Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
— Крррааах. Крррааах. Крррааах.
Вона аж прикрила вуха.
— Та що це з тобою сьогодні?
Локі підстрибував, змахуючи крилами.
— Крррааах. — Він спустився зі стіни на старі булижники. Каркаючи, підстрибуючи і голосно ляскаючи крилами, він злетів у повітря і знову опустився на землю. — Крррааах!
Джилліан встала.
— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою?
Локі голосно каркнув, немов підтверджуючи, що її здогад правильний. Джилліан розсміялася. Вона була впевнена, що птах розуміє кожне її слово, а іноді може читати і думки. Їй подобалося, коли він був поруч. Іноді вона розмовляла з ним, а ворон тихо сидів поруч і уважно слухав.
Дідусь говорив, що не можна дозволяти Локі спати в її кімнаті, інакше він побачить її сни. Сни Джилліан завжди були чудовими, тому вона не заперечувала поділитися ними з Локі, і вона підозрювала, що її дружок дійсно бачить їх. Часто прокинувшись вночі вона бачила, як він спить на підвіконні біля ліжка і задоволено сопе.
Але вона завжди боялася показати йому свої кошмари.
— Ти знайшов мертву антилопу? Або кролика? Так ось чому ти не хочеш їсти. — Вона погрозила йому пальцем. — Локі, — суворо сказала вона. — Ти що, знайшов схованку іншого ворона?
Апетит у Локі завжди був відмінний. «Мій вічно голодний ворон» часто називала його вона. Якби вона дозволила, він з'їдав би і її їжу, а якщо не дозволила — просто вкрав би. Навіть якщо зараз він і був досить ситий, щоб відмовитися від ящірки, її здивувало, що він не забрав її і не сховав на потім. Ворони часто ховають те, що не зуміли з'їсти, а з'їсти вони могли дуже багато. Її часто дивувало, чому птах не товстіє.
Джилліан встала і стала зчищати пил з сукні і колін. Локі літав навколо неї, кружляв, каркав, переконуючи поспішити.
— Все, все, вже йду, — невдоволено мовила вона, розкидаючи руки, щоб утримати рівновагу на вершині стіни, посипаної щебенем.
На невисокому пагорбі вона зупинилася, заклавши одну руку за пояс, обмотаний навколо стегон. Іншою рукою вона прикрила очі, спостерігаючи за своїм крилатим другом, який перекидався в небі, намагаючись привернути її увагу. Локі безсоромно любив покрасуватися. Якщо він не виробляв подібних повітряних трюків для інших ворон, він проробляв все це для неї.
— Так, — закричала вона в небо. — Ти — дуже талановитий, Локі.
Ворон коротко каркнув і стрімко забив крилами. Пильний погляд Джилліан слідував за ним з-під руки, що захищає очі від яскравого сонця. З пагорба відкривався вид на великі простори, розстилалися далеко на південь. Випадкова поросль зелених трав місцями оживляла безплідний краєвид. Трохи осторонь віддалені гори, як фіолетові пальці, піднімалися в туманному серпанку, міняючи відтінки на більш м'які в міру віддалення. Гори обрамляли пустельну рівнину, яка, здавалося, йшла далеко на південь. Однак, вона знала, що це не так. Дідусь розповідав, що на півдні її перетинав великий бар'єр, за яким розкинувся заборонений Старий Світ.
Трохи нижче, посеред зелених ділянок на рівнинних передгір'ях, вона бачила літні оселі їх народу. Проломи в кам'яних стінах були закладені дошками; за загородками мешкали кози, свині та курчата. Крупна худоба паслася на луках, порослих травою. У цьому місці було достатньо води, тому тут траплялися і дерева, чиє листя злегка мерехтіло в яскравому сонячному світлі. Біля простих цегляних будиночків були розбиті невеликі садочки, які протягом століть протистояли різким зимовим вітрам і пекучій спеці.
Знову піднявши очі на Локі, Джилліан помітила на заході біля самого обрію легку хмарку пилу.
Хмара було так далеко, що здавалося крихітною. Вона висіла нерухомо на кордоні землі і глибокої синяви неба, і тільки величезна відстань робила її такою маленькою. Навіть на цій відстані можна було сказати, що пил піднімається широкою смугою, але причину її появи визначити було поки важко. Якби не Локі, Джилліан ще деякий час не помітила б нічого.
