Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Цей текст, датований 1692 роком, знайдено у старій церкві в Балтиморі”.
Я сидів, дивився на пляшку і думав...
А коли топилася у світанку остання зірка, коли впертий самолюбивий сон нидів біля мого вікна з надією все ж пірнути у залякану тінями душу, коли за вранішнім туманом ховалася перша квітка дня, я більше не захотів бути слабаком.
Я був твердий, як щось ще невідоме. Зрадливі сльози загнав глибоко в горло – нехай там стоять каменюкою, лиш би не показувались на люди; зрадливі думки одягнув у всесильну одіж молитви, яку придумав сам, і Богом був сам; зрадливе серце більш-менш щиро похвалив, і воно сказало, що моє; зрадливий слух просто-напросто залякав, і він радо погодився не чути; зрадливий голос навчив говорити “так”.
А зрадливої долі нема. І я ступив на її стежину. Мені захотілося побачити світ очима, яким нічого не треба. Я захотів повірити, що те, що я мав мати, я уже мав. Я перетворився у вітер і відімкнув всі колишні заборони.
“Полети, моя пташко, туди, звідки все здається веселковим, і нехай “здається” буде правдою, тоді побався у жмурки з реальністю, підкупи її ціною навіть життя за п’ятихвилинний рай, збери всі свої енергії, пташечко-я, і, незважаючи на те, чорна ти чи біла, полети!”.
Я дав собі слово, що ПОСТАНУ ПЕРЕД ЯНОЮ ВОЛОДАРЕМ. ЦЕ БУДЕ МОЄЮ ТАЄМНИЦЕЮ. ОДНАК, АБИ СТАТИ ВОЛОДАРЕМ, Я ПОВИНЕН ПЕРЕКРЕСЛИТИ ВСІ ЗАКОНИ БУДНІВ... ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ПЕРЕМОЖЦЕМ, ІДИ СТЕЖКОЮ, ЯКОЮ НЕ ХОДЯТЬ В’ЯЗНІ КОГОСЬ АБО ЧОГОСЬ...
Я ЗМОЖУ, ЯНОЧКО, ОБІЦЯЮ ТОБІ, НАВІТЬ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ ВІРИЛА...
Коли гадюка перестає бути гадюкою, вона починає боятися самої себе. І це призводить до її гибелі. Пляшка впала і розбилася. Без моєї допомоги, але з чиїмось втручанням, переконаний. Ну й добре, я й так її вже б не пив. Принципово, бо заради Яни я стаю сильним...
Бо збагнув: не все втрачено...
40
Хворому достатньо поозиратися –
двоногі цілющі бальзами живуть поруч...
З самого ранку я втікав від себе вчорашнього.
Я присів на лавку у Львівському Стрийському парку та думав про життя, яке є таким, яким не мало би бути, але буде таким, яким я дуже захочу. По сусідству чоловік у розквіті сил, в костюмі та при краватці судорожно полоскав руки у своєму волоссі, шукаючи в голові пробоїну чи пухлину, не знаю, та жадібно попивав коньяк... На лавці навпроти майже сімдесятилітній чоловік (не дідусь, ні!) смачно цілував двадцятилітню, може, з маленьким хвостиком, довгоногу та пишногруду Русалку...
Сонце над нашими головами було одне...
Чоловік у краватці допив коньячок, випадково виглянув зі себе і побачив чоловіка з подружкою. П’яною заплітанкою наблизився до закоханих і прокричав:
- Чому така несправедливість? Чо-му?!!
Цілувальник якусь мить вивчав танцювальника. Потім спокійно та впевнено мовив:
- Чоловіче, моє життя постійно реанімувало мене стількома суперечностями, що я почав сумніватися, що воно моє. Поки не перестав реагувати... на суперечності. Тоді зникла реанімація та сумніви. Залишилося життя...
Той, що при краватці, довго дивився в одну, тільки йому відому, точку. Потім сказав “дякую” тому, що преспокійно цілував собі далі, і, на диво, превпевненою тверезою ходою пішов геть.
А я здогадувався: Бог спеціально підставляє мені підтримку.
41
Чому чоло під кулак...
Була неділя. Я блукав містом і думав про сина, про дружину, яку обіцяв собі не згадувати, та про Яну. І нічого не зміг собі надумати, крім головного болю. Минав гастрономи – боявся вигляду оковитої: вже що, а ця відьма добре володіє мистецтвом закабалення душ.
Раптом на вулиці здійнявся галас. Реалізовував свої приховані ораторські таланти якийсь дивак.
