Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗 краткое содержание
Життя як вітер, або щастя в байдужості читать онлайн бесплатно
Андрій Процайло
ЖИТТЯ ЯК ВІТЕР,
АБО ЩАСТЯ В БАЙДУЖОСТІ
Життя мені організувало іспит.
З одним білетом та трьома запитаннями:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?
Умова: так відповідати, щоб зрозуміти самому.
Я, Сергій
Щоб жити, ти мусиш усвідомити,
що “так” – нема, і “сяк” – нема.
Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки
виживають. Інколи.
Іван, дід
Життя – це кругосвітня подорож
навколо стовпа.
Едик Грішер, бізнесмен
Все наше життя, чомусь,
пересипане перцем... з горілкою,
яка тимчасово стає медовою.
Оксана, жінка
Моє життя постійно реанімувало
мене стількома суперечностями,
що я почав сумніватися, чи воно моє.
Поки не перестав реагувати...
на суперечності. Тоді зникла
реанімація та сумніви.
Залишилося життя.
Чоловік, що цілує Русалку
1
Якщо нікуди йти, просто йди...
Час вирішив побавитися зі мною у гидку, проклятущу, з розуму зводячу вічність. Він по-королівськи всівся на самому горлі “Української з перцем” і насолоджувався черепашачими кругосвітніми походами стрілки на моєму годиннику. А я просто тупо пив - емоції ще не встигли завести божевільний танок сірої та білої речовини, чи що там у голові є. Після чергової пляшки молодий офіціант не витримав і запитав:
Може, чогось поїсти?
Може, - відповів я.
Замовляйте, - нагадав хлопець.
Замовляй сам, - я не хотів ні з ким розмовляти.
На свій смак?
На твій смак.
Пилося нормально, а їлося - для годиться. Для годиться треба було й кудись іти.
Я вийшов з ресторану. Попри застояну вічність за мною вже підглядали зірки та худющий місяць, пленталася старезна як світ циганка і вперто старалася затримати мене, нахабно погрожуючи:
- Почекай, я тобі сказала. Чуєш, чоловіче? Бо буде недобре. Чуєш?
Я напівп’яно, бо ніяк не брало, вороже витріщився на неї. Мовляв, іди, а то...
Та не треба мені твоїх грошей, синок... Я й так знаю, що у тебе тільки 21 гривня 65 копійок. Десятка, дві п’ятірки і гривня шістдесят п’ять копійками.
“Не звертати уваги, - подумки втихомирював я себе, - спокійно, адже ти ніколи не вірив у всілякі бачення-передбачення”. Однак циганка не відставала:
Якщо ті гроші проп’єш, ти наробиш багато дурниць і пропадеш, - прорекла вона. – Тому ти мусиш віддати їх мені.
Я покірно вийняв гроші з кишені, перерахував (так і є – 21,65!!!), втиснув їх циганці у давно зготовану до такої процедури долоню і сказав:
- Відстань, добре?
Так. Але послухай: подякуй Богові, що звернув увагу на твою нечисту душу. Твоє звільнення з роботи – твоє спасіння. Згадаєш стару циганку. І ще: в горі не пий, тільки в радості. Зрозумів?
Нічого не відповівши, я повернувся назад і поплентався додому. За відсутності грошей звабливі вогні чергового кафе ображено опустили повіки. В очікуванні більш вдалого клієнта: грошовитого і в радості. Або в горі – байдуже, лишень платив би. Бізнес...
Важко, гидко та образливо... Безпорадність звалилася на мене з енного поверху пекла і заливала безпомічне серце морем кипучої смоли. Місяць боляче штрихав рогом, зірки обпікали байдужістю, вітер вимітав із розхристаної душі останні залишки тепла, і все сміялося, кепкувало, показувало на мене страшними, з фільмів жахів пальцями.
- Ти не маєш права зламатися, - щосекунди, падаючи з ніг від безсилля та втоми, мій вірний Ангел просив мене піднятися, побачити щось інше, крім проблем, скинених на мене, зовсім непідготовленого до іспиту самовпевненого ідіота, вічним учителем, чуйним і добрим, часто до болю вимогливим, часто жорстоким та егоїстичним, однак завжди справедливим Життям.
Нарікати на когось або на щось було більш ніж безглуздо. І це було моїм найбільшим болем: невміння знайти винного.
