Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗

– ?!

– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…

Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.

– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.

– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?

– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь-яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.

– Я… так… ми… завжди все…

Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.

– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…

Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:

– Потім!

У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.

– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.

– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.

– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…

Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.

Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:

– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?

Сашко видихнув дим.

– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.

– Думай, думай.

– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.

Зустрілися, немов не бачилися вічність.

– Не розумію, як я жив без тебе.

– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.

– Ну як тут?

– Тепер нормально.

– А було?

– По-всякому…

– Розказуй.

А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.

«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»

Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.

– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.

– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.

– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.

– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.

– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.

– Подивимося, ранок покаже.

Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.

– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…

І по тому, як Лана вийшла:

– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два-три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.

– Навіщо команду?

– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.

– Ми з Ланою справимось.

– Добре, я сам призначу людей.

Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.

– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.

Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.

– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.

Визирнув крізь штору, оглянув двір.

– У зелених «жигулях».

Побачив вогник сигарети.

– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де-небудь у кафе чи в барі…

– Може, піти поговорити?

– Нерозумно.

– Їсти будеш?

– Я тебе не дочекалася, голодна була…

– Про що так довго з Сашком?

– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.

– Розповідай.

– Та що розповідати…

Лана вибралася з-під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.

– Ти не готовий слухати!

– Весь увага!

– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні-ні, тільки через мене.

Лана вистрілила все одним духом.

– Мені це не подобається!

– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.

– А потім?

– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…

Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.

«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».

Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.

Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.

– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.

Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.

– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?

– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…

– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.

– Я виграю! Мля буду…

– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?

– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!

– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.