Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (электронная книга .txt) 📗
Їхати ущелиною було препогано, коні спотикалися, з неймовірною вправністю долаючи кам'яні завали, яких було так багато, що ми вже й лік їм втратили. Іноді доводилося злазити з коней і відкочувати валуни, що коштувало нам великих сил і поту. В одному, мабуть найвужчому, місці дорогу перегородив уламок скелі, який ми ніяк не могли відсунути.
— Що ж тепер? — запитав лісничий.
— До виходу з ущелини лишилося якихось дві версти, а пройшли ми вже добрих десять. За всяку ціну треба відсунути цей камінець з дороги; ех, був би у нас підривний порох! — зітхнув Єменка.
— Підривний порох? — недбало запитав Олег. — Амоніт не підійде?
— Амоніт? Це в десять раз краще. Але де ж його взяти? — бідкався тунгус.
— У моїй геологічній скриньці. Там є все, що потрібно геологові: компас, молоток, кишеньковий нівелір та інший інструмент, а також амоніт. Вистачить на десяток таких камінців, — лаконічно пояснив геолог.
— Ніколи не думав, що ви такий запасливий, — здивувався Чижов.
— І цю небезпечну вибухівку ви теж припасли для соболиних ловів? — запитав Шульгін.
— Самі бачите, що за даних обставин вона дуже до речі, — відповів Олег не моргнувши.
Тим часом принесли скриньку, і сам господар відкрив її. Він передав Старобору молоток і спеціальне долото, пояснивши, де треба довбати дірки, бо сам Олег ще не міг працювати — різкі рухи руками боляче віддавалися в його пораненій голові.
Коли все було готове, Олег заклав заряди, і ми швидко відійшли. Кілька вибухів струсонуло ущелину, і луна покотилася по скелях, віддаляючись і западаючи в неосяжні розколини й закутки.
Величезна брила розлетілася на кілька уламків, у повітрі продзижчали дрібні осколки. Коли торохкотіння уляглося й каміння перестало обсипатися з навислих стін, ми побачили, що прохід вільний.
За півгодини ми вибралися з ущелини, де підступні вбивці приготували нам таку небезпечну пастку.
Рельєф раптом змінився. Перед нами прослалася долина, в синюватому тумані якої м'яко тануло зелене море тайги. Затремтіло нагріте повітря, яскраво-зелений праліс почав мінитися темними тінями й заколихався, зашумів, наче морський прибій, і тайга справді стала схожа на море.
Олег скаржився на біль у голові, і ми вирішили зробити привал. Розміститися треба було так, щоб добре бачити все навкруги, бо після нападу всі стали обережнішими.
Тайга тут була густа. Суцільними масивами росли високі кедри, й смереки, і тільки по краях цих масивів виднілися вільхи та берези. Нарешті, ми побачили кілька лужків, і на одному з них, біля муркотливої річечки у затишку під невисоким горбом отаборилися. Тамара старанно доглядала Олега. Поки ми ставили палатки, вона влаштувала його поблизу багаття, а після вечері одразу ж примусила хлопця лягти.
Тим часом біля вогнища точилися розмови — всі обмірковували пригоду з нападом. Я почував себе стомленим і пішов до палатки. Тут сиділа Тамара, й мені здалося, що я прийшов невчасно. Я вже хотів було вийти, та Олег спинив мене.
— Залиштесь, Тамара чекала на вас, щоб я не був тут сам. Вона вже хоче йти спати в свою палатку.
За хвилину Тамара вийшла. Я зручно ліг на своїй постелі, — після чаю мене зовсім зморила втома.
Якусь хвилину Олег мовчки дивився на мене, потім підпер голову рукою, і обличчя його стало дуже серйозне. Він оглянув нашу тісну палатку, немов хотів пересвідчитися, що ми тут самі, і попросив:
— Рудольфе Рудольфовичу, може б ви глянули, чи нікого немає біля нашої палатки?
Я сприйняв це прохання як каприз хворого, але вийшов. Багаття помалу дотлівало, усі вже розійшлися по своїх палатках. Це помітно заспокоїло Олега, і, коли я знову ліг, він, трохи виждавши, стиха заговорив:
— Мушу вам де в чому відкритися. За інших обставин я б цього не зробив, але сьогоднішній випадок довів мені, що мовчати більше не можна. Та перш ніж сказати вам, у чому справа, я хотів би знати, що ви думаєте про напад.
— Гм, що я про нього думаю? Не знаю навіть, що й подумати. Тайги я не знаю, тому схильний поділити думку Шульгіна. Напевне, це була якась банда.
— Безперечно. А вас не дивує, що бандити стріляли саме в мене?
