Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
Чижов висловив побоювання, що вогонь може дійти до нас, але Єменка заперечив: болота і луки перегородять вогню шлях.
Повечерявши, ми сиділи навколо багаття. Олег розповідав про боліди. На його думку, боліди утворюються від розпаду якоїсь меншої планети в космосі. До поверхні землі долітають лише невеликі боліди, які врізаються в земну атмосферу з швидкістю до двадцяти кілометрів на секунду. А ті, що пролітають з більшою швидкістю, розпадаються на дрібні уламки високо над землею.
— От ви, Олегу Андрійовичу, кажете: болід, — запалився Єменка. А знаєте, що двадцять або двадцять п'ять років тому це грізне явище викликало б нечувану паніку серед шукачів жень-шеня? Вони сприйняли б його як пересторогу неба, як знак розлютованих духів, що стережуть корінь життя. Погрішили й ми з вами проти старих звичаїв та правил. Адже той, хто шукає корінь, не повинен мати зброї, бо жень-шень. як передають легенди, любить тільки мирних людей з чистим серцем: а ми ж знайшли корінь за допомогою вдалого пострілу. Добре, що ми живемо в радянський час, а не в темну пору самодержавства і шаманських заклинань. Але те, що. ми пережили, справді ближче до фантастики, ніж до повсякденної реальності. Коли і з ким траплялося щось подібне? Між сотнями мільйонів людей, напевне, тільки ми знайшли корінь життя в ту хвилину, коли на нас упав небесний грім. Воістину це такий збіг обставин, про який, мабуть, я до смерті не забуду.
Ми полягали спати, і над табором запанувала тиша. Тільки зрідка форкали коні, яких непокоїли вогняні язики над тайгою. Це горів праліс, підпалений гостем з неосяжних космічних просторів.
Настав незвичайний ранок. З усіх палаток було чути кашель, собаки завивали, коні нетерпляче гупали копитами. Густий дим, навіяний вранішнім вітерцем, покривав табір. Лісова пожежа за ніч розрослася. Ми нашвидку поснідали, зібрали палатки й рушили в дорогу, вирішивши пошукати рештки боліда. З пагорба нам вдалося оглянути весь виднокіл і визначити напрям пошуків.
На пропозицію Чижова ми поділилися на три групи, кожній визначили район пошуків. Орієнтирами нам служили місця пожежі. Було цілком ймовірно, що уламки знаходяться саме там, де все вже повигоряло. На всякий випадок Єменка докладно розповів, як нам іти до Сурунганських гір, і визначив місце збору.
Лісничий Шульгін відмовився від участі в експедиції, вважаючи її марною тратою часу. Він погодився доглядати наших в'ючних коней, і всі з задоволенням пристали на цю пропозицію, бо кожний із нас горів бажанням знайти уламок рідкісного мандрівника із всесвіту.
За словами Єменки, до Сурунганських гір лишалося щонайбільше чотири дні їзди, і ми охоче пожертвували одним днем ради такої надзвичайної експедиції.
Мене ж разом з тим дуже цікавили й гори. Я не міг позбутися передчуття, що там, у маловідомих і ще не обжитих краях, нас чекає щось особливе.
Розповідь старого мисливця Родіона Орлова глибоко засіла в моїй пам'яті, і чим більше я роздумував над життям шкільного вчителя й геолога — дідуся Феклістова, тим більше сумнівався в меті подорожі його внука Олега.
Чи справді там якесь соболине царство? А може, щось зовсім інше?
Такі думки роїлися у мене в голові, коли я їхав поряд з Чижовим шукати між обгорілими деревами уламки метеорита. Нарешті, я не втримався й запитав:
— Петре Андрійовичу, ви справді вірите, що в Сурунганських горах ми знайдемо соболине царство?
— Забагато питаєте, хлопче. Єменка запевняє, що соболі там неодмінно будуть, і це підтверджує припущення біолога Реткіна, який посилається на записи старого геолога Феклістова. Та не будемо гадати. Зачекаємо і побачимо самі.
На цьому розмова скінчилася, і моя цікавість аніскільки не була задоволена.
Спроби знайти осколки великого космічного тіла поки що не мали ніякого успіху. Ми з Чижовим старанно оглянули й розгребли кілька згарищ, проте не помітили жодних ознак тих невеликих кратерів, які мали б утворитися при падінні уламків на землю.
Втративши бажання шукати далі, ми, запилені й стомлені, опівдні приїхали на призначене місце збору. Тут нас чекав Старобор, але більш нікого ще не було. Надвечір прибули Єменка і Олег з Тамарою. Олег помахав нам і, злізши з коня, показав знахідку своєї групи: три уламки боліда, привезені в дорожніх мішках. Один з уламків заважив майже двадцять кілограмів, другий — дванадцять, а третій — вісім. Ми поздоровили групу з успіхом і з інтересом почали розглядати космічне тіло.
