Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
2001.
П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року — це
11вересня 2001 року. А 2977 Семен більше не сумнівався —’
кількість жертв, що загинули внаслідок терактів у Нью-Йорку й Пен¬тагоні.
Довгих п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розкривав рота і ні про що не думав, боячися, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатися.
«Це якийсь жарт? Може, то Джейсон видовбав ті дати... всі ті да¬ти... Але для чого?»
Сьома посидів нерухомо хвилину, після чого, не думаючи, що мо¬же розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів у «нору», схопив ліх¬тар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло і почесав коридорами вниз до Чорної кімнати.. Він усвідомив, що дати — це не вихватка, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні ква¬дратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткува¬тися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.
А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лиши¬лись поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.
Дати, що дозволять зазирнути за 2012-й...
CLXX
Біля металевих дверей Сьома завмер, подумавши, що забув ключа.
На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.
Хлопець відкинув замок, відкрив важенну стулку і протиснувся все¬редину. У грудях засвербіло як при стенокардії (Сьома, звісно, не знав, як почувається людина, що слабує на «грудну жабу», але припускав, що хворий відчуває щось подібне до тої важкості, що облягла його сер¬це і ділянку спини за грудниною, щойно він занурився в чорноту кім¬нати з датами).
Він ввімкнув ліхтар і обдивився стіни, так наче боявся, що записи можуть щезнути. Подивився туди, де за темрявою таїлась роздовбана підлога і діра, що тягнулась з бозна-якої глибини. Скажена думка осі¬ла у мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець скулився і ид« тіснив її, поставивши візок так, щоб не бачити місця, де знаходився отвір. Потому дістав блокнот, ручку і заходився записувати все під¬ряд — усе, що бачив, починаючи з найвищих рядків (куди дотягува¬лось світло) і помалу спускаючись додолу.
Семен заповнив дрібним шрифтом цілу сторінку, перегорнув лис¬ток і списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, за¬блимав і, поморгавши секунд шість, згас. Тієї ж миті Сьома почув за спиною шепіт...
(аш-ш-г-х-х-р... ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах... ш-ш-шекхр...)
...і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося шиї.
СLХХІ
Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялася.
І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би подумав, що галю¬цинує і не злякався так сильно. Можливо, навіть озирнувся б. Але ше¬піт був незнайомий — рваний і сухий, — несхожий на жодну з відо¬мих хлопцю земних мов, часом виливаючись в утробне ричання.
Очі вилазили з орбіт, але хлопець не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід у залу.
«Господи, допоможи мені...»
(аш-ш-г-х-х-р...)
Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше забратися з Чор¬ної кімнати.
(...боякщо щось трапиться —я не встигну... ніхто не встиг¬не тебе витягти...)
Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електрич¬ний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромо¬тор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спи¬ні метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На се¬кунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чор¬ноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати на¬віть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.
Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що нагрянуло в Чорній кімнаті. Витиснув повний газ і, нахиливши корпус, направив «іСИаіг» до виходу з підзе¬мелля.
Клац! Світло... Клац! Темрява...
Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав з «іСИаіг» усе, на що той був здатен, але швидкість крісла не перевищувала 5 км/год — легка прогулянкова хода.
Шепіт стих, щойно Сьома віддалився на десять метрів від воріт.
Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.
Нічого — тихо й порожньо. Він сам у галереї.
Справді? Хлопець поглянув на руки, що тремтіли яку неврастені¬ка. Тоді чого його так тіпає?
«Примарилось, — подумав він, заспокоюючись. — Дожились... Реально божеволію».
Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали вкінці коридору. Стулки стояли на тому місці, де він їх лишив. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.
Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «іСЬаіг», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темноті, проте страх пройшов. У той момент він почувався безпечніше, лиша¬ючись невидимим.
Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, го¬туючись продовжити підйом, коли раптом...
Клац! Ввімкнулась лампа, але не над головою, а в глибині коридо¬ру — в найдальшій секції біля дверей Чорної кімнати. Сьома закляк.
Клац! Лампа погасла, коридор занурився в пітьму.
«Раз... два... три... — хлопець рахував удари серця, — чотири... п...»
Клац! Загорілась наступна лампа — друга від входу до зали з да¬тами.
Пауза.
Клац! Знову темрява.
«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Слідом за ним від воріт Чорної кімнати рухалась світлова сфера.
Клац! Світло... Клац! Темрява... Ще на одну секцію ближче.
Клац! Світло...
АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась по¬рожньою!
Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому
з темряви мчить поїзд, а довкола немае жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.
Клац! Світло... Клац! Темрява...
їх розділяло чотири темні секції.
Клац!.. Клац!.. Уже три...
Дві...
Одна...
На Сьому війнуло сухим (мертвим!)холодом, і шепіт відновився.
(аиі-иі-г-х-х-р... аиі-иі-ш... сла-а-иі-ш-с-с-с...)
Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від по¬верхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:
—Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчи¬ки по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.
«іСЬаіг», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.
CLXXII
Йому вдалося вибратись.
Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, на¬віть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не су¬дилося побачити, і чекав Джейсона.
Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває ли¬хо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.
