Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло півсотні солдат. У них було подібне до робітників тіло (не довше за десять міліметрів), але значно більша голова, увінчана гіпертрофо- ваними щелепами. Солдати вишикувались фалангою, налаштовані від¬бити напад будь-якого ворога, поки робітники спішно залатуватимуть дірку. Ворога, звісно, не було, та солдати й без того були приречені: піс¬ля поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і заги¬нуть на сонці.
—Тобі відомо його справжнє призначення?
Кутикула (від лат. сuticula — шкірка) — у безхребетних: багатошарова зовніш¬ня структура, що формує їх екзоскелет.
—Кого? Термітника?
—Так.
Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів з долоні.
—Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдат, ти нікого не знайдеш у цьому конусі. Запаси їжі, личинки, ко¬ролева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.
—А де?
Х’юз-Коулман опустив вказівний палець:
—Під землею. Термітник — це надбудова, яка захищає підземне гніздо. Він оберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступи¬ти й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.
Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не бо¬жеволів через інше —Джейсон не розповів, що дивного було в зраз¬ках із мегалітів.
—Джейсоне, скажіть, що було в тих каменях!
На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.
—Деякі уламки стіни змінювали вагу.
—Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали нева-гомими? Маса не може змінюватись.
—Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це ви¬глядало спочатку. Ми вимріювали вагу зразків на електронному при¬строї, коли виявили, що вага одних і тих же уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили: щось негаразд з вагівницею і замінили її. Та вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Приміром, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці сімсот шістдесят грамів породи, а но- сій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було під¬нести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином втра¬чав у вазі. — У цьому місці росіянин недовірливо скривився. — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ва¬ги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який пово-див себе дивно, і!..
—І?
—Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання.
—Джейсон підійшов упри¬тул до Семена, заступивши термітник.
— І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що бу¬ло поряд із вагами.
Я наказав повернути в лабораторію всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, до¬
слідні зразки — і вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причи¬ну. Нею виявився гладкий чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче порившись, я відшукав ще двійко менших: один як ґудзик, ін¬ший — не більше горошини. Ці камінці, перебуваючи поряд із вагами, впливали на все, що зважувалось, полегшували предмети.
—Камені зменшували вагу інших каменів? — «Bullshit». Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневаж¬ливу посмішку.”
—Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалась. — Джейсон змахнув рукою, ні¬би манячи хлопця, і відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.
Семенів борлак смикнувся:
—На силу тяжіння?
—Так.
—Я не вірю вам.
—Я знав, що ти не повіриш. — Сивочолий посміхався. — Ма-буть, знову думаєш, що я божевільний. — Він нахилився, залізши ру¬кою в кишеню за спинкою крісла і витягнув звідти дванадцятифунто- ве1 гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що за¬тонуло біля берегів Сицилії років двісті тому. — І він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку.
Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному міс¬ці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра або ж свідчив про належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро легко поміщалосьу долоні, правда, Сьомі довелось на¬пружувати руку, щоб втримати його.
—А тепер візьми ось це. — Джейсон дістав з кишені джинсів ка¬мінець... такий само чорний, як і ядро, але завбільшки з гусяче яйце, і поклав його в іншу долоню Семена.
Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок від¬шліфованої скелі.
—Це він? — одними губами запитав Сьома.
—Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.
Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. Через секунду він
може впевнитись, що Джейсон — кінчений шизофреник, і тоді... Але в тому-то й проблема: він тупо не знав, що тоді.
1. 12 фунтів = 5,44 кг; діаметр такого ядра — 120 мм.
Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву (в якій лежав камінець) під правою. В ту ж мить:
—О, блін... FUCK!!!
«Або ми обоє шизофреники, або я сплю, або я обдовбався в гів-но, або...»
Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи перед-пліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він три – має на руці більярдну кулю, а згодом і того легше — порожнисту ди¬тячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного і середнього пальців, і... май¬же не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилась повітрям.
По тому він обхопив шерехате ядро всією долонею, і прибрав ка-мінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.
Цілу хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка і слідкував, як той падає. Нічо-го незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його і, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував ка-мінець над ядром. Снаряд поважчав, та не набагато. При такому по-ложенні пропорційного зростання ваги не відбулося.
«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Се-мен. — Це просто фокуси і нічого більше. Лишайся критичним і не вір усьому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити... гм-м... це може бути... магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»
Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик збо¬ку до снаряда. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок упритул до ядра, але той не відштовхнувся і не прилип, не полегшав і не збільшив ваги.
«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось поясни¬ти», — але серце більше не слухалось мозку і нарощувало темп.
—Це не магніт, хлопче. — Джейсон пильно спостерігав за мука-ми Семена (подумки підсміюючись над ним). — Можеш узяти в доло-ню відламану гілку, інший камінь чи навіть пригоршню землі. Нічого не зміниться. Зараз ти на хибному шляху.
Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро ніяк не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги настає тільки тоді (Сьома ще раз повторив найперший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відтинає, а звер¬ху — викривляє вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.
—Ох, блін... — облизав пересохлі губи Сьома.
—Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь діє на поле, а не поле на нього. І вони, — він ще раз тицьнув на Паїтіті, — про це знали.
—Е... у... — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.
—Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти по масі — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи. — На¬ступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з їдким роз¬дратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату №[А15і308], на 28 % — з чорного моріону (різновиду кварцу) і на 17 % — з темноко-лірного мінералу біотит; він має густину 2798 кг/м3 і твердість 90 НИА за шкалою Роквелла’. Я можу витягти з Твердині тисячу ідентичних ка¬мінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту. — Чоловік зітхнув, придушивши хвилю обу¬рення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбаємо стіни, виймаємо з надр Твердині тонни породи і вилучаємо шматки, що зміню¬ють гравітаційне поле. Потім фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромі¬нюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємось під мікроско¬пом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємось зрозуміти чому. Поки що — безрезультатно.
