Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Якуна образила мова князя.
– Мечі вікінгів – найдовші й найгостріші. Без наших мечів не всиділи б на столі київському ні твій отець, ні дід. І ти без нас на столі київському не всидів би. Поглянь, як ми втихомирили Суздаль. Чи змогли б так твої руси?
– До того ж кров славних вікінгів тече й у твоїх жилах, – докинув Торн, посміхаючись.
– Я єсмь князь руський, повелитель землі руської, отже, русич єсмь. А в дружину собі набираю того, хто воює ліпше. Якщо ваші мечі затупляться колись, то прожену вас, а наберу нову дружину, яка воюватиме замість вас. Платитиму їм, а вони мене й на столі отчому підтримають. Щодо Суздалі – побити напівозброєних, напівдиких холопів – не така й велика штука. Побачимо, що ви дружині Мстиславовій зробите. Як заговориш, Якуне, коли покуштуєш меча чернігівського та стріли яської?
Лиця варягів залишалися холодними. Торн уже давно зрозумів, що князем Ярославом так легко крутити не можна буде. Проживаючи в Києві, серед бояр полянських, смердів, дружини київської, Ярослав усе більше втрачає той войовничий дух, за який його так любили варяги тоді, у Новгороді. Навіть високе покровительство княгині Інгігерди не допомагає – князь усе більше віддаляється від вікінгів. Певно, кляті бояри знайшли йому любку-полянку. Вони на все ладні, аби перетягти до себе князя, як спочатку перетягли Олега, потім – Святослава й Володимира.
– Ти, княже, говориш так, ніби полк варязький тобі без потреби. Може, сам супроти Мстислава вийдеш? Чого на поміч свою руську дружину не кличеш? – вишкірився Якун.
– Бо не хочу, щоби брат ішов на брата. Досить того, що мої брати погинули. Поляни і деревляни, і сіври, і волиняни – усі ми русичі. Словіни північні також роду руського, з одного коріння всі ми вийшли. А братовбивство скоїти – то є гріх великий, а я такого гріха більше на душу брати не хочу.
Варяги мовчали. Торн не смів обзиватися, знаючи крутий норов та тверде слово Ярослава. Якун же мовив:
– Багато братів твоїх погинуло у війні, інших убійники побили. І батько твій також по крові пройшов до столу київського. І тебе, і його варяги підсаджували…
– Перестань, варяжине. Не ятри мені старої рани кривавої. Нащо мені того князівства, якщо всі брати в землі лежать? Та що я вам говорити буду, коли у грудях ваших варязьких не серце, а тільки кусень криги! Колись я цінував ваші мечі, вашу холодну відвагу та витривалість. Тепер же ви навчилися більше язиками колоти, ніж рогатинами. Побачимо, чи такі ж гострі ваші мечі, як вихваляєтеся.
– Побачиш, – примирливо рік Торн. – Заженемо твого бунтівного брата назад у його Тмутаракань, а як накажеш – то й там добудемо. Тільки й ти про нас не забувай, а то князі київські забувають деколи обіцянки свої. Коли потреба є – обіцяють вікінгам золоті гори, а коли не треба – завжди відвертаються.
Ярослав поглянув на свого воєводу. Посміхнувся. Торн також показав зуби – він за всі ті роки і справді навчився розуміти Ярослава з півслова. Якун суворо мовчав, як завжди, невдоволений.
Каніцар
Землею полян завше правив не князь, а віче. Це був святий звичай, що тягнувся із дрімучих часів і який насмілилися порушити тільки недавно. Каніцар розумів, що порушувати звичаї – недобра справа і з тим щось треба робити.
Рід його був дуже древній, пращури Каніцарові коло самого Кия стояли, підпираючи його могутніми плечима своїми. Вони й Аскольда повалили…
Каніцар дуже часто згадував ту стару історію. Аскольд походив із роду Києвого, був могутнім князем, та хотів стати ще сильнішим, бажав через віче боярське переступити. Русь тоді дань хозарам платила, а воювала з варягами, що засіли в землях північних, та з греками на полудні. А ще поміж собою ратилися: не було миру в деревлян із полянами, та й другі роди ворогували. Аскольд хотів вирватися з-під хозарського кагана, не бажав більше їм давати дані. І не дав: замість кун послав мечі двосічні. Хозари побачили таку дань і настрахалися: погибель свою у тих мечах уздріли. Аскольд хотів охрестити Русь, сам уже охрестився, але бояри прийняли се за зраду. Вони змовилися з волхвами і вбили Аскольда. Замість нього вибрали собі князем Олега. Той припинив війну з варягами, помирився з ними, віддавши згодом свою дочку Ольгу за сина Рюрикового Ігоря. Разом із варягами Олег зібрав усі руські землі, скинув ярмо хозарське, побив греків, примучивши їх дань Русі давати.
