Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Навіть думка про те, щоб втекти від Сестер, приносила страшний біль, здавалося, кров от-от потече з вух і носа, а очі осліпнуть. Кожного разу, думаючи про те, щоб залишити Сестер, на неї нападала біль, і вона не була в силах достатньо швидко викинути з голови цю думку. І навіть після цього біль залишалася. Подібні випадки робили її такою слабкою, що навіть через кілька годин вона насилу могла стояти, тим більше ходити.
Сестри завжди знали, якщо це відбувалося. Ймовірно, тому що знаходили її скорчену на землі. Коли біль в її голові вщухала, вони били її. Найбільш жорстокою була Сестра Юлія, вона використовувала свій дубовий прут, який завжди носила при собі. Від нього залишалися рубці, які дуже повільно гоїлися. Деякі не зажили досі.
На цей раз їй було наказано залишити їх і йти одній. Їй сказали, що біль не обрушиться на неї, поки вона буде слідувати інструкціям. Було так добре, виявитися, нарешті, вдалині від цих чотирьох моторошних жінок, що Келен подумала, що може заплакати від радості.
Тим часом, всередині кімнати знаходилися чотири стражники, які змінили чотирьох Сестер. Вона завагалася, думаючи, що ж робити.
Отруйні змії, висічені на дверях і отруйні змії за дверима. Здавалося, їй ніколи не знайти спокій.
Келен застигла на мить, боячись пройти біля стражників, боячись того, що вони можуть зробити з нею за те, що вона зайшла в це заборонне місце.
Вони з цікавістю дивилися на неї.
Келен зібралася з духом, поправила за вухо пасмо довгого волосся і попрямувала до сходів, яку бачила в дальньому кінці кімнати.
Двоє стражників обернулися до неї, заступаючи шлях.
— Ти хоч розумієш, куди ти йдеш? — Запитав один з них.
Келен опустила голову, продовжуючи рухатися. Вона трохи змінила напрям, щоб прослизнути повз них.
Коли вона пройшла, другий з охоронців звернувся до першого.
— Що ти сказав?
Перший з них, який задав Келен питання, втупився на напарника.
— Що? Я нічого не говорив.
Коли Келен підійшла до східців, двоє інших стражників підійшли до того, який намагався зупинити Келен.
— Про що це ви тут розмовляєте? — Запитав один з них.
Перший махнув рукою.
— Та так, нічого.
Келен побігла по сходах, так швидко, як тільки дозволяли її втомлені ноги. Вона зупинилася на широкому майданчику, щоб відновити дихання, але знала, що не посміє відпочивати довго. Вона вхопилася рукою за поруччя з полірованого каменю і заспішила, щоб закінчити свій шлях.
Солдат на вершині сходів миттєво обернувся на звук її кроків. Він оторопіло дивився, як вона піднімається. Вона пронеслася повз нього. Він лише завмер на мить, позіхнув, потім розвернувся і продовжив нести варту.
У залі були й інші люди — всі солдати. Солдати всюди. У лорда Рала було багато солдатів, всі такі величезні, вони виглядали страхітливо.
Келен сковтнула, широко розкритими очима спостерігаючи за таким великим скупченням варти, як їй і говорили. Якщо її зупинять, Сестра Юлія не зрозуміє і не пробачить. Дехто з охоронців побачив Келен і тепер прямував до неї, але коли вони підходили досить близько, то втрачали свій інтерес і залишали її. Келен пішла вздовж залу. Стражники звернулися до офіцерів, але, коли їх запитували, у чому справа, вони відповідали, що нічого важливого і просили забути про це. Інші чоловіки вказували на неї, лише потім, щоб через мить упустити руки і продовжити своє заняття.
Поки люди забували про неї, ледь побачивши, Келен неухильно продовжувала свій шлях туди, куди їй наказано було йти. Її турбувало, що у багатьох стражників тут були арбалети. Ці чоловіки носили чорні рукавички. Вони тримали арбалети напоготові, наклавши на них смертельно небезпечні стрілки з червоним оперенням.
Сестра Юлія сказала Келен, що так само як пелена магії за допомогою болю не дає їй втекти, так вона не дозволяє іншим людям помічати її. Келен намагалася думати, навіщо Сестрам знадобилося робити це, але не могла зібратися з думками, не могла зібрати їх воєдино. Нездатність думати, коли це було необхідно, стала для неї справжньою мукою. Вона задавалася питаннями, але відповіді, ледь сформувавшись, тут же розчинялися, ніби їх ніколи і не було.
