Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗

Ці слова справили на мене глибоке враження. Мати казала правду. Я поцілував її в руку і, повернувшись до гостя у вітальню, пояснив, що з поваги до діда не можу подарувати книги. Може б він прийняв якийсь інший подарунок? Микола Микитович був дуже розчарований і, нарешті, запропонував мені за книгу величезну суму. Цим самим він, мовляв, не хоче мене образити, але ця книга — настільки дорога йому реліквія, що він ладен її купити.

Проте я стояв на своєму, і відвідувач незабаром пішов. На прощання він сказав, що розуміє моє становище і сподівається, що я, може, передумаю, тому перед від'їздом він ще раз дозволить собі зайти.

Несподіваний гість, зрозуміло, знову пробудив у мене спомини про діда. Я дістав старі папери свого батька і почав їх перегортати. Це були листи батька з фронтів першої світової війни. І серед них — його останній лист. Батько писав, що збирається у відпустку, й радів майбутньому побаченню з матір'ю, зі мною і сестричкою, яка недавно народилася. Та не приїхав! За день до від'їзду він загинув.

Олег мимоволі здригнувся, пригадавши страшну долю свого батька, помовчав якусь хвилину і стиха зітхнув. Напруження моє зростало, і я з нетерпінням чекав, коли геолог заговорить знову.

— Між різними листами і доповідними записками я знайшов великий конверт, на якому рукою моєї матері було написано: «Заповіт діда». Я прочитав поруділі аркуші. Листи, телеграми і остання воля небіжчика. Признатися, я майже нічого про це не пам'ятав, а тому почав читати з великим інтересом. Це був лист, адресований моєму батькові. Ось він:

«Дорогий сину,

посилаю свій палкий, можливо, останній привіт і поцілунок. Тобі й моєму внукові… Великий скарб, який я знайшов і про який тобі розповідав, заповідаю російському народові. Але скарб цей не повинен опинитись в руках наших ворогів, а тому не відкривай його, доки народ не стане вільний, доки не зникне назавжди соболина шапка [5] що гнітить усіх нас і гальмує наш політ. Шапка, обтяжена золотом, самоцвітами і кров'ю… Цей час настане тоді, коли збудуться пророчі слова найвидатнішого нашого поета, якого я так люблю… Не забувай, що наша невеличка бібліотека зберігає справжній скарб і що книга є ключем до багатства майбутніх вільних поколінь…

Твій люблячий батько».

Як бачите, лист був написаний дуже незвичайним і надто урочистим стилем, і тому здавався трохи неправдоподібним. За всіма ознаками це був останній лист дідуся. Старий був розчулений, і кожне слово тут зігріте надією, що його прагнення здійсняться. Може, тому він і написав цей лист так, щоб ніхто сторонній нічого з нього не вичитав. І справді, зміст написаного можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали інтереси дідуся і всі обставини, зв'язані з листом.

Книга, про яку дід згадує, була збіркою віршів його найулюбленішого поета Пушкіна. Пророчі слова великого поета вказували на якийсь вірш. Я довго думав, поки не заснув зовсім знеможений.

Ранком, як і завжди, я проходив повз пам'ятник Пушкіну. В очі мені впали слова, висічені на постаменті:

Признаюсь вам, Рудольфе Рудольфовичу: я відчув тоді якесь несподіване хвилювання. Я добре знав цей вірш, але тепер слова поета якось особливо вразили мене. Хотілося мерщій повернутися додому й перечитати всі інші дідові листи та батькові нотатки. Проте я вирішив спочатку дослідити вірш.

Прийшовши з роботи, я одразу ж кинувся до своєї бібліотеки. Книга була на місці. Я знайшов погрібний вірш. Внизу дідовою рукою була дописана примітка:

«57°25?8'' п. ш.

128°12?5'' с. д.

Сурунган. — Співучі г.

Суцільний шар і деформація.

Часта зміна шарів. Молода формація».

