Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗

У той же час Ніккі усвідомлювала, що в жаху від страхітливої стіни ворожих солдатів, спраглих крові, що насунеться, подібні ретельно розроблені плани, швидше за все, будуть забуті. Вона знала, що, побачивши цих солдатів з приголомшливою зброєю, деякі із захисників втечуть, забувши навіть підняти піки. Ніккі знала про цей страх. Тому вона наказала встановити більше капканів, ніж було необхідно.

Майже кожному городянину була відведена своя роль у планах щодо захисту міста. Деяким це вдасться краще, іншим — гірше. Навіть жінки з дітьми озброїлися всілякими «боєприпасами» на зразок каменів або киплячого масла. Вони повинні будуть скидати і зливати все це на голови солдатів. Не було часу, щоб робити якусь особливу зброю, але ті, хто не мав ніякої, озброювалися безліччю кілків. Загострена жердина не була чимось особливим, але нею можна повалити кавалерійського коня або поранити людину, а іноді і цього буває достатньо. Неважливо, буде це вершник чи піхотинець — вони можуть бути повалені. Багато жителів міста озброїлися луками. За допомогою лука навіть старий чоловік зможе вбити величезного сильного, м'язистого, молодого солдата.

Стріла може повергнути навіть чарівника.

Було б марною затією змушувати жителів міста битися з досвідченими солдатами в традиційній битві. Вони повинні позбавити бійців Ордена всіх переваг, якими вони звикли користуватися.

Головна ідея Ніккі полягала в тому, щоб перетворити все місто на одну велику пастку. А заманити в цю пастку Орден належало саме їй.

Незабаром вона побачила візок Іцхака, що грюкав зовсім поруч. Люди розбігалися на його шляху. Іцхак натягнув віжки, змушуючи двох величезних коней зупинитися. Хмара пилу злетіла вгору.

Він закріпив гальмо і зістрибнув на землю, вона ніяк не очікувала, що він зможе це зробити з такою спритністю. Підбігаючи, в одній руці він тримав свій капелюх. В іншій було щось ще.

— Ніккі! Ніккі!

Вона повернулася до оточуючих.

— Вам краще б пошвидше взятися за виконання того, що ми обговорили. Я думаю, у нас в запасі не більше декількох годин.

Люди виглядали здивованими і стривоженими.

— Ви думаєте вони не почекають до завтра? — Запитав один з них.

— Ні. Я впевнена, що вони почнуть атаку цього вечора. — Вона не сказала, чому думає саме так.

Чоловіки кивнули і кинулися виконувати завдання.

Підбіг задиханий Іцхак. Його обличчя було майже таким же червоним, як його капелюх.

— Ніккі, лист! — Він помахав папером перед її обличчям. — Лист для мера.

Ніккі внутрішньо стиснулася.

Група чоловіків в'їхала в місто, — сказав він. — Вони несли білий прапор, так як ти і сказала. Вони передали лист для «мера». Звідки ти знала?

Вона проігнорувала питання. — Ти вже прочитав?

Він почервонів. — Так. Віктор читав. Він був дуже злий. Не дуже розумно злити коваля.

— У тебе є кінь, як я просила?

— Так, так, у мене є кінь. — Він передав їй папір. — Але думаю, тобі краще спочатку прочитати це.

Ніккі розгорнула лист і почала читати про себе.

Ніккі зім'яла лист в кулаці.

— Поїхали.

Іцхак повернув на місце свого капелюха, намагаючись наздогнати Ніккі, що йде до воза.

— Серйозно, Ви ж не збираєтеся зробити те, що вимагає ця скотина, адже так?

Вона поставила ногу на залізну сходинку і забралася на широке сидіння фургона.

— Поїхали, Іцхак.

Він забурмотів щось собі під ніс, залазячи в фургон. Знявши гальмо і злегка хльоснувши поводами, він почав розвертати фургон, покрикуючи людям, щоб ті звільнили дорогу. Навколо коліс спіралями закрутилися бруд і пил. Він вдарив батогом по спинах коней і прикрикнув, щоб поквапити їх. Фургон нарешті розвернувся і вирівнявся, а коні потягнули його вперед.

