Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Як ніби він не пробував.
— Зараз. Тільки обдумаю все ще раз.
Задихаючись, він притиснувся спиною до прямого дерева, там, де лежала його ковдра. Дихання ніяк не відновлювалося. Він гарячково думав, що ще можна зробити, щоб вибратися з пастки. Місця всередині огорожі вже було зовсім мало. Ще трохи і це дерево теж буде обплутане проклятим павутинням. Кров заливала його руки там, де їх торкнулися липкі нитки — рани пекли і пульсували, заважаючи думати. Він болісно шукав спосіб вибратися з самої середини липкої пастки, поки не залишився там назавжди.
І тут його осяяло.
Використовуй меч для того, на що він здатний.
Не витрачаючи жодної миті даремно, Річард відступив від дерева, яке вже почала обплітати павутина, і вдарив по ньому мечем з усією силою, на яку виявився здатний. Знаючи, що від цього залежить його життя, він вклав в удар всю лють і всю енергію. Меч рубонув з такою силою, що кінець його свиснув, розсікаючи повітря.
Лезо врізалось у дерево з гучним звуком, схожим на удар блискавки. Та й ушкодження, завдані ударом, були не менше. Стовбур дерева переламався. У всі боки полетіли гострі друзки. Довгі гілки розсікли повітря. Осколки дерева і шматки кори полетіли далеко за межі липкої огорожі.
Могутня ялина застогнала, верхівка її накренилася. Дерево почало падати, тягнучи за собою переплутані нитки. Набираючи швидкість, важкий ствол звалився, обламуючи гілки сусідніх дерев.
Нижня частина ствола при падінні підскочила вгору, натягуючи заплутану мережу. Липка павутина розірвалася, потім стовбур звалився зверху прямо на частину огорожі, ховаючи її під своєю вагою, розмазуючи по посипаній хвоєю землі.
Не даючи павутині часу змінити форму або відновитися, Річард вискочив на впалий стовбур в момент, коли він ще підскакував після удару об землю. Він витягнув руки і злегка присів, утримуючи рівновагу. Дощ все лив, і стовбур дерева був слизьким. Коли стовбур щільно ліг на землю, притискаючи собою обламані гілки, листя і хвою, Річард не гаючи ні миті, рвонувся вперед і помчав по стовбуру, використовуючи його як міст, щоб перебратися через липку трясовину.
Вирвавшись нарешті з пастки, задихаючись, він опинився біля Кари. Вона, піднявшись на одну з товстих з гілок, приготувалася підтримати його в разі потреби. Міцно схопивши за руку, вона втримала його від падіння, коли він з розгону влетів у сплутану масу гілок вже лежачої на землі величезної крони дерева, що впало.
— Що, в ім'я духів, відбувається? — Запитала вона, перекрикуючи шум зливи і допомагаючи йому вибратися з гілок.
Річард все ще намагався віддихатися. — Поняття не маю.
— Дивіться, — вимовила вона, вказуючи на меч.
Густа маса, яка обліпила лезо меча, почала танути під дощовими струменями.
Розірвана павутина, яка обвивала кущі та дерева теж почала розм'якшуватися і осідати. Дощ збивав обривки павутини, протягнуті між деревами. Вона падала на землю, де з шипінням розчинялася у воді, танула, подібно останньому весняному снігу, під струменями теплого дощу.
У сірому ранковому світлі Річард, нарешті, зміг розгледіти речовину, з якої складалася павутина. Це був гігантський клубок. Коли дерево розірвало верхні витки це зруйнувало цілісність огорожі, змушуючи павутину осісти під власною вагою.
Холодний дощ поступово відмивав від липкої маси дерева і чагарник. Обривки павутини лежали на землі, схожі на темні нутрощі мертвого чудовиська.
Річард тер клинок об мокру траву до тих пір, поки зовсім не відчистив його від липкої речовини.
Залишки огорожі танули все швидше і випаровувалися, перетворюючись на клубки сірого туману, немов пара над нутрощами свіжого трупа в морозний день. Пара повільно піднімалася вгору і змішувалася з тінями в кронах дерев. А легкий вітерець приготувався віднести його геть.
Раптом зібрані в кронах дерев клапті туману дивним чином невловимо об'єдналися в чорнильно-чорну тінь. Перш ніж Річард зміг вловити зміст побаченого, зловісне щось розпалося на тисячі тріпотливих клаптиків, які розсипалися в різні боки, розпалися на краплі дощу і мокрого туману. І все зникло.
Мороз пробіг по спині Річарда.