Далі була накреслена карта, стояло кілька якихось чисел і ліній. Я зрозумів, що це географічні координати якоїсь місцевості, мабуть, назва самої місцевості й характеристика властивостей осілих гірських порід. Я виписав собі всі дані й перемалював карту до свого блокнота. І тут трапилася невелика пригода. На письмовий стіл несподівано вискочив мій сибірський кіт Вася й перекинув пляшечку з тушшю. Туш пролилася на відкриту книгу і залила частину вірша. Я намагався витерти пляму, але слово «Сурунган» і кілька цифр на карті все одно прочитати не можна було. Кота я провчив як слід, а книгу знову поставив на місце. Наступного дня на роботі — в науково-дослідному інституті геології — я знайшов докладну карту Сибіру і по всіх записах встановив, про яке саме місце йдеться. Але назв «Сурунган» і «Співучі г.» не знайшов. Я подумав, що дід, можливо, мав на увазі Співучу долину, де він прожив довгі роки. На другий день я пішов до свого дядька, біолога Реткіна, з яким ви познайомилися в транссибірському експресі. Ми довго обмірковували ситуацію. Заповітові діда дядько надавав набагато більшого значення, ніж я. Він радив мені офіціально поставити питання про спорядження експедиції в зазначені місця. Проте я не погодився. Боявся невдачі. Хтозна, що дідусь міг вважати за скарб.

Але дядько наполягав, і я пообіцяв під час своєї двомісячної відпустки поїхати в сибірську тайгу і дослідити згадані у заповіті місця.

Було вже далеко запівніч, коли я повертався додому. Живу я в гарному передмісті Ленінграда — Лісному, яке ви, напевне, знаєте. У мене там невеличка родинна дача. Від трамвайної зупинки до неї всього п'ять хвилин ходи, проте я добре змок, поки дійшов. Поспішаючи, я не звернув уваги, що хвіртка була відчинена. Але, помітивши, що двері теж незамкнені, я схвилювався: адже мати поїхала до сестри — аж на другий кінець міста, на Ліговку, а будинок не замкнула!

На порозі сидів кіт Вася. Він привітно муркотів, і це мене трохи заспокоїло. Та коли я проходив через сіни, в кімнаті почулися чиїсь квапливі кроки. Я так і застиг на місці з переляку, скажу вам відверто. Раптом щось гупнуло, задзвеніло скло. Коли знову настала тиша, я опам'ятався і вхопив перше, що було під руками — залізну кочергу. Готовий кинутися на злодія, рвонув двері, що вели в кімнату, але тут уже нікого не було: до напівтемної кімнати заглядав лише промінь вуличного ліхтаря.

Увімкнувши світло, я пересвідчився, що в будинку побували злодії: все було повідкриване, скрізь панувало безладдя. Письмовий стіл у моєму кабінеті був зламаний, більшість книг валялася на підлозі, сторінки моєї наукової праці були розкидані, телефонний шнур обірваний. Зате у спальні, на превеликий мій подив, усе було в порядку. Вхопивши мисливську рушницю, я зарядив її і вибіг у садок. Та злодія уже й сліду не було.

— Куди це ви з своєю цяцькою в таку темряву і негоду? — гукнув хтось до мене.

На щастя, це був міліціонер. Коли я нашвидку розповів, що трапилося, він зайшов на дачу, щоб самому все побачити. Потім повідомив відділ розшуку, і за півгодини прибули працівники міліції з собакою.

Вони спитали, які саме речі пропали. Та минуло чимало часу, поки я встановив це. Кілька перснів і фотоапарат. Міліціонери дивувалися, запевняли, що ніякий злодій не перевертає геть усе в трьох кімнатах, щоб знайти тільки ці речі, не чіпаючи набагато цінніших. У шкатулці лишився золотий годинник з ланцюжком, два персні мого батька і ще деякі дорогоцінності — колишні подарунки діда. Злодії, напевне, шукали чогось іншого. Чого ж саме?

Нарешті по слідах злодія пустили службового собаку, але він дійшов до головної вулиці й там зупинився. Виявилося, що злочинець утік на мотоциклі, і це ускладнило переслідування. Склавши протокол, міліціонери пішли, пообіцявши ще зайнятися цією подією.