Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Слухаючи балаканину барона, Вокульський оглядав околиці, що потроху змінювали свій вигляд. Через півгодини за станцією на обрії показалися ліси, потім пагорки; дорога то звивалася між ними, то вибігала вгору, то опускалась у видолинки.
На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:
— Он наші пани брикою їдуть…
— Де? Хто? — гукнув барон, аж спинаючись на передок. — Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.
Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.
— Мені здається, я бачу щось червоне, — відповів Вокульський.
— Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? — додав барон тихіше.
— Я бачу кілька дам, — сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: «Якщо вона їде з ними, то це добра ознака».
Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.
На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.
Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.
— Добрий день, пане Вокульський! — загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом, Вокульський впізнав Охоцького.
Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам’ятався і сказав:
— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов’яжу його заступати мене в час моєї відсутності…
Він знову поцілував кілька разів рукав, відкіля до Вокульського висунулась чудова ручка. Вокульський потиснув її й відчув крижаний холод; він глянув на даму в білій накидці й побачив бліде обличчя і великі сумні й ніби злякані очі. «Цікава наречена», — подумав він.
— Пан Вокульський!.. — гукнув барон до двох дам і одного мужчини, які наближалися до них. — Пан Старський… — додав.
— Я вже мав приємність… — озвався Старський, підіймаючи капелюха.
— І я, — відповів Вокульський.
— Як же ми тепер посідаємо? — спитав барон, побачивши, що до них під’їжджає брика.
— Їдьмо всі разом! — вигукнула молода блондинка: видно, панна Феліція Яноцька, як догадувався Вокульський.
— Бо в нашому візку лише два місця… — солодким голосом почав барон.
— Я вас розумію, але нічого з цього не вийде, — озвалася приємним контральто дама в червоній сукні. — Жених і наречена поїдуть з нами, а в візок нехай сідають, якщо хочуть, пан Охоцький з паном Старським.
— Чому я? — крикнув з високого передка Охоцький.
— Або я? — додав Старський.
— Бо пан Охоцький погано правує кіньми, а пан Старський нестерпно поводиться, — відповіла моторна вдовичка.
Вокульський помітив, що в леї пишне каштанове волосся, чорні очі й веселе енергійне обличчя.
— Значить, пані дає мені відставку, — кумедно зітхнув Старський.
— Ви знаєте, що я завжди даю відставку поклонникам, які мені набридають. Але ж сідаймо, товариство. Жених з нареченою спереду. Феля поруч з Евеліною.
— Е, ні! — заперечила блондинка. — Я сяду скраю, бо бабуся заборонила мені сідати поруч з женихом і нареченою.
Барон з більшою елегантністю, аніж спритністю, підсадив свою наречену й сам сів навпроти неї. Потім удовичка сіла коло барона, Старський коло нареченої, а панна Феліція коло Старського.
— Прошу, — звернулася удовичка до Вокульського, прибираючи свою червону сукню, що розіслалась на половину сидіння.
Вокульський сів навпроти панни Феліції й помітив, що дівчина дивиться на нього з захватом і раз у раз червоніє.
— Чи не могли б ми попросити пана Охоцького віддати віжки кучерові? — сказала удовичка.
— Ех, пані, пані, завжди ви мені чимось дошкуляєте! — обурився Охоцький. — Ні, я таки правуватиму.
— Ну, то даю слово честі, що я вас наб’ю, якщо ви нас перекинете.
— То ще побачимо, — заперечив Охоцький.
— Чуєте, товариство, цей чоловік мені погрожує! — крикнула удовичка. — Чи нема тут кого-небудь, хто б за мене оступився?
— Я помщусь вам, — озвався Старський каліченою польською мовою. — Давайте пересядьмо вдвох в того візка.
Красуня вдова здвигнула плечима, барон знову поцілував в руку свою наречену, яка, усміхаючись, тихо розмовляло з ним, але ні на хвилину не могла зігнати з обличчя вираз смутку й переляку.
Поки Старський пересварювався з удовичкою, а панна Феліція червоніла, Вокульський придивлявся до нареченої. Вона помітила це й відповіла йому погордливим поглядом; безмежний смуток її раптом десь зник, натомість вона розвеселилась, як дитина. Сама подала баронові руку для поцілунку і навіть знехотя торкнула його ніжкою.
Її палкий поклонник так розчулився, що аж зблід, а губи в нього посиніли.
— Але ж ви зовсім не тямите, як правувати кіньми! — крикнула вдовичка, намагаючись штурхнути Охоцького ручкою парасольки.
В цю мить Вокульський вискочив з брики, бо передня пара коней звернула на середину дороги, задня — за ними, і бричка дуже похилилася на лівий бік. Вокульский підпер її плечем, а кучер спинив коні.
— Чи я не казала, що це страховище перекине нас! — закричала вдовичка. — Що ж ви робите, пане Старський?!.
Вокульський глянув у брику й на мить побачив таку сцену: панна Феліція аж лягала зо сміху, Старський упав обличчям на коліна красуні вдовички, барон термосив за комір кучера, а його наречена, збліднувши з переляку, одною рукою трималась за передок, а другою вп’ялася в плече Старського.
Одна мить — бричка випросталась, і все стало на свої місця. Тільки панна Феліція нестримно реготала.
— Я не розумію, Фелю, як можна сміятися в таку хвилину? — озвалась наречена.
— А чому б не посміятись?.. Що ж би лихого з нами могло статися? Адже з нами їде пан Вокульський… — сказала панна Феліція. Але спам’яталася, почервоніла ще більше, спочатку сховала обличчя в долоні, потім глянула на Вокульського так, ніби він її образив.
— Щодо мене, то я готовий замовити ще кілька таких пригод, — озвався Старський, — значуще дивлячись на вдовичку.
— З умовою, що я буду забезпечена від ваших ніжностей. Фелю, пересядь на моє місце, — відповіла вдова, кривлячись і сідаючи навпроти Вокульського.
— Хіба не ви, пані, сьогодні сказали, що вдовам усе дозволено?
— Але вдови не все дозволяють. Ні, пане Старський, ви повинні відучитись од своїх японських звичаїв.
— Це звичаї всесвітні, — відказав Старський.
— В усякому разі, вони не з тієї частини світу, до якої я звикла, — відрубала вдовичка, кривлячись і одводячи очі на дорогу.
У бриці зробилось тихо. Барон з приємністю ворушив своїми сивуватими вусиками, а його наречена посмутніла ще більше. Панна Феліція, зайнявши місце вдовички поруч Вокульського, обернулася до нього майже спиною і час від часу презирливо-меланхолійно поглядала на нього через плече. Але за що? Цього він не знав.
— Ви, мабуть, добре їздите верхи? — запитала Вокульського Вонсовська.
— Чому ви так думаєте?
— Ах, боже мій! Зараз — чому. Спочатку дайте відповідь на моє запитання.
— Не дуже, але їжджу.
— Звичайно, ви добре їздите, коли одразу вгадали, що можуть зробити коні в руках такого майстра, як пан Юліан. Ми будемо їздити разом… Пане Охоцький, від сьогоднішнього дня звільняю вас од прогулянок.
— Дуже радий, коли так, — відповів Охоцький.
— От гарно-отак відповідати дамам! — вигукнула панна Фельця.
— Краще вже я отак відповідатиму, аніж буду супроводити їх на прогулянках. Останній раз, коли ми їздили з пані Вонсовською, мені довелося п’ять разів злазити з коня, я ке мав і п’яти хвилин спокою. Тепер нехай спробує пан Вокульський.