Олег був могутнім князем, але навіть він не насмілився піти проти віча, не повторив помилки, яку зробив Аскольд. Віче також його не чіпало – кожен мав свою справу: князь ратився без перерви, віче лад у землі наводило. Так було і за Ігоря, який сів на столі київському замість свого тестя, і за Святослава – сина Ігоря й Ольги.
Так мало бути і за Ярополка, але тут прийшов Володимир. Бояри київські спочатку не впізнали в ньому загрози, бо був войовничим, як і отець його, як дід і прадід. Та Володимир їх перескочив: він швидко вбився у пір’я, об’єднав державу вітця свого, охрестив Русь і міцно сів на столі київському, сів вище над віче. Бояри спробували щось зробити, але дарма: Володимир виплекав собі могутню дружину, а ще мав любов народу, так що боярам лишилося сидіти тихо і чекати, коли великого князя забере Морана. Вона таки забрала його, а за ним і його сина Бориса та інших княжичів. Боярське віче Святополка на стіл підсадило, покладаючи на нього надію велику. Святополк надії не виправдав, і тоді прийшов Ярослав…
Каніцар, думаючи про справи сьогоденні, постійно любив згадувати старі, порівнювати. Він багато думав, говорив завше мало. От і зараз мовчав, сидячи за грубим столом у своєму теремі, та слухав уважно, що йому розповідають. Так сталося, що в тім теремі і в тому дворищі він живе сам: жона його померла вже давно, а діти розлетілися по своїх гніздах. Каніцар мав дворище в Києві, але сидіти в ньому не любив – тут, у селі, серед лісів і пущ, було якось спокійніше.
Весь стояла недалеко від Києва, поміж стольним городом і Вишгородом. До весі тулилися великі лани з одного боку і ліси з другого. Дворище стояло ближче до лісу, на горбку, так що боярин любив милуватися, як зі сходом сонця смерди виходять на лани і метушаться на них. За річкою і за переліском була також його земля, там сиділи Воротичі. Каніцар давно вже віддав їм той наділ, а за це войовничий рід вірно йому служив, так що боярин мав завше під рукою до півсотні мечів і топорів.
Отож Каніцар сидів у своєму теремі, слухав, будучи повністю зануреним у задуму. Надворі вже споночіло, пахло яблуками, димом і осінню. Навпроти нього розсілися Ратко Воротич, його брат Будимир і ще п’ятеро молодців з їхнього роду.
– Київ не прийняв Мстислава, – повторив уголос Каніцар слова Ратка.
– Не прийняв, – пробасив Ратко. – Сказав йому люд київський, що мають уже князя, і Мстислав вернувся до Чернігова.
– І що, навіть не спробував стольного города копієм дістати? – ще раз перепитав боярин.
– Нє, навіть не пробував. Хотів, аби його по добрій волі до Києва закликали. Коли ж там заперлися і не пустили Мстислава, то він повернувся зі своїми сіверянами, ясами й касогами назад.
– А що про Ярослава речуть? – питав далі Каніцар.
– Як пішов у Суздаль, то нема ще жодних чуток від князя київського, ніби пропав.
– Крадеться, – вирішив боярин.
Якийсь час сидів мовчки і думав.
– Міркую, чи сли Мстиславові вирвалися від варягів, чи таки половили їх.
– Не відаю, – знову пробасив Ратко.
– А що ти відаєш? За чим я вас посилав? Велів єсмь пильнувати, а не ґав ловити!
На ці слова Воротичі не відповіли нічого, тільки сопіли. Каніцар також замовк. Тоді наказав:
– Чого сидите тута сиднями? Ідіть та підіймайте свій рід, носом рийте, а знайдіть мені Мстиславових слів! Якщо їх варяги першими допадуть, то біда буде і вам, і мені!
Сопучи, Ратко підвівся, за ним й інші. Вони вже повернули до дверей, коли в терем зайшов Каніцарів тивун.
– Там мужі якісь приїхали, хто такі, ректи не хочуть, просять, аби впустив.
