Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Я не міг травмувати дитини розляпаними по асфальту мізками... Не мав права... Особливо, перед вічністю... І я пішов відчиняти двері.
На порозі стояла зла-презлюща, вічна, ще “червона” вахтерка Клавдія Степанівна і важко дихала на мене цибулею з часником, яких в її понад стокілограмове тіло вміщається чимало.
Слухай, хрон, - почала вона, - спусти свою задницю до телефону, бо якась Яна з Полтави мене вже задовбала... Ти знаєш, скільки мені коштує отака вилазка? Але що з тебе візьмеш, окрім п’яних аналізів і дурного дякую... Ти би...
Однак далі я більше нічого не чув. Я летів до телефону на крилах надії, аби почути голос своєї коханої Яночки і, може... Може я ще комусь потрібен у цьому інколи кольоровому світі.
- Сергійку, ти? – тільки приклавши трубку до вуха, почувся її дивний-прегарний, схвильований, співочий голос весни. – Я мушу швидко, - якось дивно продовжила вона. – Я тебе кохаю! Я хочу тебе бачити! В мене рівно через п’ятдесят днів відпустка, я вирахувала. Ти до мене задзвониш в п’ятницю, двадцять дев’ятого, на мобільний чи на роботу і зустрінеш у Львові, добре?
- Так, звичайно, сонечко, - відповів я, хотів на емоціях наговорити так багато всього, потрібного і не дуже, але... Короткі гудки гострими, до червоного розкаленими голками, штрикали моє серце, і я... Я почав не тихенько, по-чоловічому, щоб ніхто не здогадався та не бачив, а на людях та голосно ревти на цілий світ, рвучи волосся на своїй безталанній голові.
Чого витріщились? Не бачите, воно п’яне? – розганяла цікавих Клавка, побоюючись, щоб після зміни їй не влетіло “за дисципліну”, адже вже давно була пенсіонеркою, а підступні конкурентки тільки й чекали проколу. Може, й того придурка-крикуна підставили.
Уже й не пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати. Було соромно, гидко, було шкода цілого світу, а особливо, тих людей, які мали нещастя зустріти у своєму житті таке безталання, як я. І було нестерпне бажання випити… І я пішов на сусіди шукати спасенну «десятку».
- Дулю ти б від мене дістав, а не «десятку», якби я не бачила, як ти верещав. А то здурієш ще, - молилася гостра на язик сусідка Леся, якій, до речі, я ще не віддав п’ять гривень. – Тільки з однією умовою: випив – і в люлю. Ясно?
- Так, ясно, - по-солдатському відповів я і побіг.
Магазин був за рогом, метрів сто від гуртожитку, тепер він гордо називався супермаркетом... Я не йшов, не біг, і не мчав, я летів до нього на крилах відчаю, бо все моє єство не витримувало сорому сьогоднішнього дня.
Вам щось підказати? – ввічливо, по-европейському, запропонувала молоденька продавщиця, чи як тепер їх називають, поки я вишукував на величезній вітрині наших та закордонних “заспокійливих” ту, що з найменшим цінником.
“Пшеничну”, - сказав я. – Оцю, - уточнив пальцем, бо тих “пшеничних” було для шлунків від злидаря до нового українця.
Дати вам кульочок? – запитала дівчина.
Я завагався. Взагалі-то можна. Не нести ж ото захланно у руках.
Він безкоштовно, - уточнила вона.
Ні-ні, не потрібно, у мене є, - збрехав я.
Напевно, щоб остаточно мене добити, тільки я вийшов з магазину, зупинилася машина. Якраз та, що возила всі ці кляті роки на роботу мою задницю.
Сергію Петровичу, вас підкинути? – запитав водій. Мій, останній.
Вадиме, ти знущаєшся? – кинув я у відповідь.
Ні, справді, - якось знітився він, - сідайте! – і як колись, швиденько вистрибнув з машини і спритно відчинив мені двері.
