестав веслувати – пустив човна за течією, і він поволі плив. Ніна замугикала якусь пісню, її мелодія здалася мені знайомою. Авжеж, щемливі «Ясени». І я тихо підспівав:
Ясени, ясени.
Бачу вас за селом край дороги,
Бачу вас у красі,
Коли світиться ранок в росі…
Ніна замріяно усміхнулась. У неї виявився гарний, чистий меццо-сопрано. Я ледь рухав веслами і дивився на дівчину, сонячну й щасливу. Їй дуже личив капелюшок: у ньому вона схожа на дореволюційну гімназистку.
Раптом обличчя у Ніни скам'яніло, вона напружилась, ніби збиралася вистрибнути з човна.
– Куди ж це він?! Куди?.. – нажахано закричала.
Я оглянувся – за кілька десятків метрів просто на нас летіла жовта моторка. За вітровим склом біліло схилене до керма чиєсь плескате лице, прикрите сонцезахисними дзеркальними окулярами. (Ну достоту як у тому «Москвичі», що ледве не розтовк мене вночі на вулиці Фрунзе!) Встиг лише талапнути лівим веслом і вирівняти човна, поставити носом до моторки, і тої ж миті вона з гуркотом пронеслася повз нас, дернувши металевим корпусом борт. Тріснуло, наче сірник, весло, і нас залила велика хвиля. Ніна злякано вчепилася обома руками у човен, не полишаючи корми.
– Арсене… Арсене… – у відчаї лепетала, скута страхом.
– Спокійно, Ніно, спокійно… – заспокоював її. – Дерево не тоне. Не бійся.
А жовта моторка, зробивши півколо, вихопилась на фарватер і щодуху помчала подалі від місця пригоди… Невдовзі зникла за стрімким берегом.
– Арсене… Арсене… – цокотіла Ніна зубами й дивилася на мене. – Боже, як далеко… земля…
– Допливемо, Ніно, допливемо.
Ми сиділи у човні, наче у ванні, вщерть заповненій водою. Згадав: біля пляжу повинен чергувати катер рятувальної станції. Я звівся й замахав уламком весла.
– Егей! Егей! – загукав щосили. – Егей!..
Може, й помітять або інші звернуть увагу. Аби тільки не панікувала Ніна. Що ж трапилось – хуліганство чи знову?.. Але ж білий день! О, повернула моторка. Ніна з острахом стежила за нею. За вітровим склом два чоловіки в капелюхах і зелених штормівках. Підпливли до нас. Рибалки…
Ми сиділи на березі й сушили свій одяг. Ніна шкодувала за намоклою книжкою, а я посвідченням, яке доведеться міняти, і не обійтися тепер без пояснення. Дівчина вже оговталась, лише в її ожинових очах зачаїлася насторога й безмовне запитання: чому так сталося? Я теж сушив над тим мізки. Коли б не відвернув човна, моторка розтрощила б його. Втім, засідка на будові, потім на вулиці Фрунзе давали підставу для найгірших висновків. На жаль, я не запам'ятав усього чотиризначного номера моторки, тільки дві перші цифри – 01.
– Ніно, ти не помітила цифр на моторці?
– Цифри? Оті білі на носі? – перепитала й замислилась. Згодом мовила: – Остання – дев'ять, а решту…
– Точно дев'ять?
Вона заплющилась і через хвилину відкрила очі.
– Дев'ять, Арсене, – впевнено повторила, уперше назвавши мене на ім'я.
Нуль один і дев'ять. Це вже багато. Хоч ми й прийняли вимушену купіль, з часом до нас вернувся гарний настрій.
56.
Ще того дня ввечері я визначив десять номерів, на які збирався дати запит у водну інспекцію. Виписав їх на папері: 01-09, 01-19, 01-29, 01-39, 01-49, 01-59, 01-69, 01-79, 01-89, 01-99. Отже, хтось із тих власників човнів-моторок вчинив напад. Мені нетерпілося чимшвидше мати список їх прізвищ. Тому в понеділок, прийшовши у відділ, подзвонив до інспекції, і через півгодини у мене на аркуші було виписано десять прізвищ. На одне, коли занотовував, звернув увагу – Котов, номер човна 01-49, третій причал на вулиці Лиманській.
Котов М. О., бригадир рубачів м'ясного павільйону на колгоспному ринку. Знову на нього падала підозра. Тут не викрутишся: на борту човна повинна залишитися подряпина від зіткнення.
Я уважніше переглянув список. Хм, цікаво. Мені впало в око прізвище Невора Г. Г. – теж працівник колгоспного ринку, номер човна 01-69, третій причал. Двоє з базару і на одному причалі тримали човни. Яку ж посаду обіймав Невора? Я потягся до телефону подзвонити Дзюняку, не дуже сподіваючись застати.
– Дзюняк слухає, – басовито пролунало в трубці.
– Це Загайгора, з міліції, Тарасе Свиридовичу.
– А, ви. Так-так. – На хвилину між нами запало мовчання.
– Ви не скажете, ким у вас працює Невора?
– Жора Невора? – здивувався Дзюняк. – Видає напрокат ваги.
– А скільки йому років?
– Молодий, десь під тридцять.
– Він хворіє?
– Та ні, при здоров'ї, нівроку.
– До якої години працює?
– До шістнадцятої, а в базарні дні й пізніше, – відповів завідуючий.
Я пригадав, де пункт прокату вагівниць: збірний металевий павільйон стояв навпроти пограбованого магазину. Перед моїм зором постав у вікні видачі кремезний, круглолиций молодик, якого бачив мигцем кілька разів. Несподівано мене вразила гадка: особливо вдале у нього місце для спостереження за магазином. Причому – не день, не два, а місяцями…
– А що він за людина? Чи є у нього сім'я? З ким товаришує?
– Наче непоганий хлопець, – розважливо мовив Дзюняк. – Нарікань не було, одружений, до чарки не ласий. А товаришує… – Завідуючий на хвилю замовк. – Інколи його підмінює Палига, особливо влітку. Любить Жора порибалити і, бува, засиджується вранці за вудками.
– Машину має?
– Здається, «Москвич».
«Москвич» – не «Волга», відмітив я про себе.
– А вчора до котрої години він працював?
