Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Ми зустрілися біля ресторану. Випадково, грюкнулись лоб в лоб. Він – п’яний, я – п’янющий. Він – уже місцевий авторитет, а я – майже злидар. Він – з двометровими кралями з рекламних обкладинок, а я – сам-самісінький на цілий світ... Він – мій боржник, а я суцільний БОРГ.
О, привіт! Відпочиваємо? – сказалось мені перше, що привіяло в голову.
Так. Вирішив трохи розслабитись, Сергію...
А як бути з... – я хотів сказати “з гарним настроєм”, бо його кислий вигляд аж ніяк не віщував розслаблення.
І він, Боже, яка ница душа, перед зеленими, дурнувато $-перекресленими спідницями, непомітно шарпнув мене в сторону, в тінь непроглядну, щоб віддати років зо три зволікаючих десь до тисячі доларів, яких завжди не мав... а я... про них забув сподіватися.
Тільки тихенько, добре? – попросив він. – Вони, - він повів бровами на дівчат, - солідні клієнти.
Світ стає на роги, - сказав я.
Так, - злодійкувато озираючись навкруги, згодився новітній бізнесовий, політичний та громадський діяч.
Смішненький, перелякався якогось мене заради збереження свого намальованого та блукаючого іміджу, статусу, чи як це ще називається, на який я б не зазіхав, навіть, якщо б пухнув з голоду. Я ніколи не прошу в негідників, і своє теж. Я взагалі ніколи ще не просив: за дитини, школяра та студента; вчителя, журналіста, службовця та майже злидаря. Я жив за законами книг, яких придумала держава, щоб розумні її мужі ті закони порушували. І мене викинуло з кола. Я не давав йому замкнутися, не давав, наївний, бути колові колом... Уже не кажучи про те, щоб наповнити коло в круг...
І тепер гроші звалилися з неба. В той час, коли я карабкаюсь і не можу викарабкатися зі землі, в яку погруз майже аж до славнозвісної Америки, до фундамента її загадкового Білого Дому...
Дякую, - сказав він. – До зустрічі.
Краще прощавай, - відповів я. І пішов собі геть. У бар тобто, перший зустрічний, по дорозі. Бо з тим розпарфумленим смердюхом в одному ресторані сидіти не хотілося. Навіть за свої кровні...
Я вже давно нормально не пив і не їв. Я розтягував задоволення поглинання хорошого харчу, якого колись, за Бога, не шанував... І напевно, тепер виглядав дурнувато, бо з мене сміялися гарненькі дівчата, які пили тільки каву і курили дешеві сигарети. Я замовив їм пляшку дорогого коньяку, гарних сигарет та багато-багато шоколаду. Вони злякано відмовлялися.
Я нічого від вас за це не захочу. Навіть більше: слова до вас не мовлю. Клянуся, - сказав я.
Так не буває, - заперечила одна з красунь.
Тому буде, - я купив собі якусь сигару і вийшов на вулицю.
Вечір втратив цнотливість – безліч зірок бавилися у найпривабливішу.
Я зупинив таксі, сів у машину і вийняв гроші, що звалилися з неба.
Записуй адресу, - попросив я водія.
Я запам’ятаю, - відповів той.
Ні, ти записуй, - наполягав я.
Таксист, років десь під тридцять, підозріло глянув на мене, з демонстративним небажанням знайшов якогось облізлого блокнота та ручку, що ніяк не хотіла писати.
Я продиктував адресу.
Все ясно? – запитав я.
А що тут темного? - відповів водій.
Знайдеш Надію Шукайло. Віддаси їй гроші і скажеш, що для Назарчика. А ці сто баксів тобі, – і я передав гроші зблідлому водієві. Його самовпевненість перейшла в історію.
А...
“А...” – нема. І підставлянь нема. Все чесно. Бо я так хочу. Але якщо ти задумаєш хитрувати, я тобі повідриваю те, що белембається у тебе між ногами... Ще белембається?
Чоловік спантеличено мовчав.
А знаєш хоч що?
- Здогадуюсь, - відповів таксист.
- Значить проблем не буде, - сказав я. – Їдь.
Я вже хотів захлопнути дверку автомобіля.
- Вибачте, - невпевнено почав водій. – А якщо запитають від кого, що казати?
- Від мене, - гаркнув я.
