Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Бо так, - нахабно відповів я.
Чому “бо так”?
Бо є.
Ми мовчали. Я мовчав впевнено, Ангел – мудро й не властиво Йому по-філософськи, сумніваючись.
Якщо б я не був Ангелом, - сказав Ангел, - я б вимагав набагато повніших відповідей.
Я знаю, - зізнався я.
Це добре. А що бачиш?
Бачу, що пошуки вічного щастя підходять до завершення...
Успішного?
Так. Попри багато маленьких нещасть, я пережив багато маленьких утіх... І зрозумів...
Що?
Що маленькі втіхи складають вічне щастя, бо...
Бо?.. – Ангел постійно мене підганяв. Він не хотів, щоб я думав, він вимагав, щоб я знав – вміти мислити можна тоді, коли є чим...
Бо все у житті дуже просто...
Просто?..
Просто треба тільки жити.
Як?
Легко, красиво і вільно.
Коли?
Вже.
Так, – Ангел задумався. - Навідних запитань достатньо, - настала пауза істини. - Тепер останнє запитання: у чому щастя?
У каструлі... – випалив я і прикусив язика. Думати, що заліз Богові за пазуху, спілкуючись з Ангелом, необачно нерозумно.
Ангел насупився.
У каструлі, що зветься головою, - уточнив я.
А ще точніше? – мій Наставник став оптимістичнішим.
У відсутності в каструлі, голові тобто, мішанини. І в геніальності, яку Великий Геній заклав людині в гени, щоб та романтично називала свій дар жити долею і, на всяк випадок, у разі чого, мала гарне виправдання власній безхребетності.
Ти жартівник? – весело запитав Ангел.
Ні, мислитель, - серйозно відповів я.
Тоді від імені Життя кажу: Сергієм Шукайлом іспит складено!!! – я не думав, що така комуністична урочистість може бути в нематеріалістів.
Не в імені щастя, Ангеле! – мені захотілося теж побути вчителем.
Помовч. Я не люблю, коли мене повчають. Ясно? – і Ангел мені підморгнув.
Я знав: Він дуже був задоволений моїм повчанням – завжди приємно побачити хоч якісь результати своєї роботи. Потім мій Охоронець зі сумом мовив: - Ну що, бувай... Завжди і вже.
До побачення, - поправив я.
Ні, саме “бувай”. Я покидаю твої очі, бо кожна така з’ява опускає мене на хмарину нижче в очах Бога. Не Ангельська це справа бавитися у смертних. Однак я не покидаю твоїх вух. Слухай – і побачиш.
І Ангел щез.
Я ще довго чекав Його традиційних повернень. Та марно. Все колись закінчується...
Все, як все на світі, окрім життя...
“Якщо з нами Бог, то хто проти нас?”, – прийшла на думку оптимістична підказка... якось... зі сонцем попід руку...
Ангел таки повернувся, - зрозумів Сергій Шукайло, я тобто.
52
Ангеле Божий, Хоронителю мій святий,
Богом з неба даний мені на охорону.
Щиро благаю тебе: просвічуй мене сьогодні,
оберігай від усього злого, заохочуй до добрих
діл і провадь на спасенну дорогу. Амінь.
Життя нарешті перекинулося з голови на ноги, йшло собі спокійно та впевнено, мудро вирішувало всі насущні питання (тільки не проблеми – я відігнав назавжди це слово від себе і позбувся проблем), активно включалося у творення свого квітучого майбутнього, вірило, сподівалося, любило...
Я відчув, що можу вщент розбити стіну, що загороджує мені шлях до власної долі. Справжньої. Моєї. Писаної Богом і трохи мною... І я набрав гостинців, закинув торбу на плечі і поїхав в гори до діда Івана по благословення.
Дід, побачивши мене, зовні був незворушним, але очі так раділи, що в захмарених снігових горах виглянуло сонце.
Якщо до мене повертаються, то тільки переможцями, бо я притягую лише силу, - сказав дід. – Вітаю.
Ми цілий день провели у цікавих та цілющих розмовах про все і про ніщо. Іван був зовсім іншим – не таким, яким я його знав. Це мене дуже дивувало. І на прощання, коли дід подав мені руку, я не втримався:
Ви не такі, як тоді, колись...
Бо не таким був ти... Ти був учнем і задля тебе я став вчителем... – пояснив великий мудрець.
А тепер? – запитав я.
А тепер – ми друзі. Зрозумів?
Так.
Тоді до зустрічі.
До зустрічі...
Я був переконаний, що ми зустрінемось. Я навіть не сумнівався. І в цьому полягали всі мої теперішні успіхи...
Я тихенько ввійшов до кімнати. Дружина на дивані читала книжку. Малий сидів за столом і малював. Потім узяв малюнка і підійшов до Наді.
Мам, диви, яку я намалював машинку. Гарна?
Дуже, - сказала дружина і погладила Назарка по голові. - Молодець! А хто за кермом? – запитала.
Як хто, мама? Татко! Їде до нас. Бачиш?..
Очі дружини заблистіли ніжністю, спогадами та співчуттям.
Правда, ма... Правда, татко їде? – не вгавав син.
Так, - відповів я з порогу.
Далі було багато-багато щастя... І не було слів... Щастя розмовляє емоціями...
Вітер життя виніс мене з дому, а доля повернула назад. Я тримав в обіймах цілий світ, бо я мав сім’ю. Мій маленький пацан повис у мене на шиї, сміявся, плакав і повторяв: “татку, я тебе більше не відпущу, чуєш?”. І плакав з радості я. Бо щастя. І бо так...
Я тебе шукав, - сказав я дружині.
А я знала, що ти є, - відповіла Надя.
ОТАК...
І БУДЬ МУДРИМ ПІСЛЯ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ТАК ДОВГО БУВ ДУРНЕМ!
ЕПІЛОГ
Яна зателефонувала, що вона щаслива...
Оксана, як завжди проявила оригінальність і прислала кур’єром жовтого тюльпана з листівкою, на якій було надруковано, що щасливий я, бо вона бачила мою дружину...
Друзі мої щасливі, бо ми зараз сидимо за Різдвяним столом у щасливого діда Івана, сім’ями, смакуємо приготованого мудрецем барана, мій Назарко називає Івана “мій дідусь”, старий безмежно тішиться, ми стримано жартуємо...
Бо діти.. І дід... Для якого діти ми...
А ЖИТТЯ З ФІЛОСОФСЬКОЮ БАЙДУЖІСТЮ РОЗПОВІДАЄ НАМ КАЗКУ ПРО ЩАСТЯ І КАЖЕ, ЩО МОЛОДЕЦЬ НЕ ТОЙ, ХТО СЛУХАЄ, А ТОЙ, ХТО ВМІЄ З РАДІСТЮ ПРИЙНЯТИ КОЖЕН ПОШТОВХ СЕРЦЯ, В ЯКОМУ ОБОВ’ЯЗКОВО Є МИТЬ, З ЯКОЇ ТВОРИТЬСЯ ЩАСТЯ...
ТРЕБА ТІЛЬКИ НЕ БОЯТИСЯ І БУТИ БАЙДУЖИМ ДО ЗГУБНИХ ПЕРЕДБАЧЕНЬ ТУРБОТЛИВОЇ РІДНОЇ ГОЛІВОНЬКИ...
ЯК ПРОСТО! ПРОСТО, ЯК У КАЗЦІ !!!
Лютий 2003 р. – грудень 2004 р.
