Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Коли вдова переказала мені цю відповідь, я, ні слова не кажучи, вбіг у кімнату панни Евеліни і впав їй до ніг.
Тепер я написав у Варшаві заповіт і призначив її єдиною і повноправною спадкоємицею, навіть коли б я вмер до весілля. Вся моя рідня за все моє життя не дала мені стільки щастя, скільки дала ця дівчинка за п’ять тижнів. А що буде далі?.. Що буде далі, пане Вокульський? Нікого не спитав би про це, — закінчив барон, міцно трясучи Вокульському руку. — Ну, на добраній… «Цікава історія! — подумав Вокульський, коли барон пішов. — Цей дідок справді втьопався по самі вуха…»
Він ніяк не міг одігнати від себе образ закоханого барона, який, ніби тінь, раз у раз виникав на малиновому тлі канапи. Він бачив його худорляве обличчя, на якому палав цеглистий рум’янець, немов присипане борошном волосся і великі, запалі очі, в яких жеврів нездоровий вогник. Смішне й жалюгідне враження справляли ці спалахи пристрасті в людині, яка раз у раз кутала горло, перевіряла, чи добре зачинене вікно, і щоразу пересідала з місця на місце, боячись застудитися на протягу. «Ну і вклепався ж він! — думав Вокульський. — Хіба ж можливо, щоб молода панна закохалася в таку мумію?
Він, напевне, на десять років старший за мене, а який недолугий, до того ж який наївний!
Гаразд, а якщо панна справді любить його? Бо трудно припустити, аби вона його обманювала. Загалом кажучи, жінки благородніші за мужчин: вони не тільки менше роблять аморальних вчинків, але й більше, ніж ми, здатні на самопожертву. І якщо трудно знайти мужчину, який з ранку до вечора брехав би задля грошей, то чи можна ж підозрівати в чомусь такому жінку, молоду панну, виховану в шанованій родині?
Звичайно, їй щось спало на думку і вона таки захопилась, якщо не його чарівністю, то становищем. Інакше вона неодмінно виказала б чим-небудь свою гру, а барон мусив би її помітити, бо любов дивиться крізь мікроскоп.
А коли молода дівчина може покохати такого старого, то чому б тій не покохати мене?..
Я безупинно повертаюсь до одного й того самого! Ця думка стала чимось схожим на настирливу ідею».
Він опустив вікно, підняте бароном, і, щоб одігнати настирливі думки, знову став дивитись на небо. Квадрат Пегаса вже хилився до заходу, а на сході підходили вгору сузір’я Тельця, Оріона, Малого Пса і Близнят. Він придивлявся до рясного розсипу зірок на небі й думав про дивну, невидиму силу тяжіння, що єднає далекі тіла всесвіту в одне ціле міцніше, ніж їх могли б з’єднати будь-які матеріальні ланцюги. «Тяжіння і прив’язаність — власне, одне й те саме: це потужна сила, яка все пориває за собою і запліднює. Коли б землю можна було позбавити її тяжіння до сонця, вона одлетіла б десь у простір і за кілька років перетворилася б на крижану брилу. Коли б можна було якусь блукаючу зірку впровадити в сферу сонячної системи, хто його знає, чи й на ній не пробудилося б життя? То чому ж барон має бути винятком з закону тяжіння, який панує it усій природі? І хіба між ним і панною Евеліною більша прірва, як між землею і сонцем? Чого ж дивуватися з шаленої пристрасті людей, коли так само шаліють і світи у всесвіті?»
Тим часом поїзд повільно йшов та й ішов, подовгу затримуючись на станціях. Повітря стало холодне, на сході почали бліднути зірки. Вокульський зачинив вікно й ліг на хиткій канапі. «Якщо молода жінка, — знов думав він, — могла покохати барона, то чим же я… Адже вона його не обманює.
Жінки взагалі благородніші за нас… вони менше брешуть».
— Прошу пана, тут вам виходити… Пан барон уже п’є чай.
Вокульський прокинувся. Над ним стояв кондуктор і якнайчемніше будив його.
— Як, хіба вже день? — здивувався він.
— О, зараз дев’ять годин, а ми вже півгодини стоїмо на станції. Я не будив вас, шановний пане, бо барон не казав, але поїзд зараз рушить…
Вокульський швидко вийшов з вагона. Вокзал був новий і ще не зовсім закінчений, проте йому дали води вмитися й почистили одежу. Він зовсім позбувся сну й увійшов у невеликий буфет, де барон, аж сяючи, пив третю склянку чаю.