І незважаючи на облудну пелену навколо неї, Келен знала, що якщо один з солдатів наведе на неї свій арбалет і випустить болт перед тим, як забути її, вона помре.
Вона не боялася загинути, так як це звільнило б її від мук, якими було сповнено її життя, але Сестра Юлія попередила її, що сестри мають деякий вплив на Володаря світу мертвих. Сестра Юлія сказала, що якщо Келен надумає коли-небудь попрощатися з життям і таким чином ухилитися від своїх обов'язків, вона виявить, що позбавлення і розради немає і там буде тільки набагато гірше. Після цього Сестра Юлія на підтвердження своїх слів додала, що вони — Сестри Тьми.
Келен не потрібні були докази; вона завжди була впевнена, що будь-яка з Сестер зможе дістати її навіть під землі, навіть з могили. Точно так само як одного разу темної ночі вони розрили могилу. Причин цього Келен не знала, та й не хотіла знати.
Дивлячись в моторошні очі Сестер, Келен знала, що чує правду. І коли смерть манила її, обіцяючи заспокоєння, разом з цим їх похмурі обіцянки приводили її в жах.
Вона не знала, чи завжди її життя було таким. Життя невільника, цілком залежного від інших. Скільки б вона не намагалася, вона не могла нічого згадати.
Прослизаючи між стражниками, вона йшла по коридорах, які Сестра Юлія багато разів креслила їй на землі під час привалів. Сестра використовувала свій дубовий прут для малювання схеми залів, щоб Келен знала, куди йти.
Поки вона йшла по коридорах, які пам'ятала, ніхто не намагався її зупинити. Чомусь те, що чоловіки не звертають на неї уваги, гнітило.
Так було скрізь. Ніхто не помічав її, а якщо і бачив, то миттєво ставав байдужим до неї і продовжував займатися своєю справою. Вона була рабинею, у неї не було навіть власного життя. Вона належала іншим. Вона відчувала себе невидимою, незначною, неіснуючою. Ніким.
Іноді, зовсім як коли вони довго піднімалися до палацу, Келен бачила чоловіків і жінок разом, усміхнених, що обнімалися, що торалися один одного. Вона намагалася уявити, яке це, якби хтось піклувався про неї, доглядав за нею… а вона за ним.
Келен витерла сльозу зі щоки. Вона знала, що цього ніколи не буде. У рабів не буває власних життів, їх використовують лише для цілей панів; Сестра Юлія пояснила їй це гранично чітко. В один із днів в очах Сестри Юлії з'явилися порочний вогник, і вона сказала, що подумує про те, щоб Келен народила їм сина.
Але чому все сталося так? Звідки вона взялася? І взагалі, нічиє минуле не випаровується з розумів так, як це сталося з нею.
Думки немов покривав туман; вона не могла змусити свій мозок працювати. Вона задавалася питаннями, але вони, здавалося, тонули в каламутному безбарвному ніщо. Вона ненавиділа цю свою нездатність думати. Чому інші можуть, а вона ні? Навіть це питання швидко розчинялося в болоті звивистих тіней, точно так як і вона сама, коли люди забували її, ледь побачивши.
Келен зупинилася біля великих позолочених двостулкових дверей. Двері виглядали точно так, як говорила Сестра Юлія, на золотій поверхні були зображені пагорби і ліси. Келен озирнулася по сторонах, всією своєю вагою налягла на двері, відкриваючи її настільки, щоб прослизнути всередину. Вона кинула останній погляд, але ніхто з варти не дивився в її бік. Вона потягнула двері і закрила її за собою.
Тут було набагато світліше в порівнянні з коридорами. Хоч день і був на межі, на чудово гарний сад все ще лився потік сонячних променів. Сестра Юлія описала їй сад в загальних словах, але те, що Келен побачила тут, прямо всередині палацу, перевершувало всі її очікування. Це було вражаюче, чудове місце.
Річард Рал був щасливою людиною, якщо мав такий сад, і міг відвідувати його, коли захочеться. Їй стало цікаво, а раптом він прийде сюди, коли вона буде тут, і побачить її… а потім забуде.
