Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Скілько їх, – живо перепитав Каніцар.
– Шестеро.
Боярин переглянувся з Воротичами – схоже, звір сам прибіг до ловця.
– Пускай.
Тивун вийшов, аби повернутися уже разом із гостями. Слідом за тивуном у терем зайшов Середич.
– Здоров будь, боярине! – привітався гість.
– І тобі, боярине, здоров’я!
Середич пішов до Каніцара, той підвівся, і вони потисли один одному правиці.
– Прийшлисьмо помочі в тебе просити, Каніцаре, погоня за нами: десь три десятки варягів із псами по нашому сліду йдуть. Не сила вже наша від них бігати і ховатися.
Каніцар поглянув на Ратка, кинув оком, і Середич відразу впізнав Воротича. Саме в той час до терема стали заходити інші сли: Лука, Волос, Бурий… Ратко побачив свого кровного ворога і враз збуряковів, як бугай, що вгледів червону хустку. Він мимоволі поклав руку на руків’я меча.
– Я так і знав, що дороги наші іще перетнуться, Буричу. Тепер тобі вже не викрутитися.
Бурий враз зупинився, тут же зблід, також почав меча намацувати.
– Не дурій, Ратку! – гримнув Каніцар, але ті слова мало що подіяли на бугая.
– Я ж тобі виру дав, – видушив із себе Бурий, але Ратко тут же відповів:
– Дав. Та я тобі поклявся, що коли доля нас зведе знов, то я тебе вже живим не відпущу! І так буде!
– Не дурій, Ратку, кажу тобі! Чи ти забув, хто господар є в тім домі!
Каніцар підвівся з-за столу і став поміж Ратком і Бурим. Боярин ледве до грудей діставав богатирю, однак той скорився, відступив. Тоді Каніцар поглянув на Середича.
– Ти, боярине, не бійся, у моєму домі вас ніхто не зачепить! Зараз тивун заведе твоїх людей до світлиці, аби повечеряли, а ми з тобою порадимося.
Середич поглянув на своїх, тоді відповів:
– Разом радитися будемо, бо потім усім перед Мстиславом одвіт давати.
Каніцар став гарячково думати, бо Мстиславові сли вивели варягів просто на його дворище. Ні, Ерік не насмілиться напасти, але що скаже Ярослав? Цей змій відразу щось запідозрить.
– Треба відвести погоню у другий бік. Ратку, беріть їхніх коней та відводьте псів геть від мого двору. У ліс ведіть.
Воротич відразу зрозумів задум.
– Хочеш на нас варязькі мечі накликати?
– Хіба ж вам уперше?
– Мої люди не будуть просто так гинути: у варягів мечі не дерев’яні.
– Не хочете – не треба. Забирайтеся з мого дому і з моєї землі, я замість вас собі когось другого знайду!
Ратко не відповів, його брати дивилися на нього, а він потупився і так стояв, ніби й справді тур. Впертий. Каніцар продовжив, трохи зм’якшившись:
– Гинути вам ніхто не велить: спершу погоню відведіть у ліс, а як варяги пропадуть – відпровадите гостей наших. Я віддячу.
– Зробимо, що в силі нашій буде, – запевнив Ратко, і на його обличчі заграла посмішка.
Воротичі пішли. Каніцар не сумнівався в тому, що вони зроблять усе як треба: ті мужі уже не раз перевірені. А ще Ратко дуже хоче крові Бурича. Що ж, подивимося.
Каніцар обернувся, поглянув на Середича.
– Тут вас ніхто не посміє зачепити, – ще раз запевнив Мстиславових слів.
Вони вже не стовбичили на порозі, а порозсідалися за столом. Тивун сам приніс м’яса і меду (Каніцар не хотів, аби гостей передчасно побачили його холопи).
– Вас бачили, як ви заходили до двору? – запитав господар.
– Надворі темно, навряд чи хтось нас угледів. Ми вийшли з лісу і довго йшли річкою, аби збити псів зі сліду, – відповів Середич.
Запала мовчанка. Каніцар подумав, тоді сказав:
– Вас будуть шукати, доки не знайдуть: жодних сил не пошкодують.
– Не розумію, чого вони так заповзялися на нас?! – у розпачі вигукнув Середич.
– Заповзялися, бо ваш князь вийшов із Тмутаракані, сів у Чернігові і навіть Києву погрожував. Ось чого вони хочуть взяти вас у свої руки…
Цю новину сли Мстиславові чули вперше, і вона вразила їх.
– Ми не знали того, – сказав Середич тихо. – Чому-с вирішив нам помогти?
