Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Ніккі підняла його підборіддя і змусила його подивитися собі в очі.
— У твоєму маревному стані, Річард, ти придумав собі когось, хто б заспокоював тебе. Ти віч-на-віч зустрівся з безоднею смерті, ти відчайдушно потребував когось люблячого, того, хто б допоміг тобі пережити страх, жах і самотність. Це досить просто зрозуміти. Я не думаю про тебе погано, я не можу, тому що ти придумав подібне рішення для себе, коли був занадто наляканий і дуже самотній, але все вже скінчилося, і тобі доведеться змиритися з цим.
Якби ти вигадав для себе невідому жінку, тоді твоя мрія була б нічим іншим, як просто повітряною абстракцією. Але ти необережно пов'язав її з реальністю, адже Мати-сповідниця відома величезній кількості людей. Якщо ти навіть повернешся в Серединні Землі або випадково зіткнешся з людьми з Серединних Земель, твої фантазії лицем до лиця зіткнутися з незаперечною реальністю. Для тебе кожен з цих людей — це противник, що затаївся в тіні, готовий випустити стрілу, але в цей раз стріла вже точно вразить твоє серце. Може навіть бути ще гірше. Що якщо справжня Мати-сповідниця мертва?
Річард ступив назад.
— Але це не так.
— Лорд Рал, — сказала Кара, — я пам'ятаю, як кілька років тому, Даркен Рал посилав Кводи за сповідницями. Кводам завжди вдається впоратися зі своїм смертельним завданням.
Річард витріщився на Морд-Сіт. — Їм не вдалося убити її.
— Річард, — ніжно вимовила Ніккі, повертаючи намагаючись спіймати його погляд, — що буде, якщо коли-небудь ти повернешся в Серединні Землі і виявиш, що справжня Мати-сповідниця зовсім не така, як ти собі уявляв, але, наприклад, літня вже жінка. Зрештою, їх не називають Матерями-сповідницями в такому юному віці, як ця твоя кохана. Що, якщо ти виявиш, що реальна жінка вже стара, або гірше того, давно померла? Відповідай чесно. Що ти будеш робити, якщо зіткнешся з цим, і це буде реально?
Губи Річарда пересохли, йому довелося облизнути їх, щоб бути в змозі говорити.
— Я не знаю.
Ніккі тужливо посміхнулася.
— Чесна відповідь, принаймні. — Ця посмішка була лише миттєвою, і вона одразу зникла з її обличчя. — Я боюся за тебе, Річард, боюся, що станеться з твоїм розумом, якщо ти будеш продовжувати чіплятися за це марення, якщо дозволиш йому керувати твоїм життям, і, врешті-решт, повіриш в нього. Рано чи пізно тобі доведеться зіткнутися лицем до лиця з холодною стіною реальності ситуації.
— Ніккі, тільки тому, що ти не можеш побачити…
— Річард, — вона обережно обірвала його, — Я чаклунка. Я була Сестрою Світла і Сестрою Тьми. Я дещо знаю про магію. Я кажу тобі, що подібне заклинання, про яке ти думаєш, знаходиться за межами магії будь-якої сили, яку я знаю. Це можливо для доведеної до відчаю людини, яка марить, але це не спрацює в реальному світі. Ти навіть не можеш собі уявити все жахливі наслідки подібної спроби, це неможливо.
— Ніккі, я ціную твої величезні пізнання в цій області, але ти не знаєш усього. Просто тому що ти не знаєш, як зробити щось, це не означає, що це неможливо. Це означає тільки те, що ти не знаєш, як це може бути зроблено. Ти просто не хочеш визнати, що можеш бути неправа.
Моргнувши, вона вперлася руками в боки.
— Ти думаєш я хочу з тобою сперечатися? Ти так думаєш? Що я насолоджуюся, намагаючись змусити тебе побачити правду? Ти думаєш, що мені подобається у всьому йти проти тебе?
— Я знаю, що якось якимось чином хтось змусив вас забути, що Келен існувала. Я знаю, що вона реальна, і я маю намір знайти її. Навіть якщо вам це не подобається.
Очі Ніккі наповнилися слізьми, вона відвернулася від нього і стала дивитися на статую, що підносилася над нею. — Річард, я б з радістю обдарувала тебе твоєю мрією, якби це було в моїх силах. Ти не можеш собі уявити, чого б я не віддала, щоб ти отримав те, що хочеш, щоб ти був щасливий.
Річард спостерігав за фіолетовими хмарами на горизонті, який ставав все темніший. Було так тихо, що все здавалося нереальним. Ніккі стояла нерухомо, склавши руки і дивлячись в інший бік. Кара була поруч, не спускаючи очей з людей, які блукали по фундаменту колишнього палацу.