- Люди! - кричав він. - Присядьте і подивіться на мене. Я - великий! – дехто злякано мовчав, дехто ворушив пальцем біля скроні і зникав у тумані натовпу, дехто відверто ображав, вголос коментуючи аферу чоловіка. Однак ніхто не залишався байдужим.
Так, думайте! – продовжував дивак. - Думайте всі за мене!.. Але жити за мене я вам не дам!
Я стояв збоку і сміявся. Просто щиро тішився вмінням чоловіка привертати до себе увагу, в якійсь мірі навіть знущатися з “нормальних” людей.
Дивак помітив мою потішну та схвальну позицію, підійшов до мене і сказав:
Я маю право побути ідіотом. І нехай собі думають, що я повний, - та задоволений, ставши таким, як всі, чоловік пішов геть...
На його місці з’явилися інші. Так крокує по славнозвісній львівській бруківці життя...
Усе тече, все...
Нема часу, чоловіче, жнива! – відбивався кум-село від кума-міста. – Ото беремо квасу – і в поле. Гаразд?
Гаразд, - і запахло стернею.
Я добрів до вокзалу, сів в електричку і поїхав у село. Не міг стриматися – манило дитинство.
Ви куди? – запитала симпатична кондукторка.
В село, - відповів я.
Яке?
Будь-яке.
Жіночка почервоніла зі злості та стала негарною:
Ви маєте мене за дурочку?
Не маю, - я дивився їй прямо у вічі.
Тоді показуйте квиток.
Не маю.
Тоді платіть. Гроші маєте?
Маю. Але, розумієте, я – економлю.
Мені в... десь ваша економія.
Ви не запитали навіщо...
Що навіщо?..
Я економлю.
Ну, навіщо?
До мене має приїхати жінка, яку я кохаю. Здалеку.
Серйозно? – запитала кондукторка.
Серйозно, - відповів я, виловив у кишені копійки та подав бойовій упертій “рекетирці”. Досить грати дурника, а то вже ультраправі дідусі почали заводити баладу про хитрих нових, яких багато наплодилося в незалежній Україні від сперматозоїдів большевицької імперії. А поряд купа ультралівих – і маєш революційну ситуацію з плавним переходом від холодної війни до вагонних кулачних боїв без правил, де вікова та вагова категорії всім до одного місця, - Прошу. До найближчого мальовничого села.
То ви що, на рахунок жінки, збрехали?
Ні, чесне слово, - і я перехрестився.
Тоді поїдете безплатно, - і кондукторка, яка була теж симпатичною жінкою, і яка хотіла бути коханою, пішла тероризувати худенького дядька з важелезним мішком, і здерла з нього ще й за багаж.
Демократія! – всю дорогу молився дядько та скоса поглядав на мене.
А мені було приємно, що я ще не зовсім розучився грати дурня. В студентські часи він у мене був відмінником...
У вікні з’явилася стерня...
Стерня пахла моїм дитинством. Я ліг на купку соломи, що одиноким островом відпочивала серед широчезної ниви, і дивився в небо. Там бавилися усі звірята дитинства, яких навчив мене бачити дідо. Тільки тепер вони не загравали до мене, не кликали побавитися в лови, тепер вони - заспокоювали.
Я ніби заснув, а ніби – й ні. Та диво, раптом на спині усміхненого слоненяти-хмаруна, якраз того, якого не міг дорахуватися Петрик П’яточкін з комуністичного дитинства, хтось до радості знайомий махає мені рукою. І...
То був я. Але я - не прибитий та принижений, як останнім часом, а я – у миті щастя. Точніше, у вічності щастя. Я – (отой, що поряд) світився променями з бабусиних образів... І я здогадався - це мій Ангел. Я знав про це.
Ти знаєш, чому я вийшов до тебе? – голосом щастя запитав Ангел.
Ні, не знаю, - відповів я. – Але я радий зустрічі, - я боявся, що він зникне, раптово, як з’явився, тому поспішав зробити йому комплімент.
Не переживай, я буду, скільки треба, - заспокоїв він мене. – Я вийшов до тебе, тому що мені дозволив Бог, - відповів на своє запитання мій Ангел.
А... – я хотів щось сказати. Навіть не знаю що. Певно, як останнім часом, щось, чого не хотів...
А знаєш, чому Бог дозволив?.. – пауза. - Бо ти рідкісний нещасний безхребетний екземпляр. Вибач за плагіат (і забудь це страшне безхребетне слово, прошу), але я змушений прислухатися до тебе...
