Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Йому зробилось гаряче, і поступово щось ніби розтануло в душі. Він пригадав свого батька й дядька, Касто Гопфер, яка його так любила, Жецького, Леона, Шумана, князя і ще багатьох, багатьох людей, які довели йому свою щиру приязнь. Чого варті всі його знання й багатство, якби круг нього не було дружніх сердець? Нащо здалися б найвизначніші винаходи Гейста, якби вони не мали бути зброєю для перемоги благороднішої раси людей? «У нас також можна багато чого зробити, — говорив він сам собі. — Знайдуться й у нас люди, яких треба висунути й підтримати… Я вже старий робити епохальні винаходи, нехай цим займаються Охоцькі. Я хочу іншим приділити щастя й сам; ому бути щасливим».
Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.
В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:
— Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.
— Барон? — здивовано перепитав Вокульський. — Будь ласка, нехай заходить.
Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон — член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. «Що йому від мене потрібно? — думав Вокульський. — Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…»
В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. «Невже це він? — подумав Вокульський. — Той був чорнявий, зовсім без сивини…»
— Дуже перепрошую за турботи! — сказав барон, хитаючись від руху вагона. — Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?
— До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.
— То це ж чудово! — вигукнув барон. — Я теж туди.
Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..
Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. «Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?» — стурбовано питав він сам себе.
— А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! — потиснув йому руку барон. — Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами» держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…
— Я вас не розумію, пане бароне, — раптом перебив його Вокульський.
Барон так збентежився, що якийсь час не міг ні поворухнутись, ні вимовити слова. Нарешті він промимрив:
— Пробачте… Я зовсім не хотів… Але сподіваюсь, що моя дружба з шановною удовою, яка настільки…
— Не будемо говорити про це, — сказав, сміючись, Вокульський і потиснув баронові руку. — Ви задоволені своїми віденськими покупками?
— Дуже задоволений, дуже… Хоч, повірте мені, був такий момент, що я, за порадою шановної Заславської, мало не потурбував вас у Парижі…
— Охоче виконав би всяке доручення. В чому ж річ?
— Я хотів придбати паризький брильянтовий гарнітур, — відповів барон. — Але мені трапились чудові сапфіри в Відні… Вони якраз при мені, і якщо ви дозволите… Ви знаєтесь на самоцвітах? «Для кого він купив ці сапфіри?» — думав Вокульський.
Він хотів пересісти, але відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою.
Тим часом барон видобув з кишень чотири сап’янові футляри, поклав їх на канапі й почав один по одному відкривати.
— Оце браслет, — казав він, — правда ж, скромний: тільки один камінь. А от брошка й серги, оздоблені більше, це вже я спеціально замовив. А ось намисто. Воно просте, але, мабуть, тому й гарне. І як усе міниться, правда ж?..
Кажучи це, він водив сапфіри перед очима Вокульського, а самоцвіти поблискували при миготливому вогнику свічки.
— Вам не подобається? — раптом спитав барон, мабуть, тому, що супутник його нічого не відповідав.
— Ні, чого ж, вони дуже гарні. Кому ж ви, пане бароне, везете такі подарунки?
— Моїй нареченій, — здивовано відповів барон. — Я гадав, що пані Заславська повідомила вас про наше родинне щастя…
— Ні.
— А сьогодні якраз п’ять тижнів, як я освідчився і дістав згоду.
— Кому ж ви, пане бароне, освідчились?.. Удові? — спитав інакшим уже голосом Вокульський.
— Та ні ж бо! — вигукнув барон, відсахнувшись. — Освідчився панні Евеліні Яноцькій, внучці вдови… Хіба ви її не пам’ятаєте? Вона була у графині минулого року на розговінні, ви не помітили?
Минуло кілька хвилин, поки Вокульський зміркував, що панна Евеліна Яноцька — це не панна Ізабелла Ленцька, що барон освідчився не панні Ізабеллі і не їй везе сапфіри.
— Пробачте, — озвався він до стурбованого барона, — але я такий збентежений, що просто не знаю, що говорю…
Барон швиденько схопився й почав ховати по кишенях самоцвіти.
— Яка ж бо неуважність з мого боку! — вигукнув він. — Я ж помітив по ваших очах, що ви стомлені, і все-таки насмілився перебити вам сон…
— Ні, пане бароне, я зовсім не збираюся спати, і мені буде дуже приємно побути решту дороги в вашому товаристві. Мені стало недобре на якусь хвилину, тепер уже все минулось.
Барон спочатку церемонився й хотів іти, але, побачивши, що Вокульський справді почуває себе краще, сів, запевняючи, що побуде лише кілька хвилин. Він відчував потребу розказати кому-небудь про своє щастя.
— Ні, ви послухайте, яка це жінка! — говорив барон, все жвавіше жестикулюючи. — Коли я з нею познайомився, вона здалась мені холодною, як статуя, і зайнятою тільки уборами. Але тепер я бачу, які в цій істоті приховані скарби почуттів… Вона любить убиратись, як кожна жінка, але який розум! Я нікому не сказав би того, що скажу зараз вам, пане Вокульський. Я дуже рано почав сивіти, ну, й не без того, щоб вряди-годи не намастити вуса фіксатуаром. Ну, і хто б подумав, пане Вокульський, як тільки вона це помітила, раз назавжди заборонила мені вживати фіксатуар: сказала, що їй подобається сиве волосся і що для неї по-справжньому гарним може бути тільки сивий мужчина. «А що ви скажете про шпакуватих?»! — запитав я її. «Вони тільки інтересні», — відповіла вона. А як вона це сказала!.. Я не набрид вам, пане Вокульський?
— Зовсім ні, пане бароне. Мені дуже приємно зустріти щасливу людину.
— Я справді щасливий, і це щастя прийшло так несподівано, що мені аж дивно, — говорив далі барон. — Про одруження я думаю вже давно, та й лікарі вже кілька років мені це радять. От я й вирішив взяти жінку гарну, добре виховану, з порядного роду, показну, зовсім не вимагаючи від неї якоїсь там романтичної любові. І от уявіть собі: сама любов стала на моєму шляху й одним поглядом запалила в моєму серці пожежу… Справді, пане Вокульський, я закоханий! Навіть більше — я шаленію від кохання. Я нікому б цього не сказав, але вам скажу, бо з першої хвилини відчув до вас майже братерську симпатію… Так, я шаленію від кохання! Думаю тільки про неї, коли сплю — вона мені сниться, як не бачу її — просто хворію: не можу їсти, мене обсідають сумні думки, я чогось боюся…
Того, що я вам зараз скажу, благаю вас, пане Вокульський, не повторюйте навіть самому собі. Знаєте, я хотів її випробувати; як це недостойно, правда ж? Але що ж ти вдієш, людині не легко повірити в щастя. І от, щоб випробувати її (але прошу вас — нікому про це ані словечка!), я сказав написати проект шлюбного контракту, згідно з яким, коли б весілля не відбулося з вини молодого чи молодої (ви розумієте?), я зобов’язуюсь сплатити молодій п’ятдесят тисяч карбованців неустойки. У мене аж серце спинялося від страху… а що, як вона мене покине? І що ж ви думаєте? Коли наша шановна Заславська заговорила з нею про той проект — панна в плач! «Як, він гадає, що я відмовлюся від нього задля якихось п’ятдесяти тисяч? — сказала вона. — Бо коли він підозріває мене в корисливості й не визнає за жіночим серцем ніяких вищих інтересів, то повинен же він зрозуміти, що я не проміняю мільйона на п’ятдесят тисяч…»
