Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Згадавши про своє завдання, Келен нагадала собі, що слід зробити те, за чим вона була послана. Вона квапливим кроком пішла вперед повз розміщені повсюди квіткові клумби. Землю обсипали червоні і жовті пелюстки. Їй раптом подумалося, чи збирає Річард Рал тут квіти для своєї коханої?.
Їй подобалося, як звучить його ім'я. Приносило задоволення його вимовляти. Річард Рал. Річард. Їй стало цікаво, який він. Чи він такий самий приємний, як його ім'я?
Продовжуючи шлях, Келен розглядала невеликі деревця, які росли всюди навколо неї. Вона любила дерева. Вони нагадували їй про… про щось. Вона невдоволено загарчала. Вона ненавиділа, коли не могла згадати те, щоб було безсумнівно важливим. Але навіть нехай це було і неважливо, вона ненавиділа не пам'ятати чогось. Це було так, ніби забута часто того, ким вона була.
Вона пробігла повз чагарники і повиті виноградними лозами стіни і досягла зарослої травою галявини, яка, за словами Сестри Юлії, повинна бути в центрі саду. Коло трави на галявині розривала кам'яна брила, на якій була встановлена гранітна плита. Спорудження нагадувало стіл.
На цій гранітній плиті і повинно було знаходитися те, за чим Келен була послана. Побачивши їх, вона злякалася. Три ці шкатулки були чорні, як сама смерть. Здавалося, вони висмоктують світло з приміщення, з сонячних променів, з самого неба і намагаються поглинути його.
З тремтячим серцем, Келен попрямувала по траві до гранітного столика. Вона нервувала, перебуваючи так близько до цих зловісних на вигляд скриньок. Вона стягнула з плечей лямки мішка і поклала його поруч з чорними скриньками, які їй наказано було зробити. Він був міцно набитий і їй довелося поправити його, щоб він не впав.
Вона на мить поклала руку на згорнуту ковдру, відчуваючи м'які контури того, що було загорнуте всередині. Того, що було в неї найдорожчого.
Вона нагадала собі, що пора повертатися до своїх справ. І тут же усвідомила, що у неї проблеми. Скриньки були більші, ніж припускала Сестра Юлії. Кожна розміром була приблизно з буханець. Неможливо було вмістити їх усі в її мішку.
Хоч це і було їй наказано. Побажання Сестри не сходилися з реальною місткістю мішка. І не було можливості уникнути цього протиріччя.
Спогади про пережиті покарання спалахнули в її свідомості, на лобі виступив піт. Вона витерла очі, коли картинки тортур знову встали перед внутрішнім поглядом. Вона могла лише тихо проклинати це, але забути не могла.
Келен вирішила, що раз вже нічого іншого вона зробити все одно не може, потрібно спробувати зробити хоч щось.
Одночасно, її раптом стурбувала перспектива викрасти щось із саду лорда Рала. Крім того, це не належало Сестрам, і лорд Рал не виставив би стільки людей для охорони саду, якби шкатулки були неважливі для нього.
Вона не злодійка. Але що може бути жахливіше того покарання, яке чекає її, якщо вона відмовиться? Чи варті скарби лорда Рала її крові? Чи погодився б сам лорд Рал, зберегти свої шкатулки ціною її болю від тортур Сестер?
Вона не знала чому, можливо, лише тому, що хотіла виконати своє завдання, але чомусь була впевнена, що Річард Рал, швидше за все, сказав би їй забрати шкатулки, ніж жертвувати власним життям.
Вона відчинила мішок, щоб щільніше скласти речі, щоб звільнити більше місця. Їй це не вдалося. Мішок і так ледве-ледве закривався.
З наростаючим занепокоєнням, що витрачає занадто багато часу, вона витягнула одяг, намагаючись знайти, у що можна було б звернути шкатулку.
Назовні появилося її шовкове біле плаття.
Келен, не відриваючись, дивилася на ніжну білу матерію в своїх руках. Це було саме гарне плаття, яке вона коли-небудь бачила. Але чому воно тут? Вона — ніхто. Рабиня. Що рабині робити з таким прекрасним платтям? Вона не могла змусити свій розум працювати, щоб відповісти на питання.
Думки просто відмовлялися приходити в голову.
Келен схопила одну з скриньок, загорнула в поділ сукні і запхнула у мішок. Вона натиснула на шкатулку, намагаючись втиснути її глибше, потім закрила клапан, щоб перевірити, закриється чи мішок. Клапан ледь накрив верх шкатулки, а вона поклала всередину всього лише одну. Їй довелося затягти ремінь, щоб мішок не відкривався. Вона не могла навіть припустити, що зробити, щоб вмістилися ще інші дві.