Це було слушне запитання, та Каніцар вирішив на нього поки що не відповідати. Натомість сказав:
– Чого вернули? Вас же провели аж до Сівері, чого не йшлисьте до свого князя?
– Бо хотіли правду взнати, хто вбив Бориса і других братів, – щиро відповів Середич.
Каніцар посміхнувся.
– Казав уже єсмь тобі, боярине, хто їх побив. Там, на учті у князя.
– Казав єси, тільки поміж нами є такі, що не повірили і хотіли самі переконатися.
При цих словах Середич поглянув на Луку, а той сміливо зазирнув в очі Каніцарові. Боярин промовчав. Думав. Тоді знову сказав:
– Напевно, якийсь святий стоїть за вами, бо ви вже вкотре від смерті тікаєте. Чи ж знаєш ти, боярине, що варяги йдуть за вами від самого Києва? Коли Торн пішов разом із Ярославом на північ, то послав Еріка та три десятка варягів вам услід. Вони мали запопасти вас на землях сіверян і там побити, а голови ваші передати Мстиславові. Ратко з братами пильнували і вас, і їх, усе рознюхали. Торну і новгородцям потрібна ця братня війна, Мстислав же допоміг їм – сам вийшов.
Це було щось геть нове, сли знову переглянулися.
– Печеніги на нас там напали, а варягів не бачилисьмо, – сказав Лука.
Каніцар пройшовся по світлиці – так легше було думати. Він знову пропустив повз себе ці слова, натомість мовив, усе зважуючи:
– Вадим – послух Ярославів. Ерік наказав йому до Мстислава йти, аби далі вивідувати. Що з ним потому було – не відаю. Самі ж варяги далі пішли за вами, аби голови вам повідтинати.
Каніцарові новини були одна гостріша за другу – Мстиславові сли ніби на очі прозріли.
– Вадим чув, що ми збиралися до Судислава і до тебе, Каніцаре. То він, собака, Еріка наслав! Казав же тобі, сотнику, – не розпускай язика! – гаркнув Середич на Луку, той промовчав, усвідомлюючи свою провину.
Каніцар думав уголос далі:
– Як ви перейшли Дніпро і загубилися в пущах – Воротичі не змогли вас відшукати і прийшли до мене. Ерік знав, що ви до Вишгорода підете, тому і напав на ваш слід. Диво, що ви з ним розминулися…
– Може, ти й правду мовиш, боярине, що нам помагають святі угодники, – сказав Середич. – Ми виїхали з Вишгорода, від Судислава, і тут злива сильна пішла. Ми з’їхали з дороги в ліс, аби перечекати, і засіли в улоговині. Тут і побачили варягів – до города їхали. А після того й погоня за нами пішла.
Тепер усе складалося в один малюнок. Каніцар запитав:
– Що вам казав Судислав?
Видно було, що Середич не хоче всього розказувати. Він тільки відмовив:
– Питали його про те саме, що й тебе. Він не став із нами говорити відкрито, тільки таївся, ніби лис. Нічого толком так і не сказав.
Каніцар посміхнувся.
– Судислав буде тільки те ректи, що йому Ярослав скаже. Без волі старшого брата і кроку не ступить.
– Значить, і лист Ярослав писав, – не втримався Сокол.
– Який лист? – швидко перепитав Каніцар, і Сокол зрозумів, що бовкнув дурницю.
– Давня це справа, – ухильно відповів Середич. – Ти нам скажи ліпше, боярине, чого варяги погналися за нами, нащо їм були наші голови?
– Ніби самі не тямите?! Хіба-сте не чули, як вони гавкали там, на учті у князя? Вони не хочуть віддавати ні земель північних, ні Сівері, їм легше вбити Мстислава і вас разом із ним. Вони хочуть війни, крові. Завше так було.
– А Ярослав? – скоро запитав Лука.
– Князь скоріше за варягами своїми і за жоною потягне, ніж за боярами руськими.
Не було вже про що говорити, тож мужі мовчали. Мовчанку порушив тивун. Він не ввійшов – влетів до світлиці.
– Боярине, там варяги. Вони в роги свої трублять, руків’ями мечів у браму б’ють.
– Про вовка промовка. Ви сидіть тут, а я піду і прожену незваних гостей, – наказав Каніцар, а сам пішов слідом за своїм тивуном.
Старий ішов без сумніву і страху – не в тих уже роках був, аби боятися. І кого ж боятися – варяжина того нахабного? Та Ерік стільки разів ложку в руку не брав, скільки Каніцар тримав меч і сулицю. Не варяги, а лиш русичі мають землю ту під рукою своєю тримати.
