Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
– Бажаєте стати нашими покупцями? – дівчина зверталася до Модеста.
– Дякуємо, Катрусю. Якщо можна, трохи розкажіть про твори мистецтва, про новинки, покажіть їх.
– Із задоволенням.
Дівчина пішла уздовж стіни, демонструючи крізь високий розріз гарненькі ніжки.
– Тут в основному копії і роботи сучасних художників. От цікава графіка. Художник багато виставляється у Франції, Італії, Німеччині. Його роботами цікавляться. Особливо питають його картини з циклу «Життя в жбані». Зараз ми чекаємо від нього серію мініатюр «Світло і тінь». Далі – зал скульптури…
– Мила моя, ми б хотіли подивитися ікони, ювелірні вироби, прикраси.
– На жаль, у зал на якийсь час немає доступу.
Дівчина злегка почервоніла, підійшла ближче до Сашка.
– Там господиня з клієнтом. Консул однієї латиноамериканської країни, палкий шанувальник Фаберже…
– Так-так, пам’ятаю, ми зачекаємо.
– Думаю, Ганна буде рада вас бачити. Ходімо в кімнату відпочинку. Кави?
– Не відмовлюся.
Кімната відпочинку призначалася для постійних покупців і багатих клієнтів. Крісла, диван, кондиціонер, акваріум, неголосна музика, на стіні пристойних розмірів екран, на якому висвічувались експонати галереї з коротким описом і цінами. Вмостившись у кріслах, Модест і Сашко спинили очі на екрані. Кожен купався в річці своїх думок. У Сашка плин ріки був бурхливим, пристрасним: «Скільки ж бабла висить на стінках! Боже мій! А в шафах! А в сейфах!» Ріка Модеста текла плавно, спокійно, у такт музиці Брамса: «Як спокійно на душі в оточенні цієї краси!»
Дівчина беззвучно вкотила візок з кавником і посудом. Примудрялася ходити і стояти так, щоб розріз спідниці постійно знаходився в полі зору чоловіків. «Вона продає не тільки твори мистецтва, вона виставляє на продаж свої ніжки, продає себе, – зміркував Окунь. – Усе, що я бачив у столиці, про-да-є-ться. У нашому провінційному містечку майже та ж картина, і лише село ще якимсь дивом уберегло себе від подібного… А кава смачна, варто їхати до столиці, щоб тішитися гідним напоєм».
– Здрастуйте! – блондинка у фіолетовій сукні, що тісно облягала її стан, виникла на порозі зненацька. Поруч із нею стояв трохи розгублений лисий тип невисокого зросту в дорогому костюмі.
– Ганно! – Сашко тицьнув сигарету в попільничку, підхопився, енергійно підійшов, поцілував руку блондинці.
– Познайомтеся, Олександре, це – пан Гарсіа Монстро мій друг з далекої Америки.
– Ми знайомі. Пам’ятаєте, на вечірці з нагоди Дня незалежності країни пана Монстро.
– Ах, так…
Уся компанія рушила до столика, над яким із чашкою в руці стояв Модест.
– Ви не один? – блимнула очима на Модеста блондинка – Вибачте. Це мій давній товариш, а нині – партнер Прошу любити і шанувати: Модест Окунь.
– Боже! Що ж ви так знущаєтесь! Залишіть псевдоніми і прізвиська за межами цих стін.
Блондинка підійшла близько, подала руку. Поки Окунь ставив чашку, підхоплював руку і підносив до вуст, назвалася:
– Ганна, господиня галереї.
– Олександр сказав правду, – підняв голову, – моє ім’я Модест.
– Це стає цікавим. Той, хто вас так назвав, був людиною оригінальною.
Вимовивши це, Ганна подивилася прямо в очі Модестові. Той не відвів погляд і за кілька секунд встиг побачити у глибині блакитних очей господині спокійну величну холодну водну стихію. «Якої ж вишини і сили буває хвиля під час урагану?» – майнула думка.
Потиснув руку іноземцю. Той промимрив щось нерозбірливе, кивнув на знак чогось, усміхнувся.
– Пан Монстро квапиться й обіцяє випити каву в нашій приємній компанії наступного разу. Я проведу вас, пане Монстро.
Ганна взяла латиноамериканця під руку і разом з ним вийшла.
– Ну, мля, тримайся!.. – тільки й встиг після паузи вимовити Жабов. Блондинка у фіолетовому вже усміхалася з порога.
– Катерино! – покликала вона.
Дівчина в чорній блузі виникла в дверях із столиком-візком. На візку стояла запітніла пляшка «Абсолюту», чарки, фужери, бутерброди.