Сестра Юлія пояснила гранично точно, що Келен повинна заховати шкатулки у свій мішок, інакше солдати побачать їх. Вони забудуть Келен, але Сестра Юлія сказала, що солдати помітять шкатулки, які Келен намагається винести із саду, і піднімуть тривогу. Їй було сказано цілком ясно, що шкатулки повинні бути заховані. Але вона не знала, як вмістити в мішку всі відразу.
Кілька днів тому, на привалі, Сестра Юлія наблизила своє обличчя майже впритул до обличчя Келен і пошепки пояснила, що саме зробить з нею, якщо та не послухається наказу.
Келен затрясло від спогадів про слова Сестри Юлії тієї моторошної ночі. Вона подумала про Сестрі Тові і затремтіла ще більше.
Що ж їй робити?
57
Келен штовхнула одну з дверей зі зміями на зовнішній стороні. Сестри Юлія і Тові миттєво помітили її і обережними жестами наказали їй підійти до них туди, де вони чекали. Вони не хотіли, щоб їх бачили біля дверей зі зміями і черепами.
Келен перетнула хол, дивлячись на мармурові плити під ногами, щоб не дивитися в очі Сестрі Юлії.
Як тільки Келен пройшла коридор і виявилася досить близько, Сестра Юлія схопила її за рукав сорочки і втягнула в одну з ніш в стіні. Обидві Сестри постали перед нею, немов уклавши в клітку.
— Хто-небудь намагався тебе зупинити? — Запитала Сестра Тові.
Келен похитала головою.
Сестра Юлії зітхнула.
— Добре. Покажи їх.
Келен стягнула мішок з плеча і виставила перед собою, щоб сестри могли відкрити клапан. Вони обидві схопилися за ремінь внизу, намагаючись відкрити. Коли вузли були розв'язані, вони відчинили мішок.
Сестри притулилися одна до одної плечима, щоб люди в залі не могли побачити, що вони роблять, не могли побачити, яку страшну річ вони хочуть витягнути на світло. Сестра Юлія обережно потягнула за шовкову матерію білої сукні Келен, щоб побачити шкатулку, загорнену в сукню.
Обидві стояли, з трепетом заглядаючи всередину.
Сестра Юлія просунула руку з тремтячими від збудження пальцями глибше, намагаючись намацати інші дві шкатулки. Не знайшовши їх, вона відступила назад, її обличчя потемніло.
— Де інші дві?
Келен сковтнула. — Я не змогла покласти їх всі в мішок, Сестра. Вони не вміщалися. Ви наказали мені покласти їх мішок, але вони виявилися такими великими. Я…
Перш ніж Келен змогла сказати щось ще, перш ніж встигла пояснити, що сходить ще два рази, щоб узяти інші шкатулки, Сестра Юлія в гніві так заходилася шмагати її дубовим прутом, що аж повітря засвистіло.
Пролунав оглушливий тріск, і Келен відчула сильний удар по голові.
Світ потонув у безмовності і пітьмі.
Келен зрозуміла, що неживою грудкою звалилася на коліна і приклала руку до лівого вуха, намагаючись втихомирити паралізуючий її біль. Вона бачила кров, що розбризкалася навколо по підлозі. Вона забрала руку й подивилася на неї — на руку немов була надіта тепла кривава рукавичка.
Келен була в силах лише дивитися на свою руку і ледве дихати. Біль була такою нещадною, що голос її не слухався. Вона не могла навіть кричати в агонії. Здавалося, ніби вона дивиться крізь довгий, туманний, чорний тунель. Її нудило.
Раптом Сестра Юлія схопила Келен за сорочку і підняла її, але тільки лише для того, щоб жбурнути об стіну. Голова Келен вдарилася об камінь, але біль від цього була незначною у порівнянні з тією, що і без того терзала її голову, щелепу і вухо.
— Ти тупа сука, — прошипіла Сестра Юлія, потягнувши Келен на себе і знову жбурнувши об стіну. — Ти тупа, безмозка, жалюгідна сука!
Тові виглядала так, ніби насилу стримувалася, щоб не приєднатися до екзекуції. Келен побачила на підлозі далі по коридору половину зламаного прута Сестри Юлії. Вона спробувала впоратися з голосом, знаючи, що це її єдина надія на порятунок.