— Ви бачили? — В подиві витріщилася Кара.
Річард кивнув.
— Дуже схоже на ту штуку, яка зруйнувала стіни готелю в Алтур-Ранзі. Тоді воно теж зникло схожим чином, замість того, щоб схопити мене.
— Значить, це — той самий звір.
При світлі дощового ранку Річард уважно оглядав тіні серед навколишніх дерев.
— Можна припустити, що так.
Кара теж оглядала ліс у пошуках ознак загрози. — Нам пощастило, дощ почався дуже вчасно.
— Думаю, його знищив не дощ.
Вона стерла з очей краплі дощу. — Тоді що?
— Я не впевнений… але можливо той факт, що я уникнув його пастки.
— Не можу уявити створіння настільки сильне, щоб так важко було йому протистояти — і в минулий раз, і сьогодні.
— У будь-якому випадку, інших припущень у мене все одно немає. Але я знаю декого, хто міг би… — Він узяв Кару за руку — Пора рушати. Давай зберемо речі і підемо звідси.
Вона махнула рукою в бік лісу. — Приведіть коней, а я зберу ковдри. Обсохнути ми можемо і потім.
— Ні, я хочу, щоб ми пішли прямо зараз. — Він швидко вийняв з мішка сорочку і плащ, намагаючись по можливості зберегти їх сухими. — Ми залишимо коней тут. Загороду обгороджено, трави достатньо, вода у них є. Вони прекрасно проведуть тут деякий час.
— Але верхом ми добралися б швидше.
Просовуючи руки в рукави сорочки, Річард оглянув найближчий ліс. — Ми не зможемо провести їх через прохід у горах — там для них занадто тісно, і в Землю Агада, де живе Шота, провести їх ми теж не можемо. Їм потрібен відпочинок. Ось і нехай вони відпочивають, поки ми сходимо побачити відьму. А коли Шота скаже мені, де знайти Келен, нам все одно доведеться повертатися сюди. От ми їх і заберемо на зворотному шляху. Можливо, Шота заодно підкаже, як нам позбутися цього звіра, який стежить за мною.
Кара кивнула. — У цьому є сенс. Хоча я воліла б рухатися як можна швидше, і коні могли б нам здорово в цьому допомогти.
Річард присів навпочіпки і став складати промоклу ковдру.
— Я теж хотів би рухатися швидко, але прохід зовсім поруч, і коні не зможуть подолати його. Так що давай рухатися. У будь-якому випадку коням потрібний відпочинок, інакше від них буде мало користі.
Кара склала в мішок свої речі, яких було зовсім небагато. Вона теж приготувала для себе плащ. Зав'язавши мішок, вона закинула його на плече. — Нам потрібно забрати деякі речі з сідельних сумок.
— Залиш їх тут. Я не хочу нести більше речей, ніж необхідно — це сповільнить пересування.
Кара пильно глянула на завісу дощу. — А що, якщо хто-небудь украде наші припаси?
— Жоден злодій і близько не підійде до Шоти.
Вона спохмурніла.
— А чому?
— Шота та її компаньйон часто гуляють в цьому лісі. А вона не відзначається терпінням.
— Просто приголомшує, — пробурмотіла Кара.
Річард закинув мішок за спину і піднявся.
— Ходімо. Нам потрібно поспішати.
Вона кинулася слідом.
— А вам не здається, що відьма може виявитися набагато небезпечнішою за Звіра?
Річард озирнувся через плече.
— Пані Кара, сьогодні вранці ти прямо як сонячний промінчик, правда?
37
Дощ змінився снігом. Вони вийшли з густої лісової хащі і тепер рухалися через зарості невисоких дерев до межі лісу. За суворих умов цієї місцевості хирляві деревця, покриті дрібним листям, прийняли тут потворно вигнуті форми. Рослинність в цьому химерному лісі нагадувала скелети, назавжди застиглі в неприродних страдницьких позах, ніби вони, піднявшись зі своїх могил, загрузли в землі, не маючи можливості повернутися в місце свого спочинку.
Жителі цих країв через забобонний страх ніколи не відвідували цей химерний світ. Річард же був позбавлений цього почуття — він завжди вважав будь-які забобони наслідком невігластва. В основі всякої забобони, вважав він, лежить не що інше, як прагнення слабкої людини відступити перед силами природи, її небажання прийняти навколишній світ таким, який він є. Сам він завжди вважав за краще докласти зусиль і вижити, ніж здатися і стоячи на колінах благати якісь незбагненні сторонні сили змилуватися над ним.