Зрозумів, – вигляд таксиста свідчив, що або він такий мудрий і дійсно зрозумів, або за гарненьку плату навчився професійно вдавати, що дійсно розуміє.
Однак мене це ні більше, ні менше не хвилювало...
Мені було дуже сумно і хотілося дому. А дім треба не тільки будувати, а вміти ще й охороняти. А я не зумів. І тому пішов допивати пляшку. На самоті...
За сусіднім столиком завідпочивали два костюми при краватках та з головами на шиї, що крутяться, куди їм накажуть. Це перше враження.
Так, за що п’ємо? - запитав майже приречено нижчий після однієї випитої на німо.
За те, щоб вона сконала! – проголосив тост вищий.
Хто?
Система ця, - сказав червонощокий з вчорашньою борідкою, тобто вищий і напевно-таки бунтівний.
Вона ж тебе, чоловіче, годує, - з насолодою від почутого дорікав нижчий.
Споює і знищує, - уточнив червонощокий.
Я хотів підійти до них та сказати, що вони майже брати мої. Однак побоявся вбити їхню відвертість, породжену алкоголем у хвилини п’яної байдужості.
Вони пили по двісті, їли за трьох і п’яніли моментально. Але вміли, до компліменту, уважно слухати один одного. “Мають спільне наболіле й обливають один одного безкоштовним бальзамом Пофігітнера”, - подумав я. І переключився на дівчат: дуже вже гарно та виклично вони сміялися!
Коли класні дівчата, ті, які, оконьячені по самісіньку безвідсутньобілизну скромність, і які вже й самі не були раді моїй обітниці мовчання, пішли, ображені неувагою, прийшлося мені знову випадково, щоб не бути самотнім та покинутим остаточно, звернути увагу на примірних інтелігентів у краватках, розміщених не на шиї (я про краватки, а не про інтелігентів), а закинених за шию з інколи некеровано автоматичною долею серветок.
Ти щось казав за систему? – прищулено перепитав нижчий.
Щоб вона сконала! – згадав вищий.
А чому?
Не скажу. Бо ти хочеш запам’ятати і мене здати.
А звідки ти знаєш?
Бо сам чекаю, поки ти ляпнеш дурницю.
Справді?
А як ти думав? Я вже не такий тверезий, щоб брехати.
А чому?
Бо так... Система така...
Щоб вона сконала! – сказав нижчий. Випили.
Я думав, вони щиро розсміються. Так ні: вони побачили мене, приречено замовкли й злякано вивчали мої уважні очі. Хотілося підійти до цих манекенів, що для такої дози рідкість з рідкостей, й потішити трохи, пожати їх спітнілі й липкі від страху за завтрашній кусень хліба для дітей руки й закомпліментувати: пацани, - сказати, - я вас розумію... Однак не наважився: егоїстично прирікати класних пацанів на декілька безсонних ночей в нострадамусових передбаченнях катастроф, ще й, заради справедливості, не було певності, що вони, по п’яній, заради надуманої безпеки, не угріють мене десь за рогом куснем випадково знайденої металічної труби... Чи арматури... Чи мало що важке можна знайти на доглянутих українських вулицях...
37
Коли квіти говорять “так”
Коли діти щебечуть “так”
Коли вітер шепоче “так”
Коли серце заводить “так”
Ти захочеш і скажеш... “ні”
Ти не квітка,
Не діти,
Вітер,
І не серце...
А тільки ТИ...
Доля – і все. Я ставав фаталістом...
Дні галопом пробігали по моєму життю, наробляли шуму і підступно назавжди щезали.
Гроші закінчилися, речі, які можна продати, теж, їсти хотілося (а ще більше випити), і на роботу ніхто не брав. Катастрофа. Я мандрував приміськими селами і напрошувався підсобником на новобудови. Дехто давав їсти, дехто платив, дні минали, я усвідомлював, що все глибше та глибше всмоктуюсь у болото, розумів, що треба вириватись, поки ще не дуже пізно – і відкорковував чергову пляшку з твердим наміром зі завтрашнього дня почати нове життя. Я був переконаний, що зможу, я вже вкотре оптимістично напивався, а вранці наступного, переслідуваний страхом побачити себе в дзеркалі в усій справжній красі, втікав від реальності на денце склянки і годувався безперспективними обіцянками...