— Добрий день! — вигукнув барон, з дружньою фамільярністю стискаючи Вокульському руку, й одразу звернувся до буфетника: — Пане господар, чаю для цього пана… Гарний день, правда? Якраз для прогулянки кіньми. Але нам підвезли візка!
— Що ж сталося?
— Мусимо чекати коней. Наше щастя, що я о другій годині ночі дав телеграму про ваш приїзд. Бо я позавчора послав телеграму з Варшави, але начальник станції каже, що я помилився й замовив коні на завтра. Наше щастя, що я телеграфував з дороги. О третій годині ночі телеграму послали гінцем удові, десь у шостій вона її одержала, а не пізніше як о восьмій повинна була вислати коні. Так що заждемо ще з годину, зате ви краще ознайомитесь з околицями. Дуже тут гарна місцевість…
Після сніданку вони вийшли на перон. Місцевість відціля здавалась плоскою й безлісною, лише де-не-де височіли купи дерев, а між ними цегляні будинки.
— Це поміщицькі садиби? — спитав Вокульський.
— Так, у цих краях живе багато шляхти. Земля прекрасно оброблена; он, бачте, люпин, конюшина…
— Не видно сіл, — зауважив Вокульський.
— Бо це все панські землі, а ви знаєте прислів’я: «Панське поле багате копами, а мужицьке хлопами…»
— Я чув, — раптом сказав Вокульський, — що у вдови Заславської збирається багато гостей.
— Ах, прошу вас! — вигукнув барон. — Як трапиться добра неділя, то відчуваєте себе, наче на балу в клубі: з’їжджається по кілька десятків осіб. Навіть сьогодні ми повинні застати цілу компанію постійних гостей. Ну, насамперед гостює там моя наречена. Далі — пані Вонсовська, дуже втішна вдовичка років тридцяти, страшенно багата. Мені здається, коло неї упадає Старський. Ви знаєте Старського?.. Неприємна особа: грубіян, нахаба… Просто дивно, що Вонсовська, жінка розумна і з смаком, терпить у своєму товаристві такого жевжика.
— Хто ж іще? — спитав Вокульський.
— Є ще Феля Яноцька, двоюрідна сестра моєї нареченої; дуже мила дівчинка років вісімнадцяти. Ну, ще Охоцький…
— Він теж? Що він тут робить?
— Коли я виїжджав, він цілими днями ловив рибу. Але тому, що смаки в нього часто міняються, я не певен, чи не застану його тепер в ролі мисливця… Але який це благородний молодий чоловік, яка вченість! І не без заслуг: він уже має кілька винаходів.
— Так, то чоловік незвичайний, — підтвердив Вокульський. — Хто ж іще гостює у вдови?
— Постійних гостей більше нема, але часто приїжджають на кілька днів, а часом і на тиждень пан Ленцький з дочкою. Шляхетна особа, — пожвавішав барон, — сповнена, якнайкращих властивостей. Та ви ж знаєте їх! Щасливий той, кому вона віддасть руку й серце! Яка чарівність, який розум! Її справді можна шанувати, мов богиню… Як ви гадаєте?
Вокульський оглядав околиці й не міг видобути з себе слова. На щастя, в цю мить підбіг станційний службовець і повідомив, що за ними прибув візок.
— Чудово! — вигукнув барон і дав йому кілька злотих. — Віднеси, будь ласка, наші речі. Ну, пане Вокульський, їдьмо! За дві години ви познайомитесь з моєю нареченою…
Розділ четвертий
СІЛЬСЬКІ РОЗВАГИ
Минуло хвилин з п’ятнадцять, поки в візок уклали речі.
Нарешті Вокульський з бароном сіли, кучер в сірій лівреї махнув батогом, і пара добрих сивих коней рушила повільним тюпачком.
— Раджу вам звернути увагу на пані Вонсовську, — почав знову барон. — Самоцвіт, а не жінка, і яка оригінальна!.. Навіть не думає виходити вдруге заміж, хоч страшенно любить, щоб коло неї упадали. Трудно, пане Вокульський, не бути її поклонником, а бути поклонником небезпечно. Зараз вона віддячує Старському за його залицяння до інших. Ви знаєте Старського?
— Якось раз бачив…
— Достойний чоловік, але неприємний, — казав барон, — антипатія моєї нареченої. Він так впливає їй на нерви, що у бідолашної в його товаристві псується настрій. І не дивно, бо вони — зовсім протилежні характери: вона — серйозна, він — легковажний, вона чула, навіть сентиментальна, він — цинік.
