Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Варяги ще більше зашкірилися.
– Хоч і князь, а таки муж і має не тільки меча, а й «булаву»…
Вони всі розійшлися, лишивши Ярослава наодинці з дівчиною. Якун ішов останнім, вовком дивлячись на князя. Із ним іще буде тяжка розмова, і не одна…
– Не бійся, мала, я тебе не зачеплю. Слухайся мене і тримайся ближче до мене, аби вони більше не могли тебе дістати, – сказав він малій, та нічого не відповіла, тільки трусилася…
Заховавши її надійно від варязького ока у своєму наметі, Ярослав пішов назад до весі: на жаль, сам не міг сховатися, не мав права. Посередині весі знову зібрався натовп гридьби. Вони гукали голосно, і князь не відразу зрозумів, що й до чого. Спочатку була думка, що вони запопали ще одну дівчину і тепер граються з нею, як кіт із мишею. Але ні – тут щось інше. Ярослав пробився повз вікінгів і зайшов у коло.
Навпроти нього стояв старий волхв, навіть не стояв – його тримали. Варяги вирубали довгу жердку, поклали її на плечі старого, закинули на неї його руки й прив’язали – так він і тримався, інакше, напевно, впав би. Велика кривава пляма була на одязі волхва – його поранили.
– Звідки він тут узявся? – спитав Ярослав Торна.
– Біг болотами, щоби попередити весь про небезпеку. Тільки спізнився. Вікінги побачили його і догнали.
– Пощо рану завдали? А коли здохне передчасно, як допитаю?! – гримнув Ярослав.
– А він, наволоч, не хотів по-доброму. Трьох наших поклав: витяг ножик, чик-чик – і троє вікінгів без диху лежать. Якби не поранили – втік би.
Ярослав знав, яку силу мають волхви, – від людей наслухався. Та все ж не міг повірити:
– Як так могло статися, що старий дідуган забив трьох вікінгів?
Торн розвів руками:
– Дідько в нім сидить…
Вікінги, прийшовши у чужу землю, ніколи не займали чужих богів. Своїх шанували, але й чужих боялися, оминали стороною. От і зараз тримаються від жерця на відстані, ніби він якийсь прокажений. Ярослав же його не боїться – як маєш сильну віру, то ніякі чари тобі не страшні. Князь впритул підійшов до старого.
– Пощо, старче, людей на котору підіймаєш? Поглянь, що наробив єси!
Старий ледве підняв голову і поглянув князю в очі.
– То ти єсі натворіл, то твоі варягі.
– Нє, старче, якби не твоя зміїна намова, то люд той зараз би не лежав у сирій землі, а мене б не було тута, ні варягів моїх. Пощо вилізли зі своєї пущі, зачим пішли поміж люди?
– Наши богі нам велєлі…
– Ваші боги – дерев’яні ідоли. І що, добре дали своїм богам напитися людської, живущої крові?
– А ти єсі напілся, княже? Уталіл свою жажду? І тєбя, і отца твоєго, і братьєв, і дєтєй, і весь род будєт жажда сія мучать, словно упирєй ночних. Будєтє ви кровь братскую піть і напітса нє сможетє!
Ярослав спохмурнів.
– Що таке говориш, клятий відьмаче?
– Ви всє прокляти Доброгостом. Ми вам повєк будєм мстіть за Перуна, єго рукою покараєм вас. Кровная мста – святая.
Волхви таки мали силу. Ні, їхніх проклять, порчі та вроків князь не боявся, причина була в іншому. Багато людей їх боялися, вірили їм і часом, просячи допомоги в Господа, потаємно зверталися і до Перуна, і до Даждьбога. Волхви усе ще мали багатьох послідовників. Коли смерди жили у сякому-такому достатку, їм бунтувати не хотілося, коли ж приходив недорід – приходили й волхви. Вони казали, що то князь у всьому винен, його жадібні посадники, злі тивуни, а також чорні грецькі попи. Темний люд вірив…
– Вас усе менше і менше, а скоро і зовсім не лишиться, – сказав смиренно князь. – Колись руські боги були добрі, більше за люд дбали, а за мсту – менше. Колись вони споживали мед і жито, а не кров. Що сталося з твоїми богами, волхве?
Старий жрець все ще дивився в очі князеві.
– Богі осталісь тє же. Русь помєнялась, отвєрнувшись от ніх. Без руськіх богов Русь погібнєт.
– Лжеш, волхве. Русь стоїть, стояла і стоятиме, велика і многолюдна, і лад у ній буде. А от ти, волхве, згинеш, як роса на сонці, пропадеш, і ніхто тебе більше не згадає.
