Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
Поки ж його дратувало те, що Річард Рал знищив тих, хто допомагав йому спостерігати нинішньої ночі.
— Скільки ще чекати? — Нетерпляче спитав Наджар.
— Скоро. Дуже скоро. — Ніколас посміхнувся, знаючи, про що його питає підручний. — Ти повинен винести цих людей звідси до того, як вони прийдуть сюди. Потім Виведіть наших людей. Нехай роблять все, що хочуть.
На обличчі в Наджара заграла хитра посмішка.
— Як накажеш, Ніколас.
— Імператор Ніколас, — підняв брову Ковзаючий.
— Імператор Ніколас, — фиркнув Наджар, відправляючись до своїх людей.
Чародій несподівано затримав його.
— Ти знаєш, Наджар, а я розмірковував.
— Про що? — Обернувся Наджар.
— Про Джегана. Ми і так тяжко працюємо. Навіщо мені підкорятися йому? Легіони моєї мовчазної армії можуть раптово обрушитися на нього. Коли-небудь так і трапиться. Мені навіть не знадобиться армія. Одного разу він буде прогулюватися верхи, а я зможу бути поруч в дикому звірові, чекати його, щоб скинути з коня і загризти.
— Вірно, — почухав потилицю підручний.
— Дійсно, для чого мені Джеган? Я з легкістю впораюся з Імперським Орденом. В дійсності, я набагато краще підходжу для цього, ніж він.
— Тоді що з нашими планами? — Підняв голову Наджар.
— Для чого їх міняти? — Знизав плечима Ніколас. — Але навіщо я повинен віддавати Матір-Сповідницю Джегану? І навіщо мені давати йому правити світом? Може, я залишу її собі для забави… І сам стану правити світом.
56
Річард притулився до обшитої дошками стіни. Секунду перепочив, чекаючи, поки світ не припинить обертатися навколо. Він задубів від холоду і насилу міг бачити в темряві.
Лорд Рал знав, що зір залишає його.
Вночі дія отрути посилювалася. Він завжди міг бачити вночі набагато краще, ніж більшість людей. Тепер він бачив уночі не краще інших. У цьому не було великої різниці, але він знав, що це означало.
Почалася третя стадія отруєння.
На щастя, вони близькі до отримання останньої дози.
— У цю алею, сюди, — прошепотів Оуен.
Річард оглянув вулицю і не помітив ані найменшого руху. Місто Хаутон спало. Лорд Рал теж смертельно хотів заснути. Від втоми і запаморочення ноги переставлялися як дерев'яні. Побоюючись кашлю, дихати доводилося неглибоко.
Кашель приносив ще гіршу біль. Принаймні, добре, що він не кашляв кров'ю.
Крім того зараз будь-який виданий ним гучний звук міг привести до фатальних наслідків, і тому Річард безперервно ковтав, намагаючись стримувати дихання. Будь-який шум з їхнього боку міг розбурхати солдатів ворога.
Коли Оуен звернув у алею, Річард, Келен, Дженнсен, Том, Енсон і купка його людей по одному слідували за ним.
У вікнах, що виходили на головну вулицю, ніде не горіло світло. Річард не бачив вікон, поки їх маленька група йшла, притискаючись до стін, по вуличці. У деяких стінах були лише замкнені наглухо двері.
Дійшовши до вузького проходу між будинками, Оуен звернув туди, пішовши по стежці між кам'яними стінами, Прохід навряд чи був ширше плечей Річарда.
— Це єдиний шлях всередину? — Вхопив чоловіка за руку Річард.
— Ні. Бачиш? Через вулицю спереду проходить алея, а всередині є двері, що ведуть на іншу сторону будівлі.
Переконавшись, що у них в запасі є можливість для відступу, Річард трохи заспокоївся і рушив по шляху, запропонованому Оуеном. Вони спустилися по темних сходах в кімнату, розташовану у фундаменті під будівлею. Том кілька разів ударив кременем про кресало, поки не запалив свічку.
Коли свічку запалили, Річард обвів очима цю маленьку, порожню кімнату без вікон.
— Що це за місце? — Починаючи здогадуватися про щось, запитав він.
— Фундамент палацу, — лаконічно відповів Оуен.
— І що ми тут робимо? — Насупився Річард.
Оуен захитався і метнув швидкий погляд на Келен.
