Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Проходячи повз стійло, де ще лишилося сіно, що його не доїли коні Воротичів, боярин придивився, вгледівши якусь тінь. Каніцар запідозрив лихе і підійшов ближче, жалкуючи, що не взяв меча. Хоча не в мечі зараз його сила – не ті літа.
Підійшовши впритул, він тільки сплюнув.
– Ти що тута розлігся, іродів сину?
У жолобі, м’яко настеливши собі сіна, розвалився Ратко Воротич.
– Сплю. Хіба не можна?
– Велів тобі я в пущу йти!
– Другі пішли, а я лишився, бо тут є кровник мій – Бурич. Пильную, аби знов мені не втік.
Каніцар плюнув ще раз. Він хотів ще щось сказати, але тут Ерік знов затрубив у ріг за брамою.
– Чуєш, вороги вже тут є. Прогнати треба.
– То я зараз, тільки довбню візьму…
– Зажди. Я сам. Ти тільки зі мною ходи – веселіше буде.
Варяги стояли перед ворітьми не сходячи з коней. Були всі як один у бойових обладунках і шоломах. Як завше, суворі, грізні, очі холодні, рухи спокійні.
Ратко відчинив ворота, і Каніцар вийшов до Еріка. Воротич підтягнувся за ним. Побачивши боярина, Ерік спішився, ступив кілька кроків назустріч.
– Чого тобі, варяжине?
Ерік посміхнувся.
– Невже вам, русам, так тяжко моє ймено затямити, що всі варяжином величаєте?
– Як би-с не був варяжином, то так би не кликали. Речи, чого вам треба в такій пізній порі, чого мені челядь лякаєте?
Ерік витягнув шию, намагаючись розгледіти крізь прочинені ворота, що там робиться у дворищі, але Ратко собою наглухо затулив цей прохід.
– Шукаємо послухів Мстиславових – сліди до твого двору ведуть.
Каніцар переглянувся з Ратком, тоді відповів:
– Тута нема нікого чужого, шукайте собі в інакшому місці.
Ерік був не з тих, що лякаються і відступають відразу.
– Наші пси їх зачули.
– А хоч би й коні – що мені до того? Речу вам – нема тута нікого.
Це було сказано доволі грізно, але й тепер Ерік не злякався.
– Коли Ярослав довідається, що ховав єси ворогів його – вельми розгнівається. Бійся кари княжої.
Ці слова Ерік сказав ніби на прощання. Не чекаючи відповіді старого боярина, він повернувся й пішов від брами. Варяги гуртом повернули коней і подалися геть. Каніцар і собі пішов назад на дворище. Ратко запер браму, надійно поставив засов і пішов спати до жолоба.
Каша заварилися, і тепер її треба буде з’їсти – нема назад дороги. Він повертався до своїх гостей, що чекали у світлиці, та перед порогом затримався, прислухався. Мстиславові радилися:
– Ну, хто ще сумніви має, що то насправді Кульгавий – окаянний братовбивця? Були б кляті варяги і нас побили, – чути було голос Середича.
– Маємо тільки слова Каніцарові, а боярин і брехати може, – заперечив Лука. – Коли Ярослав побив братів своїх, то нехай Каніцар розкаже докладно, як вони зробили ту чорну справу.
У відповідь усі схвально загули.
Каніцар задумався, тоді потиху вийшов, голосно кашлянув, і, совгаючи ногами, пішов знову до дверей. Ввійшов до світлиці – гості його сиділи мовчки.
– Прогнав єсмь варягів, та вони, як вовки, крутитися в околиці будуть. Треба перечекати. Як настане добра пора – Воротичі вас проведуть, перейдете Дніпро і просто до Чернігова біжіть, до князя свого. Розкажіть йому все, що тута бачили і чули. Мене до того часу може вже на світі не бути. Мстиславові кажіть, аби з братом не ратився…
Його уважно вислухали. Тоді запитав Середич:
– Зажди, боярине, недавно рік єси, що то Ярослав братів побив, що і по наші голови убійників послав, а тепер що?
Каніцар чекав цього запитання.
– Винні варяги і новгородці. Вони й намовили Ярослава побити братів своїх та на столі київському сісти.
Запитав Лука:
– Кому саме Ярослав наказав меча на братів своїх підійняти? Назви їхні імена.
Каніцар на мить затнувся. Тоді сказав одним духом:
– Торн і Ерік. Їм Кульгавий велів, а вже вони робили решту. На їхніх руках кров Борисова.
Чогось подібного вони і чекали, однак від тих слів усе одно побігли мурашки поза шкірою.