Я вперше за своє кар’єрське, ба, тепер уже посткар’єрське, життя лежав у ліжку в бездоганно випрасуваному костюмі й тупо дивився у запавутинену стелю. І думав. Уперше комп’ютерно не аналізував та не підбивав сухі підсумки.
Яким би ти сильним не був, ти все одно безпомічний, бо ти – людина, і бо ти – на землі, єдиному місці, де навіть щаслива мить не впевнена, що помре щасливою. І ти – сам-самісінький, і, якщо зірвати маску етикетів, прав та обов’язків та ще цілого гардеробу всілякої єрунди з душ людських, тебе оточуючих, ти побачиш – усім на тебе начхати з сьомого неба їх тількизасебедбання: від власних люблячих дітей до щирих сусідів та турботливих президентів. Усі тобою бавляться і хочуть, щоб ти грав свою роль прихованої жертви саме за їх сценарієм, без звука та жесту імпровізації, тихо та покірно, і, дякуючи, вимагають ще. І твоїй голові, набитій чужими вимогами, стає не до тебе, завірусена, вона конвульсивно, дурною куркою на міському перехресті, шукає виходу, спасіння, допомоги. У тих же дітях – а вони теж почувають себе погано, аж з самого ранку, до речі; у сусідах – а вони спішать на базар за язиками для холодцю з дешевими порадами, від якого злякані гуси бігають по шкірі; у президентах – а їм не до одного, в них на хтозна звідки з’явленій совісті мільйони тіл... І тоді залишається Він. Ти волаєш: “Боже, поможи!”, а Він: “Нема проблем. Я з тобою. Тільки покайся спершу”. І ти, щасливий, біжиш каятися. І стараєшся зі всіх сил, однак нічого не виходить, бо ти – давно вже не ти, у тобі гріхи чужих авторів, тих, хто їх не відпускає, бо не вміє, не має права і не хоче. І ти тупо продовжуєш грати роль живої людини, а в рідкісні миті блаженного авторства стаєш щасливим. І тільки тоді ти можеш покаятися за себе, але не робиш цього, бо справжнє щастя – завжди святе...
Брехлива хмара випустила в люди засидженого в її темниці вітру, і той, зірваним з ланцюга псом, розбив мені шибу. І мені стало легше – я мав обов’язкову роботу, навіть якщо це і збирання скла з паркету...
Вперто виспівував мобільний. Комусь конче треба було мене – а я вже не начальник. І не я. А безпомічний маленький голий чоловічок, який чекає, у що його вдягне життя...
- Слухаю, - врешті не витримав я того впертого награвання.
Як ти себе почуваєш? – почулося. – Зрештою, не дуже переймайся, такий світ. Тобто, як воно там... співчуваю.
Телефонував мій заступник. Колишній. Уперше розмовляв зі мною на “ти” і вперше впевнено та нахабно. Взагалі, нині багато чого було вперше, і я вже й не дивувався миттєвому перетворенню запопадливого цуцика-підскиглювача в хижого вовка, який смачно догризає жертву.
Знаєш що, - маски шоу сьогодні закінчились, і я більше не мав наміру постійно контролювати свої слова, - запхай своє співчуття собі глибоко в... кишеню... на чорний день, - ні, цензор ще у мені не помер-таки.
Дуже гарно... – встиг тільки почути я голос свого колишнього підлабузника і жбурнув мобільника далеко в ніч через те ж покалічене вікно мого дня...
2
Якби знаття, коли впадеш...
А все починалося, як бажалося... За добре і довго випробуваним трафаретом...
Був ранок як ранок, традиційно мій, ніхто його не відміняв і не мав права це зробити – пароль від нього ховався за сотнями однакових діб та мільярдами емоцій звершень та падінь, інколи, в періоди справжнього щастя, ніяких, однак так чи інакше – незбагненних. Світ був мій, мій і мій, принаймні я так знав і так вірив, а значить це була правда. І вірний будильник, друг та ворог, який солдатом-(не знати чому)фанатом сидів у мені безперебійно, в світанки реалізованих мрій та безперспективних похміль, завів завченого у мене маршу обов’язку та мети – я розплющив очі, для дурнуватого самозаспокоєння глянув на годинника: так і є – сьома. А значить, все нормально, о’кей, надійно, кава і ключ у замку, і “доброго ранку” цікавої сусідки, життя якої її, її та лише її, і ймення якому - білядвер’я.