Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Ніколи ще земля руська такого не відала, аби чужинські вої меча здіймали на князя нашого! Кари їм!
Турика грубо перебили.
– Хтось іще з боярства може підтвердити твої слова? – запитав Сокол.
– Не знаю. Многі бояри, що були зі Святополком, погинули, інші мовчати будуть. Їм не треба з Кульгавим сваритися.
– А сам засвідчиш слова свої перед Мстиславом? – це вже запитав Середич.
Запала мовчанка. Мить подумавши, Каніцар мовив:
– Нічого-м не винен Мстиславові. Його то вже річ – вірити мені чи нє. Прийшли запитати – я вам відповів, а ще допоміг від Морани спастися. Вам треба більшого?
Очі старого загорілися, сли переглянулися між собою.
– Ранок за вечір мудріший, – промовив Середич. – Добрий мед у тебе, боярине, пив би й пив. Тільки вже й на спочинок нам пора. Ми приймаємо твою поміч, боярине, і йдемо до Мстислава. Не забуваймо, що той клятий послух, Вадим, крутиться коло нашого князя – аби горя не наробив.
Каніцар підвівся.
– Тоді вам нема чого сидіти – вернуться Воротичі, і відразу вирушайте. Тільки Ерік не такий дурний – певно, висадив десь на сосну свого гридня і велів за дворищем дивитися. Їх треба буде перехитрити. Підете до лісу разом, там вас буде чекати Ратко зі своїми братами. Побачите три дороги: одна через яр веде, друга – через діброву, а третя, ваша, понад струмком лісовим стелиться…
Бурий удруге
Каніцар наказав постелити слам у великій світлиці.
На грубому столі горіли свічки і відганяли темряву, що намагалася прокрастися з двору крізь маленькі віконця. Челядь настелила свіжого сіна на долівку, повкривала ведмеднами. Тільки на тих лежанках не було кому спати, бо сли вирішили вкластися надворі – у теремі занадто душно.
Усередині залишився один Бурий. Спочатку він, як і всі, вирішив спати надворі. Вой розгледівся по дворищу і тут же облюбував собі місце в жолобі біля конов’язі, пішов туди. Ніч була ясною: місяць висипав зі своєї торби всі зорі на небо, і вони тепер світили яскраво і дружно. Потомлені за день коні спали настоячи, притулившись один до одного. Бурий обійшов їх, поплескавши по крупу крайнього, і зблизився до жолоба, набитого пахучим сіном. Раптом вой зупинився – із жолоба чулося чиєсь сопіння й похропування. Бурий відразу здогадався, що хтось його випередив, зітхнув досадно і зібрався вже йти, як раптом із жолоба піднялася постать і обернулася до нього. Він враз похолов – Ратко.
– Можеш іти спати спокійно – пильнувати тебе буду. Навіть комар не посміє приблизитися до тебе, – сказав Бурому Воротич і знову опустився в жолоб та захропів.
Бурий обернувся і пішов геть, ніби побитий пес. Йому надворі більше спати не хотілося – він зайшов до терема та вклався на лежанці. Сон відразу кудись втік, а нав’язливі думки стали крутитися навколо голови. Тепер уже Воротичі йому спокою не дадуть, і ні Середич, ні Каніцар не зможуть його захистити. Як же позбутися Ратка? Якщо зараз щось не придумати, то завтра Воротичі знайдуть спосіб із ним поквитатися.
Так він пролежав до півночі, не склепивши повік. За своїми переживаннями Бурий і не почув, як здалека підходить гроза. Її спершу і справді не було чутно, потім вой подумав, що то гримають Каніцарові холопи, і не звернув на той гуркіт уваги. Зрозумів усе, коли до терема зайшов боярин Середич.
– Гроза суне. То й добре – нехай намочить трохи варягів, а ми собі в теплі та в сухості пересидимо.
Боярин був веселий, отже, напідпитку. Тільки від доброго меду його язик розплітався, а сувора натура випускала на волю усмішку. Каніцар не відпустив Середича разом зі всіма спочивати: обоє досі кружали старі меди та бесідували про боярські справи.
Далі, почувши грозу, до світлиці позбігалися Турик, Лука, а останніми – Волос і Сокол.
– Дощик уже дрипає, – повідомив усім Волос.
– Поки дрипає, та скоро як розійдеться… – мовив Сокол, сідаючи на лежанку та кладучи обережно біля себе свій лук та стріли, з якими, схоже, і справді ніколи не розлучався.