Ярослав кивнув своїм варягам, і ті поклали старого на землю. Стратити наважився Торн: відтяв одним махом голову, а тоді ще забив у груди кілок.
– Що ти чиниш? – обурливо спитав Ярослав.
– Так надійніше, а то ще відьмак встати може. Тіло його треба зарити в землю, а голову в іншому місці, аби знов не зрослися, – пояснив вікінг.
Ярослав криво посміхнувся.
– Такі вої непобідимі, півсвіту у страху тримаєте, а боїтеся старого відьмака?
Торн не відповів нічого, продовжуючи робити свою роботу. Князь знає своє, а вони, вікінги, – своє.
Побачивши, що йому тут робити вже нема що, Ярослав повернувся до свого намету, де уже чекав новий посадник землі суздальської. Князь мав дати йому свої настанови перед тим, як вертати до Києва. Ярослав уже відкрив рота, щоб говорити, тоді поглянув у куток – там, закутавшись у ведмедно, притаїлося визволене ним дівча. Князь заговорив, але притишено:
– Хліба забирати не велю – оброк цього року тільки хутрами заплатити дозволю.
Посадник розуміюче кивнув. Князь продовжував говорити, усе пояснюючи та навчаючи. Новий посадник у «поораній» варягами суздальській землі роботи матиме чимало. За всіма клопотами надворі вже звечоріло. У намет зайшов дружинник, що стояв там на варті.
– Княже, там нарочитий муж із Києва.
– Веди, – коротко запросив Ярослав.
Зайшов присадкуватий посланець.
– Чолом тобі, княже.
– Здоров будь, вою. Які вісті з Києва?
– Люд київський і дружина тобі чолом б’є.
Ярослав уже чув це привітання. Чого цей посланець повторив його вдруге? Щось недобре защеміло під серцем у Ярослава.
– Говори все, як є, вою, нічого не приховуй.
Дружинник заговорив, сміливо дивлячись Ярославові в очі:
– Мстислав підступає до Києва. З ним дружина його, а також сіверяни.
– Який Мстислав? – нічого не втямивши, задав таке дурне запитання князь.
– Брат твій, який ще?
– Він же в Тмутаракані сидить, послів он присилав до мене…
– Не всидів. Підняв свою дружину, узяв упокорених ясів та касогів і пішов на Русь. Зрадники-сіверяни також піднялися, на вічі в Чернігові гукнули його своїм князем. Зібравши многу дружину, Мстислав на Київ пішов.
Ярослав зовсім не знав, що робити з тою новиною. Знову запитав:
– І що ж бояри київські?
– Кажу, княже, – чолом тобі б’ють. Тобі, а не йому.
Ці слова трохи князя заспокоїли.
– Чого хоче Мстислав?
– Рече, що має право на стіл київський.
Ярослав стиснув кулаки. Тоді вийшов, гукнув котромусь гридневі:
– Поклич Торна.
Торн прийшов із Якуном.
– Хочу сольство відправити до брата свого, аби не руйнував городи руські. Буду про мир просити, якісь землі пообіцяю.
– Новгород? – швидко перепитав Якун.
– У Новгороді ще отець мій посадником Добриню посадив, і за його родом посадництво в тому городі закріплено. Так і буде.
Варяги перезирнулися. Ярослав уважно дивився на них і читав із їх облич, ніби з відкритої книги. Вони не хотіли з Мстиславом миритися, а тільки битися. Він їм дасть те, чого вони так хочуть…
– Ти нас закликав, аби порадитися? – першим запитав Торн.
– Нє. Я сам рішив, вас же покликав, аби наказ свій дати. Виступаємо на Київ, будемо брати тура за роги.
– Мстислава чи як? – Торн усе ще не зрозумів.
Ярослав не відповів. Якун перепитав:
– Спершу посла висилаєш, а слідом за ним дружину? І справді хитрий ти, княже, як змій, хитрий.
– Велика земля руська, і лад у ній буде, – своєю улюбленою приповідкою відповів Ярослав.
– Добре казав єсмь тобі, княже, що дружину варязьку збирати треба. Он скільки послуг уже тобі зробили вікінги: спершу Суздаль, тепер Мстислав. У боргу ти перед нами, – промовив Торн.
Ярослав поглянув на нього вовком.
– За ваші послуги плачу вам срібло, тож не винен вам нічого. Якби вікінги по городах не товклися, якби не обдирали люд, жон не ґвалтували, то й мужі у городах сиділи б тихо. А вам цілого світу мало.