— Справді, я про це не подумав. Може, це випадковість? Чому невідомі розбійники з глухої тайги мали б убивати саме вас?
Олегове обличчя спохмурніло, і він майже пошепки мовив:
— Вони цілили саме в мене, і для цього є дуже серйозна причина…
Я спантеличено поглядав на геолога, Чи не гарячка в нього? Але обличчя у хлопця було ясне, хоч трохи й схудле. І говорив він цілком тверезо.
— Не розумію вас, — вихопилось у мене.
— Охоче вірю. Та зрозумієте, коли узнаєте мою таємницю. Оскільки це справді таємниця, я хочу бути певним, що ви не скажете про неї нікому жодного слова.
— Обіцяю. Але чому ви хочете розповісти про це саме мені?
— Я довго думав, кому б довіритися — Чижову, Тамарі чи вам. Чижов після дядькового листа може не повірити мені. Тамарі? Не хотілось би завдавати їй зайвих турбот. І я зупинився на вас. Бо пересвідчився, що ви зі мною відверті, за що я вам дуже вдячний. От хоча б і з Тамарою. Саме ви допомогли нам зблизитися. Важливим аргументом була і ваша підозра, що… я приховую справжню мету небезпечної подорожі до Сурунганських, чи, вірніше, Стоголосих гір. Я зрозумів, що ви не з легковірних, коли випадково почув вашу розмову з Чижовим ще у Вертловці. Сподобалась мені й ваша певність у тому, що мій дід — Іван Хомич Феклістов — був прекрасною людиною і не менш прекрасним геологом. І це мало вирішальне значення. А тепер слухайте. Я був ще маленьким хлопчиком, коли дід посадив мене якось собі на коліна і сказав серйозно: «Ти повинен стати геологом. У тайзі на тебе чекає велика праця, і якщо ти будеш хорошим спеціалістом, тебе всі шануватимуть…»
Ці слова назавжди лишилися у мене в пам'яті. Я виконав бажання покійного дідуся і, захистивши диплом, наполегливо удосконалював свої знання про землю та її структуру, про космічні тіла, їх внутрішню будову, склад їх мінералів, структуру земної кори від початку її виникнення аж до наших днів. Геологія як наука базується на широкій основі. Походження гірських порід, вулканічні явища і багато інших проблем так захопили мене, що на все інше в мене не вистачало часу.
Так минали роки, поки одного дня не завітав до мене несподіваний гість. Це був старий, суворий на вигляд чоловік, огрядний і трохи згорблений. Над великим ротом у нього звисали сиві вуса, закриваючи куточки губів. Він назвав себе Миколою Микитовичем Парфеновим, близьким приятелем мого дідуся Івана Хомича Феклістова.
Гість розповів стільки подробиць про діда, що цілком переконав мене в правдивості своїх слів. Нарешті, він показав мені листа від діда. Я впізнав дідову руку, а слова «Дорогий Миколо Микитовичу, рятівнику мій» були достатнім доказом того, що дід справді поважав колись мого відвідувача. Я попросив матір приготувати вечерю — адже такого шановного гостя треба було прийняти як слід.
Тільки після вечері вияснилося, навіщо шукав мене цей сибіряк. До Ленінграда він прибув, мовляв, у справах до родичів, а крім того, хотів побачитися з моїм батьком. Дізнавшись, що батько давно помер, гість розшукав мене. Зайшов нібито, щоб познайомитися з внуком «славетного» геолога Сибіру, колишнього політкаторжанина і, між іншим, щоб попросити невеличку річ на спогад про мого діда — одну книгу. Я здивувався, але він з усмішкою повторив:
«Так, так, одну лише книгу — томик поезій Пушкіна, заборонених за царського режиму».
За словами Парфенова, ця книга була йому дуже дорога, бо мій дід часто читав її і декламував з неї вірші великого поета, робив там власноручні помітки: тому книга близька серцю Миколи Микитовича. І він хотів би її мати.
Я був трохи здивований таким незвичайним і досить скромним бажанням і вийшов до кабінету, щоб пошукати книгу. Мати саме принесла нам чай і, почувши, що я шукаю, замислилась, а потім сказала з докором:
«Так ти, хлопче, забув, що я тобі казала? А пригадай, лишень, як писав дідусь, що в цій книзі твій батько знайде цінні відомості про тайгу. Тільки через татусеву смерть вона роками лежить забута. Скільки разів я казала тобі: переглянь її уважно. Але ти закохався в свою науку і не знайдеш часу прочитати книгу, про яку дідусь так часто згадував. Та ось людина приїздить за нею аж із Сибіру, і ти готовий віддати книгу. Погано ж ти цінуєш пам'ятки дідуся, якому повинен завдячувати всім, що маєш і чим ти сам є».