– Вони ж зараз у дружині Ярославовій! Убійники князя Бориса собі вільно по Києву ходять! – гукнув молодий Турик і аж підвівся з лави.
– Ти ж розумієш, велій боярине, що слова свої довести мусиш, – сказав Лука.
– Як же їх доведу? Коли хочете, то спитайте в самого Торна, – насмішкувато рік Каніцар.
Сли загули, засперечалися.
– А ти сам, боярине, хіба питав у Торна? – огризнувся Сокол.
Каніцар не відповів, а всіх заспокоїв Середич:
– Чекайте, досить сперечатися. Усі мовчіть, а боярин хай розказує.
Рада була слушна. Усі затихли, Каніцар перевів подих і заходився розповідати:
– Володимир був уже мертвий. Тіло його не охололо до кінця, як ми зібралися на раду. Бояри вже давно вирішили, що Борис надто легкодухий, аби великим князем бути. Його не було в Києві – пішов із дружиною в Поле. Якби він повернувся – так і сів би на стіл вітця свого, люд київський би його прийняв. Любили Бориса вельми за лагідну вдачу, тому ми не могли того допустити. Святополк, як син найстарший, мав князем київським стати. Ми випустили його з порубу і гукнули князем. Київ не спав тої ночі, усі на ногах були, ні один дружинник вдома не сидів. Ковалі, бондарі, гончарі й кожум’яки, – і то припхалися з Подолу на Гору.
Я також не спав. Ходив, говорив із людом, з дружиною. І тут до мене підійшли варяги. Торна я впізнав відразу – добре його знав. З ним був Ерік. Я запитав їх, що вони тут роблять, Торн відповів, що прочищають князю своєму дорогу до княжества великокиївського. Тоді я рік їм, що князем великим Святополк буде, та варяг тільки засміявся. Натомість мовив, що Ярослав не такий дундук, як Святополк: доки старший брат погребну юшку сьорбав, Кульгавий уже вийшов. І не сам, а з дружиною. Тільки він даремно крові розливати не хоче, а візьме владу голими руками, і ніхто йому в тому на заваді не стане. Ростов і Муром уже за ним пішли. Гліб, рідний брат Борисів, тікав звідти, то його вони вже догнали і вбили. Тепер черга Бориса. Веліли, щоб я дав їм супровід, щоби до Бориса хтось провів. Я відповів їм, що ніколи того не буде. Вони загарчали щось по-варязьки, пішли геть. Я швидко побіг до князя, усе розповів Святополку. Ми кинулися шукати їх із дружиною, тільки варягів уже й слід простиг. Вони знайшли горлорізів, готових за кілька кун і брата рідного вбити, побігли в Переяслав, де саме стояв Борис. Святополк зрозумів, як підло обманув його Кульгавий, як ножа у спину застромити хоче замість любові братньої. Мусив тікати до Польщі, до тестя свого. По дорозі й Святославові сказав на угри бігти, силу угорську підіймати. Бій мав бути важким і кривавим. Тільки не добіг Святослав – і його догнали варяги. Уже біля самих гір угорських. Бідолашний Позвізд, що сидів на Волині, і вірити не хотів, коли рекли бояри тікати йому. Не вірив, аж доки вбійники прокляті й до нього не завітали. Станіслав Смоленський ще раніше загинув – не хотів приставати до Кульгавого. Отак брати погинули. Далі ви вже знаєте.
Каніцар закінчив. Сли мовчали.
– Дивна твоя розповідь, велій боярине. Дивна і страшна, – сказав Середич.
– Справді дивна, – погодився Лука, вкладаючи в це слово інше значення.
– Що, не віриш?! – гаркнув до нього Каніцар.
– Може, і вірю. Тільки, чи то насправді варяги вбивали всіх братів, ти не бачив і твердо не знаєш.
– Знаю. Після того, як Святополка було скинуто, я лишився в Києві. Мене Ярослав не займав. Одного разу чув я розмову Торна й Еріка. Вони, бовдури, думали, що ніхто їхньої мови не розуміє. Нахвалялися, прокляті, як понищили братів Володимировичів. Розповідали іншим варягам, як князі руські перед їхнім мечем тікали, як ховалися, просилися. Як хотіли ще жити… Особливо Гліб. Малим ще був, як потяли його…
Голос старого дрижав. Очі його були ніби скляні в ту хвилю: от-от з’явиться стареча сльоза. Сли мовчали, були під враженням тої розповіді. Дійсно, страшною виявилася правда. Одних вона пригнітила, посіяла в серцях тугу, біль, інших, як-от молодого Турика, запалила. Він аж почервонів із ненависті…