– Якщо Олександр вам не встиг розповісти, я п’ю тільки горілку і тільки з фужерів… Сідайте. Яким вітром?
Чоловіки опустилися в крісла.
– Шеф викликав.
Розсміялася.
– Дурне запитання. Ти ж приїздиш тільки на виклик шефа. Робота, робота… Ні, щоб приїхати розвіятися, відпочити. Що він там знову придумав?
– Та так…
– Ясно, ясно, не жіночого розуму… А Модест? Теж по роботі? Чи розважитися?
Повернулася. Красива, волосся густе, маленька родимка на шиї, шия у глибокому декольте засмагла, оксамитова, випнуті груди, сукня з’їхала на стегна майже до непристойності, оголила стрункі ноги і ледь прикривала сіднички. Закинула ногу на ногу, засвітила біленькі трусики. Дивилася серйозно. Грала?
– Модест теж по роботі, по вашій лінії, Ганно. Ікони, книжки…
– Овва! Приємно працювати з такими чоловіками!..
Окунь потягнувся до пляшки, відкоркував, очима запитав: «мовляв, куди налити?»
– Собі наливайте, Олександрові, а мені – борони Боже!
– Чому? – вирвалося у Моді.
– По-моєму, Олександр про мене взагалі не згадував Жаль. Я завжди сама собі наливаю, мої друзі це знають.
– Я не знав, – буркнув Модест, налив собі і Сашкові передав пляшку дамі.
Ганна налила у фужер більше половини.
– Ну, що ж, за нас, жінок. Вам, чоловікам, все одно за що пити, а нам завжди приємно, коли за нас.
Перезирнулися, підвелися.
– За вас, Ганно.
Хлюпнули по чарці. Ганна зробила великий ковток, відставила фужер.
– Шкода, йти треба. Ви тут відпочивайте. До вечора.
Встала рішуче, пішла швидко.
– Усі – Катрусі? – запитав Модя про те, що давно свербіло.
– Та це так усіх ляльок Валентин Валентинович називає – Катюша, Катруся, Катеринка.
– Що так?
– У шефа в домі, коли він хлопчаком був, заправляла всім нянька – Катря. Любив він її і боявся. Здається мені, що зґвалтувала вона малого…
Сашко налив горілку в чарки.
– Він і Ганну спочатку так називав, поки не перейшла в статус дружини. Відразу ж заперечила, а сама усіх теж Катеринами називає, як і він. Панянок шеф сам підбирає, на це в нього час знаходиться. Поки у нього співбесіду не пройде, на роботу не зараховується. Заходить на співбесіду Юлічка або Надійка, а за годину виходить Катюша.
– Що ж вони, добровільно йдуть?
– Не йдуть – біжать! Де вони ще таких грошей зароблять… Усе! Захочеш, потім розкажу, на всі питання відповім, а зараз давай про браслет поговоримо, бо перед шефом увечері звітувати.
Говорили довго, згадували оповідки старого Башкира, сперечалися, змалювали схемами стос паперу. Отямилися, коли почули боязкий дівочий голос:
– Добродії, шоста година. Я маю попередити на центральному пульті, коли закривається галерея.
– Вибачте, Катю, за хвилину ми йдемо.
Вони встигли накидати більш-менш відповідну легендам карту і накреслити декілька маршрутів, докладно записали легенду про чудесний браслет. Жабов порахував бюджет експедиції на місяць. Катя і незворушний охоронець провели їх до дверей.
У готелі Сашко чітко перемалював карту, ще раз перевірив розрахунки. Окунь валявся на ліжку, бездумно перемикаючи телевізор.
– Митися, голитися, одягатися! – закричав, влітаючи в номер, Жабов. – Уже восьма! До шефа не спізнюються!
За п’ять хвилин дев’ята вони зайшли до зали великого ресторану на пасажирському теплоході біля причалу. Сашко упевнено вів однокласника поміж столиками. Піднялися на верхню палубу, через важкі залізні двері увійшли в простору каюту. Камін, кондиціонер, стіл накрито на чотири персони.
За декілька секунд двері відчинилися. Було видно форму халдея, що відчинив двері. Шеф заповз у відкриті двері, як пітон, слідом статечно зайшла Ганна.
– Привіт, хлопчики. З Ганною ви вже знайомі. Прошу до столу, зголодався… А ось і Катюша!
У глибині каюти відчинилися невеликі двері. Чорнокоса дівчина у відверто відкритому зверху і знизу вбранні випурхнула на світло…