— Ніккі, — Нарешті вимовив Річард в незручній тиші, що заповнила широку мармурову площу, — чи є у тебе яке-небудь інше пояснення, крім того, що це було марення? Чи є щось у твоїх знаннях, що хоч яким-небудь чином може бути причиною цього? Чи є взагалі якась річ, якесь чарівництво, яке допоможе вирішити цю проблему?
Він дивився на її спину, гадаючи чи відповість вона. Довга тінь лягла на бронзову лінію, яка була циферблатом годинника, і оточувала горду фігуру, повідомляючи йому про те, що він і так знав, — що день вмирав, що цінний час було втрачено. Зрештою, Ніккі обернулася. Здавалося, гнів покинув її.
— Річард, мені шкода, але я не можу зробити це реальним для тебе. — Вона змахнула сльозинку, що скотилася на щоку. — Мені дуже шкода, але я змушена тебе розчарувати. — З похмурим виразом обличчя Кара зустрілася поглядом з Ніккі.
— Я думаю, це у нас спільне.
Річард обережно торкнувся Сильної Духом кінчиками пальців. Її піднята голова, її гордий погляд, поміщений в мармур, втрачали своє сяйво в променях сонця, що сідало за пагорби.
— Ніхто з вас мене не розчарував, — сказав він. — Ви обидві говорите те, чому вірите. Але Келен — це не марення. Вона така ж реальна, як і її дух, висічений в цьому камені.
15
Увагу Річарда привернула якась метушня. Він обернувся і побачив вдалині кілька осіб, які прямували до статуї. Зверху він міг бачити ще одну групу людей, які вервечкою рухалися з задньої сторони пагорба. Можливо, їх приваблювала якась незрозуміла активність, або швидше за все поважний вид людей, які перетинали площу. На чолі невеликої натовпу йшов чоловік, якого Річард хотів побачити.
Коли відстань між ними скоротилася, чоловік, що йшов попереду, змахнув рукою. — Річард!
Незважаючи ні на що, Річард не зміг стримати посмішки, побачивши знайому кремезну постать в смішному червоному капелюсі з вузькими полями. Коли чоловік зрозумів, що Річард помітив його, він прискорив темп, припустившись риссю прямо по траві.
— Річард, — прокричав він знову. — Ти повернувся, як і обіцяв!
Поки люди піднімалася сходами, Річард почав спускатися їм назустріч. Тут же він помітив, як Віктор рішуче прокладає собі шлях крізь натовп. На широкому мармуровому уступі, Іцхак кинувся вперед і зловив руку Річарда, потискуючи її з великою радістю.
— Річард, я так радий знову бачити тебе в Алтур-Ранзі. Ти приїхав, щоб працювати на фургоні для моєї транспортної компанії, так? У мене купа замовлень. Я не зможу розібратися з усім цим сам. Ти потрібен мені. Можеш почати завтра?
— Я теж радий тебе бачити, Іцхак.
Іцхак все ще тряс руку Річарда. — Так коли ти повернешся до роботи? Я зроблю тебе партнером. Розділимо всі навпіл, ти і я.
— Іцхак, так як ти мені заборгував стільки грошей…
— Гроші, — посміхнувся Іцхак. — Що це за розмови про гроші? У мене так багато роботи, так що нема чого про них хвилюватися. Забудь про гроші. Ми зможемо заробити стільки грошей, скільки ти хочеш. Мені потрібна людина з мізками. Я зроблю тебе партнером. Якщо хочеш, ти можеш зробити мене своїм партнером — так у нас буде навіть більше замовлень. Всі тебе шукають, питають: «Де Річард». Кажу тобі, Річард, якщо ти…
— Іцхак, я не можу. Я намагаюся знайти Келен.
Іцхак моргнув, — Келен?
— Його дружина, — похмуро вимовив Віктор, підійшовши до Іцхаку ззаду.
Іцхак розвернувся і тупо втупився на Віктора. А потім знову подивився на Річарда.
— Дружина? — Він зняв свій капелюх. — Дружина? Але ж це чудово! — Він розкинув руки. — Чудово! — Він міцно обійняв Річарда, і, посміхаючись, став перекочуватися з п'ят на носок. — Ти одружився! Це чудова новина. Ми влаштуємо бенкет і…
— Вона пропала, — сказав Річард, відсторонюючись від Іцхака на відстань витягнутої руки. — Я шукаю її. Ми не знаємо, що сталося.