Першою її думкою було, що це смерч. Однак придивившись, вона зрозуміла, що для смерчу пилова хмара занадто широка. Крім того, смерч піднімає пил вгору, тоді як ця хмара слалася по землі. Пилова ж буря зазвичай нагадувала величезну хвилю, яка поширювалася на всі боки над землею.
Те, що вона бачила не було схоже ні на те, ні на інше. Хмара пилу було піднято людьми, котрі їдуть верхи.
Чужинцями.
Їх було більше, ніж вона могла уявити. Чужаків було стільки, що мимоволі згадувалося дещо з розповідей дідуся.
Коліна Джилліан затремтіли. Страх наповнив її, затопив до самого горла, в якому народжувався крик.
Це були вони. Чужаки. Ті, про кого завжди попереджав дідусь. І ось вони прийшли.
Люди ніколи не брали під сумнів слова її діда — принаймні відкрито; але вона ніколи не думала, що їх дійсно хвилює те, що він говорив. Зрештою, вони вели тихе життя; ніхто ніколи не приходив, щоб його зруйнувати.
Мабуть, Джилліан була єдиною, хто завжди вірив дідусеві, тому вона була впевнена, що чужаки прийдуть. Правда, як і інші, вона вважала, що це відбудеться ще не скоро. Коли-небудь. У далекому майбутньому, коли вона постаріє, або навіть, якщо пощастить, не за її життя.
І тільки в її кошмарних снах чужаки приходили прямо зараз, а не в далекому майбутньому.
І зараз, побачивши хмару пилу, вона остаточно усвідомила, що передбачене свершилось. Вони йдуть.
За все своє життя вона ніколи не бачила чужих. Ніхто з народу Джилліан ніколи не перетинав непривітних пусток і забороненого місця, відомого під назвою «Долина Небуття».
Вона стояла, втупившись на хмару пилу у горизонту і тремтіла від жаху. Вона бачила загін чужинців… тих самих… з переказів.
Це було занадто швидко. Вона ще не жила, не зустріла свою любов, не народила дитину. Сльози заповнили її очі, через них все навколо стало тремтячим і нечітким. Вона озирнулася через плече на руїни. Все виглядало так, як в переказах, що розповідав дідусь.
Сльози проклали по її курним щоках мокрі доріжки. Вона знала, без єдиної тіні сумніву знала, що скоро її життя зміниться. Її сни більше не будуть щасливими.
Джилліан спустилася з купи щебеню, на якій стояла, і побігла вниз повз напівзруйновані стіни, повз кам'яні плити на землі, зруйновані будівлі і ями на місці розібраних будинків. Її стрімкі ноги підняли власну хмару пилу, поки вона бігла через руїни стародавнього міста, по зарослих доріжках, які колись були його вулицями.
Вона часто намагалася уявити, як це було. Як в цих будинках жили люди, ходили по цих вулицях, готували їжу, у дворах сохла випрана білизна, на площах торгували всякою всячиною. Тепер їх більше немає. Всі вони мертві. Населення міста давно мертве, за винятком небагатьох людей з народу Джилліан, які іноді селилися в старих будинках на околиці.
Підбігаючи до будівель, в яких все літо жили люди, Джилліан побачила, що їхні мешканці квапливо збирають своїх пожитки, голосно перегукуючись. Потрібно було винести речі і відвести худобину. Схоже, всі збиралися піти подалі в гори, або навіть за пустку. Раніше її народ робив це всього пару разів, але тоді тривога виявилася помилковою. А зараз — і Джилліан це знала — все було серйозно.
Тим не менш, вона не була впевнена, що їм вистачить часу щоб втекти подалі і встигнути сховатися. Але люди її народу були сильними і швидкими, вони звикли ходити по оточуючих їх пустельних землях. Дідусь стверджував, що ніхто, крім них, не зміг би вижити в цих мертвих місцях. Вони знали всі гірські перевали, всі джерела, приховані проходи в горах, переходи через неприступні на вигляд каньйони. Вони могли розчинитися в цій непривітній землі, злитися з нею і вижити.
Більшість з них. Деякі, як наприклад її дідусь, вже не були настільки швидкими і сильними.
Нова хвиля страху надала її ногам силу, щоб бігти швидше, голосно тупаючи по курній землі. Підбігаючи, Джилліан побачила, що чоловіки вже закріплюють на мулах пожитки. Жінки збирали посуд і наповнювали міхи водою, витягали з будинків одяг і ковдри. Було схоже, що всі вже давно знали про наближення чужинців, тому що в основному вже були готові виступити в дорогу.
