Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

— Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.

— І добре вам тут?

— Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.

Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.

Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.

Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.

— Чи не було тут панни Феліції? — запитав він. — Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.

— А що тут робить пан Старський?

— Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки — не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.

— А чим йому погано?

— А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, — вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, — що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя — добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).

Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.

— А що пан Старський робив досі?

— Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!

— Звичайно, — підтвердив Вокульський, вже трохи заспокоївшись щодо суперника, «Такий не звабить панни Ізабелли».

Вони дійшли до кінця парку; за огорожею якого видно було ряд цегляних будинків.

— О, бачите, яка оригінальна жінка наша господиня! — мовив Охоцький, показуючи на будинки. — Бачите оті палаци? То все житла для слуг — кожне на чотири родини. А отой дім — притулок для наймитських дітей; там їх бавиться штук з тридцять, всі вмиті й причепурені, як паненята… А отой будинок, ніби дача, то притулок для старих, яких там зараз четверо; щоб не нудьгувати, вони перебирають та сортують волосінь на матраци для гостей.

Я тинявся по багатьох місцях нашої батьківщини і скрізь бачив, що слуги в панів живуть, як свині, їхні діти бабраються в болоті, як поросята. І коли я вперше потрапив сюди, то не повірив своїм очам. Мені здалося, що я опинився на острові Утопії [113] або відкрив сторінку нудного моралістичного роману, де, автор описує, якими повинні бути пани, але якими вони ніколи не будуть. Подобається мені ця бабуся. А якби ви побачили, яка в неї бібліотека, що вона читає! Я остовпів раз, коли вона попросила мене пояснити їй деякі положення теорії еволюції, якої вона не визнає тільки тому, що автор вважає боротьбу за існування основним законом природи.

В кінці алеї показалась панна Феліція.

— Що ж, ідемо, пане Юліане? — запитала вона Охоцького.

— Підемо, і пан Вокульський з нами.

— Га-а-а? — здивувалася дівчина.

— Ви не хочете, щоб я йшов? — спитав Вокульський.

— Будь ласка, але… я думала, вам буде приємніше в товаристві пані Вонсовської.

— Дорога панно Фельцю! — закричав Охоцький. — Тільки не удавайте з себе в’їдливої, бо з цього нічого не вийде.

Ображена панна пішла вперед до ставка, а Охоцький з Вокульським за нею. Вони вудили рибу до п’ятої вечора на самому осонні, а день був душний. Охоцький впіймав дводюймового пічкура, а панна Феліція обірвала на рукаві мереживо. З цього приводу в них виникла суперечка про те, що молоді панни не тямлять, як держати вудку, а чоловіки не можуть і хвилини всидіти без балачки.

Помирив їх тільки дзвінок, що скликав на обід.

По обіді барон пішов у свою кімнату (в ці години у нього завжди була мігрень), решта товариства мала зібратися в парку, в альтанці, де звичайно їли фрукти.

Вокульський прийшов туди через півгодини. Він гадав, що буде першим, проте застав уже всіх дам, яким Старський щось розказував. Він розлігся в березовому кріслі й говорив нудьгуючим тоном, недбало хльоскаючи себе хлистом по носку черевика:

— Якщо подружжя відіграли яку-небудь роль в історії, то це були шлюби не з любові, а з розрахунку. Що ми сьогодні знали б про Ядвігу [114] або про Марію Лещінську [115], якби ці жінки в свій час не наважились розумно вибрати собі чоловіка? Чим був би Стефан Баторій [116] або Наполеон І, якби вони не одружилися з впливовими жінками?

Здруження — надто серйозний акт, аби в ньому слухати тільки голосу серця. Це не поетичний зв’язок двох душ, а важлива подія, яка має великий вплив на багатьох людей і на багато справ. Якби я сьогодні одружився з покоївкою або навіть з гувернанткою, то завтра мене вже не прийняли б у моєму середовищі. Мене ніхто не спитає про температуру моїх почуттів, але кожен поцікавиться, на які доходи я житиму і кого я приведу в свою родину.

— Одна річ шлюб політичний, а друга річ шлюб задля грошей з нелюбом, — відповіла господиня, дивлячись в землю й тарабанячи пальцями по столі. — Це насильство над найсвятішими почуттями.

— Ой дорога бабусю, — відказав Старський, зітхнувши. — Добре говорити про свободу почуттів, маючи двадцять тисяч карбованців річного доходу. «Погані гроші! Паскудні гроші!» — кричать усі. Але чому ж то, починаючи від батрака й кінчаючи міністром, всі обмежують свою свободу обов’язковою працею? Задля чого моряк і гірник ризикують своїм життям? Звичайно, задля тих поганих грошей, бо погані гроші забезпечують людині свободу хоч на кілька годин на день, хоч на два місяці на рік, хоч на кілька років за ціле життя. Всі ми лицемірно гордуємо грішми, але кожен з нас знає, що це — добриво, на якому зростає особиста свобода, наука, мистецтво, навіть ідеальна любов. Кінець кінцем, де народилась любов рицарів і трубадурів? Безумовно, не серед шевців та ковалів, і навіть не серед лікарів та адвокатів. Її викохали заможні класи, які створили жінку з ніжною шкірою й білими руками, народили мужчину з широким дозвіллям, аби він мав достатньо часу божествити жінку. Та ось серед нас є представник дійових людей, пан Вокульський, котрий, як каже бабуся, не раз довів свій героїзм ділом. Що спонукало його до небезпек? Звичайно, гроші, які тепер в його руках перетворились на могутню силу…

Стало тихо. Всі дами подивилися на Вокульського. Трохи помовчали, він відповів:

— Так, я здобув свій капітал з небезпечними пригодами, але відкіля ви знаєте, для чого я його здобув?..

— Пробачте, — перебив його Старський, — я зовсім не дорікаю вам, навпаки, вважаю, що ваш приклад гідний наслідування. І все-таки, відкіля вам відомо, що людина, яка жениться чи виходить заміж з розрахунку, не ставить собі якої-небудь благородної мети? Кажуть, що мої батьки побралися з чистого кохання, а проте все життя не були щасливі, а про мене, плід їхніх почуттів, нічого й казати…