Дякую. Дуже дякую, Вадиме, - тепер уже знітився я.- Але я вже прийшов. І ще: не признавайся більше до мене, добре? Нема вже Сергія Петровича... Є Бог зна хто... І шкода, що він був, той Сергій Петрович... Тримайся, - кинув я на ходу і пішов...
Ми всі за вами дуже шкодуємо... і начальство... і працівники... і я... – але я більше нічого не чув, я був повністю у пляшці, що з нетерпінням гріла мою пазуху.
Останнім часом я пив сам і з горла. Не зі жадності, ні. Так вдавалося уникати дурних розмов про всіх поганих, окрім підпилого оратора, і мимовільного рахування випитих склянок. Ще з часів порядності сидів у підсвідомості “контроль” не пити багато... бо так не гарно, і взагалі, про це можуть сказати дідусеві, бабусі, мамі, татові, дружині, тещі, і їм буде соромно за мене такого.
Я розтягував кайф. Навіть такі, безхребетні та останні вміють це робити. Бо є! Є те, що треба, стоїть на столі, красується! І є переконання, що не втече! Нікуди! Моє – і гайка!
І є Яна!!! Жінка, яка подарувала мені великий рай! Яка думала і жила мною, і яку я побачу рівно через п’ятдесят днів. Так що зі завтрашнього дня...
Хтось знову божевільно загримав у двері. Я сховав пляшку, зрозуміло. Однак не від жадності, ні. Так треба.
У дверях маячив сусід-професор, що мусив жити в гуртожитку завдяки своїм чотирьом донькам-скороспілкам та цілій аудиторії онуків. Віддав їм свої апартаменти. Ми зналися ще з часів мого успішного будування кар’єри, тож тепер, споглядаючи на моє життя-буття, він вважав, що має повне беззаперечне право на періодичне полоскання моїх мізочків з питань моралі та сенсу життя, хоча... Від чарчини, якщо в мене така була, не відмовлявся ніколи, а інколи... і сам згадував, що є там у нього щось в торбі несене для гостей, що обіцялись прийти сьогодні, і негарно навіть, якщо він поважний професор, якось без цього... але з розумним чоловіком йому приємно поспілкуватися і, якщо вони вже прийдуть, хай думає дружина, як приймати, недарма ж він стільки уваги майже ціле життя приділяв її самоосвіті... Дивак...
Ти бачив у дзеркалі свою харю? - після кількасекундного вивчання мене, почав професор. - Бачив?
Я перед самісіньким його намаганням гордо та переможно ввійти у кімнату зі всієї сили зачинив двері. І перед самісіньким носом.
Він не гримав і не говорив поганих слів на мою адресу – він тихо, по-професорськи образився та пішов собі геть, наобіцявшись, напевно, більше ніколи не заходити до цієї невдячної свині, якою був я, і яка у різні часи долі називалася по-іншому.
39
Мені нелегко. Я не вмію битись.
Моя душа купається в синцях...
А мій собака годен тільки вити
На безголовий куцохвостий шлях.
Я боягуз з сліпого цуценяти.
На грім загавкав – і заскиглив світ:
У горлі пересохло на співати,
В ногах поперебито на політ?..
Я дивився на пляшку і плакав (якою моя стокілограмова туша останнім часом стала мямльою). Я розумів, що самому мені не викараскатися. І я звернувся до Бога. Я згадав, як мене вчила бабуся, і щиро мовив: “А я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся”. Я благав і благав Господа, довго молив, а потім випадково прочитав у старій пошарпаній газеті, яка слугувала скатертиною і на якій красувалася оковита: “Крокуй спокійно серед гамору та поспіху — пам'ятай, який мир може бути у тиші...” А далі: “Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми. Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, — бо й у цьому є якийсь сенс. Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе. Радій як зі своїх успіхів, так і з планів. Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі. Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман. Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства. Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава. Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стала для тебе щитом. Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність. Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам'ятай: ти — дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні — повір, що світ цей є таким, яким повинен бути. Отож, будь у мирі з Богом, що б ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій своєї душі. З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий. Будь уважним і намагайся бути щасливим...
