Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Борислава на пиру вже не було. Так само, як і Коснятина та ще декількох бояр. За столами лишилися тільки найдужчі бояри, які вирішили боротися із князівським медом до кінця – хто кого.
Турик пішов у другому напрямку і скоро побачив свіжі сліди на снігу, які привели його до княжої конюшні. Двері були легко прочинені – звідти видиралося надвір слабке світло від свічки. Турик зайшов. У конюшні було досить тепло, мороз лишився за дверима. Пахло свіжим сіном, соломою, кінським духом. Турик ішов на світло, розмову всередині чув усе ліпше. Говорив Коснятин:
– Нагадати хочу, що про нашу розмову не має знати ніхто. Бо ми є рада боярська і речемо від всього люду руського. Маємо виконувати волю дружини, боярства, купців, навіть смердів, а не забаганки княжі. Князі наші добрі суть, але частіше думають гарячим серцем, аніж холодною головою.
Коснятин затих, мабуть, почув за спиною кроки Турика. Озирнувся. Малка побачив і Борислав.
– Добре, що-с прийшов, Малку. Сядь отут, коло мене, – запросив боярин, а до інших сказав: – Турик давно вже достоєний поміж нами бути.
Молодець присів на перевернений жолоб, що служив лавкою. Бояри, що тут зібралися, прийняли його за свого і продовжили свою нараду. Слово взяв один із боярів деревлянських:
– Тепер нас тут десять – бояри від усіх земель, від усіх родів давніх. Ніколи та розмова не вийде далі нашого десятка. Скажи краще, нащо кликав нас, нащо зібрав тут, Коснятине?
Коснятин окинув усіх оком.
– Поговорити хочу про князя Мстислава. Він і справді хоробрий князь, як і дідо його. Тільки чи варто його і далі в Чернігові тримати? А коли й варто, то чи залишати город синам його? Мені-то не шкода, але щоби потім котора не вийшла між Ярославичами та Мстиславичами.
На ці слова відповів старий, рипучий голос. Турик оглянувся – і враз упізнав Каніцара.
– Зло на Мстислава тримаєш, же він варягів побив. Тепер ви, новгородці, не зможете Ярославові узду на шию закинути, зате сіверь із полянами верховодять. Чернігів переважив Новгород. А за Ярославичів та Мстиславичів поки говорити рано…
Коснятин не почув насмішки у тих словах.
– А я думаю, що в державі не може бути двох господарів, як і двох господинь у хаті.
– То що, ти нам радиш його вбити? – ввійшов у розмову волинянин.
– Хіба ж ми не добре порадили Святополкові? Що б тепер із Руссю стало, якби кожен із княжичів за меч узявся?
Турик уважно слухав цю розмову. Новгородський посадник починав його дратувати своєю наполегливістю, тож молодий боярин наважився сказати:
– Вбивство є гріх великий і на добро ніколи не може повернутися. Бо сказав Господь до Каїна, який убив брата свого: «Що ти вчинив? Голос крові брата твого волає до Мене. За це ти будеш проклятий і поневірятимешся по землі».
Коснятин поглянув на нього.
– Ти є мудрий муж, Турику, недарма Борислав поручився за тебе. А ще твій тесть сидів на таких боярських радах від Тмутаракані, і тепер ти замість нього будеш. Однак вельми молод ти іще, тому пильно старіших слухай. Що ж до твого тестя – то він завше робив так, як рада вирішила.
Заговорив Борислав, сказавши своє тверде слово:
– Мстислава займати не будемо.
Бояри закивали головами – з Коснятином була тільки північ, інші ж землі пішли за Каніцаром і Бориславом.
– Як на то воля ваша – то нехай так і буде, – змирився новгородець. – Аби потім пізно не було.
Борислав підвівся.
– Коли по всьому – повертаймося на пир.
– Не по всьому, – стримав Коснятин. – Про городи Червенські говорити хочу.
– А що тут говорити? – запитав Борислав.
– Ляхи нам не подарують ті землі, війна буде. Червен і Галич треба знову віддати під корону польську, – твердо мовив Коснятин.
Бояри загули. Каніцар підвівся, підняв руку, і тут же всі затихли.
– Король шведський собі Новгород бажає. То віддай йому свій уділ, Коснятине, аби з ними не сваритися. А Суздаль віддаймо булгарам, Переяслав же – печенігам!
Бояри знову загули, на цей раз згідно. Коснятина це не зачепило, він сказав спокійно:
– У Новгороді здавна русичі сидять.
– У Галичі русь сиділа, коли ще й Новгорода не було, а ви до ведмедів гукали «вуйку», – гостро заперечив боярин із Галицьких верхів, якого зачепила мова Коснятина. Додав: – Ми, що рід свій ведемо від Хорива й зовемося білими хорватами, такі ж руси, як і поляни, що пішли від Кия. Такоже Даждьбогу, Хорсу й Перуну вклонялися, доки Володимир хреститися не навчив.
– Кому речеш, боярине? – посміхнувся Каніцар. – Коснятин сам же з деревлянських. Іще його дідо – Мал – в Іскоростені сидів князем, і тілько Добриня – отець його – до Новгорода перебрався. Забув уже, Коснятине, своє коріння, забув рідні пущі деревлянські, а лише Новгородом величаєшся. І кожен у вас так… Нема що більше говорити – ходімо на пир, а то мої старі кості змерзли вже тута. А верхів Галицьких ніколи не віддамо, вони наші.
Бояри підвелися і по одному почали виходити.
Зима пройшла, настала тепла пора. Князь Мстислав знову зібрав свою вірну дружину, знову пішов у похід на ворогів землі руської. Ратитися, бо він любив і вмів найкраще.
Братові своєму Судиславу Ярослав зради не пробачив і протримав ледь не все життя у порубі. За постійними клопотаннями Ярослава Мудрого до Царгородського патріарха церква канонізувала братів його Бориса і Гліба, визнавши їх святими.
Галка і Каяла лишилися жити у весі, знайшли собі мужів.
А десь у пущах густих поліських бродить плем’я язичників. Вони загубилися в тих пущах від людського ока, аби зберегти для своїх нащадків древню віру, звичаї, ремесло. Та найціннішими були ті дивні дощечки букові із викарбуваними літерами й словесами. А в словесах тих записана минувшина роду руського. Зараз вів їх волхв молодий, а звали його – Волос.
