Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.
– Все молодієш, Катрусю?
– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.
Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки-капкани.
«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»
– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.
– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.
– Так-так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.
Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.
«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.
– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.
Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.
– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!
Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.
– Як там у вас справи?
Сашко ледве висунувся на край крісла.
– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…
– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.
– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?
– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…
– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?
– Валентине Валентиновичу…
– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…
Модя підвів голову, ніби просячи слова.
– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.
– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.
– Не квапся, розповім.
Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.
– За успіх нашого підприємства!
Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.
– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?
– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.
– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.
– Олександре!
Жабов осікся.
– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.
– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?
– Фамільне, з діамантами.
– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?
– Який браслет? – зіграв Модя.
Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.
– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.
– Ет! Казки це все…
– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.
– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.
– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…
Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.
– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.
– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.
– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.
– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…
– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…
Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…
– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.
Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.
– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.
У машині Сашко повернувся до товариша і, дивлячись в очі, запитав:
– Як тобі шеф?
– Я його намагався собі уявити, але він перевершив усі мої сподівання…
– Я не про те…
– Здав ти мене, Саня, з потрохами! Який браслет? Ти сам віриш у байки діда Башкира?
– Вірю – не вірю, усе вже трапилося. Я казки розповідав, а він узяв і повірив. Не здавав я тебе, Модю, ти головний герой моїх оповідок, от шеф тебе і зажадав.
– Ну, ти даєш! Казкар!
– Мо-дю! Усе просто, організуємо експедицію, ти за головного, місця знаєш… Шеф профінансує.
– Шукачі скарбів! Якби це не про мене, помер би зо сміху.
– Але ти ж розумієш, що це доведеться робити. Інакше мені…
– А от якби тебе це не стосувалося, поклав би я на цю справу. І хоч ти мене без мене оженив, стисну зуби і полізу в авантюру.
– От і добре, – розслабився Сашко, усміхнувся і включив стартер, – вірив, що ти цим займешся, але все-таки усередині зайчики бігали.
– Займуся, але за одної умови.
– Не зрозумів…
– Разом з Ланою.
– Ну ти даєш! Запав! Навіщо вона тобі?
Жабов заглушив мотор, знову повернувся до співрозмовника і довго дивився. Модя дістав із бардачка «Мальборо», взяв з панелі запальничку, димнув у відкрите вікно.
– Чорт з вами! Бери свою Лану! Що за життя пішло? Весь час доводиться жертвувати. Хоч би хто сказав: Сашуня, ти всім роздаєш, на й тобі…
– На! – Окунь склав дулю і підсунув колишньому однокласникові під ніс. – Ти сам вибудовуєш усілякі комбінації, розставляєш фігури, до речі, близьких людей, не попередивши їх про це, маєш із цього і ще плачеш.
Сашко плавно рушив з місця, посигналив таксисту, виїхав нахабно через суцільну і скермував до центру.
– А ти, Модю, виявляється, думаєш головою… Не тільки кулаками вмієш, – вимовив після довгої мовчанки.
Галерея шефа розташовувалася на одній із центральних вулиць. З-під величних дверей з бронзовими ручками на вулицю виповзав пристойний шматок червоного килима Сашко припаркувався біля бордюру.
– Усіма справами в цьому антикварі заправляє Ганна дружина шефа, вона ж контролює дві лавки на Старому узвозі.
– Ти про неї щось говорив.
– Щось?! Я тобі про неї найголовніше сказав. Пантера вона, ковтне тебе з потрохами. До речі, її «б’юік» у дворику будеш мати щастя познайомитися.
Голосні дзвіночки на дверях сповістили прислугу про відвідувачів. До зали ввійшла юна особа у супроводі охоронця. Дівчина була в білій спідниці і чорній відкритій блузі охоронець у чорних штанях і білій сорочці. Виглядали вони в ансамблі, рухалися синхронно, відчувалася виучка, школа. Зблизилися, дівчина усміхнулася – впізнала Жабова, охоронець залишався незворушним.