Дощ ніби почув ті слова – щосили вдарив у свій бубон, здійнявся вітер, а блискавка кинула сліпучим світлом в очі. Бурий виглянув надвір крізь віконце: він побачив, як лютує буря, як нагинаються дерева в Каніцаровому садку. Блискавка знову вдарила, і при її світлі Бурий побачив могутню Раткову постать. Воротич кинув оком у бік терема, у його, Бурого бік, і пішов досипати до стайні.
– Дідько, – вилаявся Бурий і знову влігся на лежанці.
– Тікати тобі треба, Буричу.
Він оглянувся – ці слова сказав Сокол, який усе ще не влігся.
– Куди ж утечеш від Божої волі? – спокійно відповів Бурий.
– Нам Воротичів не подужати, а Каніцар тебе зможе захистити тільки у своєму дворищі, – втрутився в розмову Лука.
– Бігти тобі треба, – знову повторив Сокол. – І я з тобою піду – не лишу тебе наодинці з Мораною. А то ми за князів своїх голови віддати готові, а друга нашого смерті під косу віддаємо. Тікаймо разом!
– Вже чи як? – запитав Бурий чи то зі страхом, чи з насмішкою.
– Куди ж зараз – бачиш, як Воротич пильнує. Та під ранок усе одно засне – тоді сон найсолодший, – раптом сказав Середич. – Ми з Каніцаром усе обмислили, недаремно стільки меду випили. Боярин дасть коней і виведе через задню хвіртку.
Це була гарна рада. Її тут же підтримав Лука:
– Треба буде, аби хтось попильнував за Каялою і Галкою. Тож розділимося: я, Середич і Турик побіжимо до князя, а Сокол, Бурий і Волос – підете до весі, перечекаєте небезпеку і приведете до нас Галку і Каялу. Ти, Волосе, говорив, що не хочеш до князя Мстислава повертатися – твоя воля. Та я хочу, аби-с знав, що був єси для мене добрим другом.
Таке одкровення Луки вразило Волоса.
– Спасибі. Усі дорогі мені, але тепер, коли знайшов дім свій, рід, коли жону собі завів, то і справді волію тута, у цій пущі, лишитися.
– Що ж Мстиславові переказати від тебе? – їдучо запитав Середич, і Волос відчув ту їдь.
– Нехай здоров буде. А ще перекажіть, аби він не забував науку вуя свого.
– Про воєводу мовиш? – допитувався Середич.
– Дідо його, Святослав, ніколи б меча на русина не підняв, – ухильно відповів Волос.
Середич посміхнувся криво, і Бурий відчув цю посмішку зневаги. Він також зауважив, що Волоса останніми часами ніби підмінили – наскільки раніше був вірним Мстиславові, настільки тепер не любив його.
Усі ті думки нараз роїлися у голові Бурого, і він їх став виганяти по черзі, залишивши одну: «Як врятуватися від Воротичів?»
– А ти, Луко, не хочеш із Бурим до своєї степовички? – спитав Середич, крива посмішка так і не сходила з його вуст.
– Рік уже, що до Мстислава піду.
– Будеш і далі Кульгавого вибілювати, захищати його?
– Усе зроблю, аби війна братня знову не розгорілася. Ти, боярине, говори, що сам захочеш, а я Каніцарові все одно не вірю.
– А якби сам Ерік тобі підтвердив, що то він Бориса забив, то би повірив?
Лука спідлоба подивився на Середича, тоді мовив:
– Воістину шляхи Господні є незвідані. Христос учив нас серцем любити і довіряти йому більше, ніж очам своїм.
Середич зареготав:
– Твоє, Луко, серце, як у теляти, – будеш об руку різника свого ластитися!
Сотник не відповів. На тому і скінчилася їхня бесіда, вої затихли, вслухаючись у музику дощу.
Бурий не спав – усе ще обдумував свою втечу. А Середич добре вигадав – недарма стільки років у боярстві прожив. Вой лежав, дивлячись на стелю, слухав шипіння свічки на столі та бурю, що відходила від Каніцарового дворища все далі.
– Правду єсмь рік, що Вадим є послухом, – раптом сказав Сокол серед тиші. – Таки продав нас печенігам, а потім ще варягам перепродав. Купець засраний.
– Цікаво, чи хоч тридцять срібних йому за нас дали, – озвався Лука.
– Дали. Трохи нижче пішла би стріла печеніжина – полетів би у вирій, – мовив Волос.
– Не полетів би, – заперечив Бурий. – Печеніги майже ніколи не хиблять: якби хотіли вбити, то вбили б.
Після тих слів знову запала мовчанка, яку порушив сам Бурий:
