Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
Олега це явище дуже зацікавило, і він попросив розповісти докладніше про «живі» скелі. Єменка пояснив, що скелі ці дуже вивітрені, і весною, коли тане сніг, з них інколи сповзають цілі брили на дно ущелини.
— А коли ущелина завалена, що тоді? — озвався Шульгін.
— Не знаю. Навколо скрізь майже непролазна тайга й болота. Довелося б тоді шукати звіриних лазів, продиратися крізь хащі. Але навіщо загадувати наперед? Приїдемо — побачимо.
Тайга прибралася, ніби на свято. В ній не чути було жодного сумного звуку. Все веселилося, жило, блищало або злітало у височінь, до ясного неба. А небо звелося високо над тайгою, мов прозоре шатро.
В траві не вгавали цвіркуни й коники, видзвонюючи, мов ті ковалики, молоточками па маленьких ковадлах, а птахи ніби змагалися між собою, хто краще співає. Десь недалеко хруснуло сухе гілля і ніби вдарився камінь об камінь. То лось чи олень скрадався лісом і рогами натикався на тверді стовбури беріз. Повітря духмяніло безліччю пахощів — природа змішувала їх так досконало, ніби дбала, щоб людині дихалося легко й приємно, жилося радісно.
За такими думками й почуттями непомітно минув час, і ми, нарешті, під'їхали до «живих» скель. Вони звелися перед нами як висока й недосяжна перепона: вузька ущелина справді була тут єдиним проходом крізь цей кам'яний лабіринт. Єменка виїхав уперед, щоб розвідати дорогу, а ми зупинилися і з тривогою чекали його. Незабаром зоотехнік повернувся з радісною звісткою: дорога хоч і завалена великим камінням, але все ж проїхати можна. Прохід був настільки вузький, що нам довелося їхати вервечкою — один за одним.
Попереду їхав Шульгін, за ним Олег, Тамара, а потім, поміж навислими і обвітреними стінами, обережно пробирався мій кінь. Своїми фантастичними формами — розколинами, зсувами і бескеттям — скелі нагадували ілюстрації до книжок про казкові країни і фантастичні землі. Старобор їхав останнім і щось бурчав на собаку, який, мабуть, ліз коням під ноги. Раптом собака прошмигнув біля мене і люто загавкав. Олегів кінь злякано стрибнув убік, і саме в цю мить оглушливо гримнув несподіваний постріл. А за ним — і другий. Олег пронизливо скрикнув, захитався в сідлі і впав з коня.
— Напад! Обережно — бандити!.. — кричав хтось попереду так, що я не впізнав його по голосу.
Удар грому не міг бути для нас більш несподіваним, ніж цей напад. Але тут же я побачив, що таке готовність і самовладання тайгових мисливців.
З неймовірною швидкістю вони познімали рушниці з плечей, натягли поводи й почали стріляти. Стріляли туди, куди, несамовито гавкаючи, рвалися собаки. Ліва сторона ущелини була особливо порізана розколинами, і там, напевне, засіли напасники. Поки сибіряки стріляли, я скочив з коня і поспішив до геолога, над яким схилилася Тамара. Олег лежав непритомний, з пораненої голови стікала кров. На очах у Тамари бриніли сльози, дівчина ледве стримувала ридання. Вона обережно підвела хлопцеві голову, і я помітив, що в Олега вухо залите кров'ю, від якої злиплося волосся на голові.
— Він живий… скажіть мені, живий?.. — допитувалася Тамара.
— Будемо сподіватися, — відповів я сухо, але сам був майже певен, що всі надії марні.
Стрілянина тим часом не вщухала, собаки, люто гавкаючи, дерлися на скелі, а коні, наші чудові коники, стояли мов укопані. Стригли тільки вухами та часом іржали. Ця витримка врятувала нас від ще більшого нещастя, — адже сполохані коні могли б розтоптати в цьому вузькому жолобі і Олега, і Тамару, й мене самого.
Коли стрілянина стихла, всі кинулися до нас, навперебій розпитуючи, що з Олегом. Чижов і Єменка підвели геолога, оглянули рану на голові, яка безсило звисала мені на руки. Невже справді мертвий?
Я згадав, що від хвилювання забув пощупати пульс у геолога.
— Живий!
Ритмічні удари крові відчувалися цілком виразно, отже, поранений тільки втратив свідомість. Ми перенесли його на рівне місце, розстебнули куртку, сорочку і почали обережно приводити хлопця до свідомості. Коли Чижов бинтував рану, Олег глибоко зітхнув, скривився й розплющив очі — напевне, йому заболіло.
— Що… що трапилось? — промовив стиха. Потім мацнув себе за голову і, побачивши на руці кров, здивовано розширив очі… — Що це, кров? — спитав розгублено. — А-а, в мене ж хтось стріляв, так?
— Нічого, все обійшлося добре, — заметушилася Тамара. — Ви впали з коня. Руки й ноги не болять?
Олег розвів руками, потім поворушив ногами, спробував посміхнутись і через силу промовив:
— З руками і ногами все гаразд, тільки голова дуже болить, пече вухо й коле в попереку.
— Дрібниці, — озвався Єменка. — Вухо загоїться на завтра, дряпини на голові — післязавтра, а спину ми зараз оглянемо, тільки спочатку перев'яжемо голову.
Оглянувши рану, ми встановили, що куля трохи зачепила вухо і зідрала на голові клаптик шкіри.
— Це велике щастя, дорогий друже, — вигукнув Чижов. — Ще трошки — і був би вам кінець. А так куля прорвала тільки борозенку на шкірі черепа і вискубла клаптик вуха, а від цього ж ніхто ще не вмирав. Одним словом, щастя, та й годі. Удар кулі й падіння з коня вас оглушили. Все це вже минуло, і ви знову почуваєте себе молодцем, правда ж?
Тамара принесла аптечку, промила рану на голові, потім вухо, наклала стерильну подушку і закріпила її великим пластиром.
— Це собака вас врятував, — зауважив я. — Він, мабуть, побачив або відчув засідку, бо несподівано метнувся під ноги вашому коневі і загавкав. Кінь відскочив саме в ту мить, коли бандити вистрілили. Та й наші відповіли їм добре, аж загуло…
— Мусиш стріляти, хлопче, коли йдеться про власну голову, — бадьоро сказав Чижов. — Але ніяк не придумаю, хто б це міг напасти на нас тут, де роками не ступає людська нога.
— Як бачимо, ти помиляєшся, — озвався Шульгін. — Сюди заходять люди, та ще й які — негідники!
— Де там заходять, — передражнив Єменка, — вони сиділи й чекали. Знали, що ми поїдемо цією дорогою. Оце мене й дивує.
— Авжеж, — притакнув Старобор, — навряд щоб цей напад був випадковим. Адже тепер у тайзі, а тим паче в цих краях, бандити, розбійники й всяка інша наволоч взагалі не водиться.
— І ти теж помиляєшся, — вів своє Шульгін. — На нас напали, a це хіба не бандитизм? Чи, може, ці песиголовці нас шишками закидали?
— Ти що ж, не розумієш, мудрий господарю лісів, що йдеться не тільки про самий напад, але й про його причину? А це якраз і незрозуміло.
— Ти знову помиляєшся, — наполягав Шульгін. — Саме така глушина й може бути сховищем для бандитів, які взялися тут чортзна-звідки. Мабуть, вони помітили нас ще вчора, і їм приглянулося наше спорядження, зброя, коні. В такому дикому краю для волоцюг це дуже цінні речі, от вони й вирішили будь-що оволодіти ними. І вибрали для цього місце справді диявольськи зручне. Інакше все це взагалі не пояснити.
— А знаєш, Федоре Лаврентійовичу, це схоже на правду, — підтримав його Чижов після коротких роздумів. — Це може бути якась зграя, що боїться світла наших днів. Та ми виведемо її на сонечко. Як ти гадаєш, Єменка? — блиснув мисливець соколиними очима.
— Може, й так, але невже ти зараз же хочеш кинутися в погоню?
— Це було б важкувато. Зазнавши невдачі, бандюги намагатимуться залізти в такі нетрі, де й сам чорт спіткнеться. Та знайдуться, де їм діватись? Навряд, щоб у них були коні, а пішки в тайзі далеко не зайдеш. Ні, на цих птахів доведеться послати спеціальну експедицію з участю органів державної безпеки.
На тому всі й погодилися, і як тільки Олег трохи опам'ятався, ми рушили в дальшу путь. Щоб запобігти поворотному нападові бандитів, ми вжили відповідних заходів. Попереду пустили собак, за ними їхав Єменка з рушницею напоготові, а потім, на відстані тридцяти-сорока метрів, посувалися всі інші, також готові щомиті застосувати зброю.