Уламки були темно-сірі, гранчасті, з обгорілими краями, вкриті тоненькою плівкою якоїсь залізо-кам'яної речовини. Олег пояснив, що ці куски складаються з заліза, нікелю та сірки. При ґрунтовному аналізі тут, мовляв, знайдеться ще й тріоліт, лауренсіт, олівін та інші мінерали. Потім геолог розповів нам, як саме йому пощастило знайти ці уламки, а Єменка почав вихваляти геолога, твердячи, що в того надзвичайний «нюх». Уже на другому пожарищі він, мовляв, знайшов кратер від уламка.
— Я б ніколи його не знайшов, — признався Єменка. — Він був засипаний попелом та головешками, і хай мене біс візьме, коли я збагну, як це Олег Андрійович міг його знайти.
Олег посміхнувся і тільки махнув рукою:
– Що ж, у кожного свої здібності. Я ледве розрізняю, де слід куниці, а де домашнього кота. Вам же немає потреби примічати різні незначні зміни конфігурації певної місцевості. Для цього потрібні досвід і, звичайно, відповідні спеціальні знання.
Ніхто з нас не виявляв бажання їхати далі. Ми заходилися шукати місце для табору. Під виступом скелі зеленів невеличкий лужок. Між кущами й камінням тут звивався маленький струмок. Отут і вирішили отаборитися.
Проте Шульгіна з в'ючними кіньми ще не було, тому розставляти палатки й готувати вечерю ми не могли. Де міг затриматися лісничий? Усі сушили голови, шукаючи відповіді на це запитання, а найбільше досадував Старобор — він уже добре зголоднів: поснідавши вранці, бідолаха нічого не взяв з собою перекусити, бо не сподівався, що обідати доведеться аж увечері.
Шульгін приїхав уже в сутінках. Замість привітання на нього посипались докори. Та він спокійно їх вислухав, а запізнення своє пояснив дуже просто: трохи збився з дороги, бо один в'ючак десь забіг, і, шукаючи його, лісничий заблудився.
Старобор вдав, що не розуміє:
— Як це в'ючак міг забігти, коли він весь час був у вас перед очима?
— А коли очі не бачать, тоді що? Коли людина спить, то хіба вона бачить щось інше, крім снів? Звичайно, ні. Отаке було й зі мною. Я ж не доспав минулої ночі, ну й задрімав трохи довше, ніж думав, а той в'ючак, лукава худобина, скористався з цього і відбився. Клянуся, що ти не ображатимешся на мене, — закінчив лісничий і поплескав Старобора по плечу.
Той тільки рукою махнув.
Чудова вечеря була нагородою за голодний день, і настрій у всіх знову поліпшився.
Блідо-червона заграва свідчила про те, що місцями вогонь ще пожирав тайгу. Та небосхил уже застилався непроглядною завісою хмар, віщуючи кінець пожежі.
Густа пітьма оповила все навколо. Налетів вітер і розбурхав зелене море, але густий дощ швидко заспокоїв його. Язики полум'я засичали, повзучи по землі, марно старалися залізти під коріння і в дупла дерев. Дощ змивав полум'я, заливав його на землі. Великі краплі лопотіли по палатці, і їх монотонні звуки навівали сон.
Коли вранці ми прокинулися, надворі весело іржали коні, протяжно пищали яструби, що гніздилися поблизу. Я швиденько одягнувся і вийшов з палатки. Тайгу не можна було впізнати. Дощ давно перестав, і проміння сонця відбивалось у мільйонах краплин.
З апетитом поснідавши, ми знову вирушили в путь. Мені здалося, що такого прекрасного дня в тайзі я ще не бачив. Настрій у всіх був чудовий, кожний почував себе бадьоро, жарти і дотепи не вщухали. Непомітно минав час. Стежка була широка, зручна, ніби спеціально створена, щоб по ній їздити верхи.
— І хто це тут протоптав парадну стежку? — поцікавився Олег.
— Хто ж як не олені, — відповів Чижов.
_ Звичайно, олені, — підтвердив Єменка. — В них тут свої постійні стежки-спуски. Олені ходять по них між горами до води й на свіжі пасовиська. Не знаю тільки, куди ця стежка нас виведе. Он там удалині височать скелі, між ними є вузька ущелина — єдиний прохід до Сурунганських гір. Аби тільки його не завалило камінням. Бо скелі тут часом «оживають». Тому їх називають те й «живими».