Жінка піймала його погляд і опустила вії. Вона натиснула чоловікові на плече й змусила його сісти і притулитися спиною до стіни. Бетті протиснулася між ними і лягла поруч з Річардом, задоволена можливістю відпочити. Дженнсен присіла навпочіпки поруч, з іншого боку від кози. Кара теж підійшла до них і завмерла.
— Річард, це я попросила Оуена привести нас сюди — в місце, де ми можемо бути в безпеці, — пояснила Келен, сівши перед ним навшпиньки. — Ми не зможемо всі разом піти в будівлю на пошуки протиотрути.
— Я теж так думаю. Відмінна думка, — схвалив він дружину. — Ми з Оуеном підемо, а ви відпочинете тут, де ніхто не зможе вас знайти.
Лорд Рал почав було підніматися, але Келен змусила його сісти на місце.
— Річард, це ти повинен почекати нас тут. Ти не можеш іти. У тебе паморочиться голова, і тобі слід поберегти сили.
Річард заглянув в її зелені очі — очі, які завжди полонили його, завжди примушували думати про все інше, як про несуттєве. Він хотів, щоб вони з дружиною зараз опинилися одні в якому-небудь тихому місці. Такому, як будинок, який він побудував для неї в горах, куди він забрав її після того, як її поранили… коли вона втратила їх ненароджену дитину… коли її побили до напівсмерті ці громили.
Келен була найдорожчою для нього на світі живою істотою. Вона була для Річарда всім. Вона повинна бути в безпеці. Він не може дозволити їй ризикувати.
— У мене достатньо сил, — намагаючись говорити твердіше, сказав лорд Рал. — Зі мною все буде в порядку.
— Якщо ти почнеш кашляти в місці, де є солдати, то тебе схоплять і ти ніколи не виберешся, що набагато знижує шанси добути протиотруту. Вас з Оуеном обох схоплять. Ми не знаємо, скільки тут солдат. Що буде з нами, якщо тебе схоплять? Що буде… — голос Келен зірвався від хвилювання. Вона заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. — Послухайте, лорд Річард, Оуен ходив туди раніше, він зможе піти туди знову і забрати протиотруту.
Річард побачив в очах дружини іскру божевілля. Вона була налякана тим, що втрачала його. Він ненавидів себе за те, що Келен доводилося боятися за нього.
— Вірно, лорд Рал, — переконував його Оуен. — Я дістану протиотруту і принесу його вам.
— Поки ми чекаємо, ти можеш трохи відпочити, — сказала Келен. — Сон допоможе тобі краще, ніж будь-що інше, поки вони не принесуть протиотруту.
Річард не зміг би описати, як він втомився. Але йому як і раніше не подобалася думка про те, що він не піде сам.
— З ним може піти Том, — запропонувала Кара.
Річард подивився спершу в блакитні очі Кари, потім — в очі Келен і зрозумів, що вже програв цю суперечку з люблячими його жінками.
— Чи далеко знаходиться це місце? — Звернувся він до Оуена.
— На чималій відстані. Ми зараз на околиці міста. Я хотів привести вас в місце, де ми найменше зможемо наштовхнутися на солдатів. До протиотрути йти близько години. Я подумав, що краще нам не надто заглиблюватися в місто. Це укриття не завадить нам швидко вибратися звідси в разі потреби, і воно досить близько від тайника для того, щоб вам довелося недовго чекати протиотруту.
— Гаразд, ідіть, — кивнув Річард. — Ми будемо чекати тебе і Тома тут.
Келен міряла кроками маленьке і сире підвальне приміщення. Решта людей сиділи, притулившись до стін, і мовчазно чекали. Келен же не могла більше виносити напруги. Це занадто нагадувало чекання біля ліжка вмираючого.
Вони підійшли так близько, а мета чомусь почала здаватися неймовірно далекою. Вони чекають вже так довго, що чекання пертворилось у вічність, яка ніколи не скінчиться. Келен примусила себе заспокоїтися. Незабаром Річард отримає протиотруту. Тоді йому стане краще. Він вилікується від отруєння.
Але що, якщо зілля не спрацює? Раптом він чекав занадто довго, щоб вилікуватися? Ні, людина, яка готувала отруту і протиотруту, сказала Оуену, що остання доза вилікує Річарда. Виходячи з вірувань цих людей, вони б не дали йому отрути, якби не були впевнені, що її дія нейтралізується. Вони ніколи не пригостили б Річарда отрутою, знаючи про існування небезпеки для життя.