Ніккі притрималася однією рукою за бортик фургона, коли він похитуючись, покотився вперед, а другою сховала зім'ятий в кулаці лист за корсажем червоної сукні.

Незрячими очима дивилася вона на вулиці Алтур-Рангу, проїжджаючи повз будівлі і вітрин магазинів, возів та пішоходів. Промені західного сонця пробивалися крізь стовбури дерев зліва від них, їдучих на північ по широкій вулиці. Біля овочевих, сирних, хлібних і м'ясних крамниць під яскравими і смугастими навісами юрмилися люди, скуповуючи всі продукти, які тільки могли, в світлі майбутньої загрози.

Дорога звузилася, ледь вони досягли старих кварталів міста, тепер фургони, коні і люди утруднювали рух. Іцхак без зволікання розвернув своїх великих ваговозів, з'їжджаючи з головної дороги і прямуючи прямо повз тісно поставлені будинки, де в одній кімнаті тулилися цілими сім'ями. Посеред невеликих дворів було розвішано білизну для просушування, подекуди вона ще висіла на мотузках, перекинутих між протилежними квартирами на других поверхах, або була розтягнута прямо біля входу, над головами. Майже кожен крихітний шматочок землі на задньому дворі будинків використовувався для вирощування їжі або утримання курчат. Крила плескали, а пір'я розліталися, коли перелякані птахи помічали фургон на своєму подвір'ї.

Іцхак майстерно керував двійкою коней, що бігли з лякаючою швидкістю, вправно обходячи перешкоди у вигляді хатин, загороджень, стін і безладно розкиданих дерев. Він викрикував попередження, проїжджаючи по людних вулицях. Люди відскакували в переляку, пропускаючи його.

Фургон звернув на вулицю, яку Ніккі так добре знала. Вони проїхали повз коротку стіну, яка незабаром повертала до дороги, що виводила їх до входу складу транспортної компанії Іцхака. Фургон прогуркотів по порізаній борознами землі внутрішнього двору будівлі та, накренившись, зупинився в тіні величезного дуба, який підносився над стіною.

Ніккі злізла, як тільки одна з половинок подвійних дверей прочинилися. Очевидно, почувши шум, Віктор вийшов дізнатися, в чому справа. Дивлячись звіром, ніби готовий був убити першого, хто попадеться йому в руки.

— Ти читала лист? — Вимогливо запитав він.

— Так. Де кінь, про якого я просила?

Великим пальцем руки він вказав собі за спину.

— Ну, і що ми будемо робити тепер? Атака, напевно, буде на світанку. Ми не можемо дозволити цій солдатні забрати тебе з собою в їх армію. Ми не можемо дозволити їм виїхати і повідомити Кроносу, що ми відмовилися від його вимог. Що ми їм скажемо?

Ніккі кивнула головою в бік будівлі.

— Іцхак, чи не приведеш ти коня? Будь ласка.

На обличчі візника з'явилася кисла гримаса.

— Ви повинні вийти заміж за Річарда. Буде ще та парочка. Обидва — божевільні.

Уражена, Ніккі втупилася на нього. Нарешті вона змогла заговорити.

— Іцхак, будь ласка, у нас не так багато часу. Ми не можемо дозволити цим хлопцям виїхати з порожніми руками.

— Так, Ваша Високість, — він посміхнувся, — дозвольте мені привести вашу царську кобилу?

— Я ніколи не бачила, щоб Іцхак поводився так, — сказала вона Віктору, спостерігаючи як чоловік гордо карбує крок у напрямку до дверей, тихо бурмочучи прокльони.

— Він думає, ти божевільна. Так само вважаю і я. — Віктор уперся кулаками в стегна. — Виверт з цим шпигуном у стайні не спрацював? Чи це і був твій план?

Будучи не в настрої обговорювати це, Ніккі також вперто подивилася на нього.