Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– А тепер кропивою он поза той хлів, там і частокіл перескочимо, – наказав Сокол, коли Лука приєднався до нього.
Оминаючи обережно Каніцарову весь, утікачі чимдуж кинулися до лісу. Була саме обідня пора, і смерди пішли до своїх мазанок полуднувати. На бігу, підтримуючи мішок із припасом, Лука оглядався, але так і не побачив ні смердів, ні погоні.
До перших дерев лісу добігли мовчки. Тут уже чекали два запряжені коні.
– А де Бурий? Гадав єсмь, що він тута чекатиме, – запитав Лука.
– Казав же тобі, сотнику, що Бурого поранено. Сховав єсмь його, що ні одна сука не знайде, сам же за тобою пішов.
– Доброгост дав Воротичам своїх вовків…
– Не внюхають, – твердо відповів Сокол. – Я їх по чужому сліду пустив. Не забувай, сотнику, що я мисливець із діда-прадіда і добре знаю, як задурити і пса, і вовка.
Вони вискочили на коней і погнали в ліс, подалі від дворища.
Лука із Соколом довго кружляли, заплутуючи сліди.
– Добре, тепер вони нас не знайдуть, – зупинився Сокол і спішився. – Треба дати відпочити коням і самим підкріпитися. Бери свій мішок, сотнику, та виймай, що там маєш.
Вони сіли просто на землю. Вогнища не розводили – могло привернути увагу. Після такої лісової прогулянки Каніцарів хліб та м’ясо здавалися особливо смачними.
– Каніцар казав, що міг би заховати вас із Бурим, – почав розмову Лука.
Сокол поглянув на нього.
– І ти, сотнику, віриш Каніцарові? Як на мене, то він брехун. Вони із Середичем змовилися проти тебе, а за нами Воротичів слідом пустили. А нашого боярина я колись як запопаду у свої руку, то в морду йому плюну. Зустрів єсмь його дорогою, просив, аби поміг мені з Бурим, та Середич розвернувся і поїхав. Казав, що до князя йому спішно. А ще рік, що біда буде, коли Воротичі його разом із нами застукають.
– Не може бути, – не повірив Лука.
– Бурого спитаєш. Волос такоже добрий: скільки ж то ми разом із ним хліб святий споживали, скільки ратилися разом, а тепер він супроти нас язичникам помагає.
– Волос не супроти – коли треба, за нас стане.
– Ага, стане. Скоріше свого волхва послухає. Жрець той навмисне Волоса відіслав, аби Воротичі нас убити могли.
При цьому Сокол розказав Луці про свою пригоду з Воротичами від початку і до кінця.
Луці вона спочатку здалася химерною, але раптом він щось зрозумів.
– Там, у Києві, також був той волхв, коли на вас напали Воротичі.
Сокол із Лукою переглянулися.
– Твоя правда, сотнику. Коли жрець лікував Вадима, Волос усе розказав йому. От як нас Воротичі знайшли! – вигукнув Сокол, забувши про обережність.
Тепер усе ставало з ніг на голову: кого-кого, а Волоса Лука б ніколи не запідозрив у зраді, у тому, що то він – послух!
Раптом Лука подивився на коней – з ними почало коїтися щось незрозуміле: вони заржали, закрутитися на місці та задирали голови, намагаючись зірватися з припони. Лука із Соколом і на ноги не встигли звестися, як із вечірньої мряки вискочили два сіроманці. Ніби дві сірі блискавиці, вони неслися просто на воїв.
Сокол побачив їх першим. Він підхопився, підстрибнув і схопився руками за гілляку. Підтягся – і він уже на дереві. Лука не встиг: одночасно два вовки з розгону скочили на нього, валячи з ніг. Лука підвівся, викрутившись зі смертельних обіймів. Вовки знову кинулися на нього. Вони гарчали люто, норовили вкусити та звалити з ніг. Лука відбивався, як міг, усе ще стоячи на ногах.
– Руку, сотнику! – кричав із дерева Сокол, але Лука почув його не відразу.
Не знати якими зусиллями він таки підскочив, витягуючи руки догори. Сокол підхопив його і став тягти на гілляку. Страх надав сили, тому за мить Лука був уже там.
Сіроманці казилися внизу, стрибаючи та гарчачи до людей. Коні, так і не змігши зірватися з узди, били тепер ногами землю, чекаючи нападу. Однак сірі на них не звертали жодної уваги, а все крутилися під деревом.
– Що будемо робити? – запитав Лука, коли трохи віддихався.
– Сидіти тут довго не зможемо – за вовками прийдуть Воротичі.
При тих словах Сокол зняв шнурок, якого носив із собою, почав розмотувати.
– Що ти робиш?
– Мені, сотнику, не вперше отак сіроманці свої зуби показують. Нічого, зараз я їм покажу. Візьми мого меча, зігнися і починай їх ним дражнити. Коли я їх підвішаю, скачи на землю і рубай щосили!
Лука не став розпитувати – довірився мисливцю. Він узяв меча, присів надійно на гілляці, зігнувся і почав штрикати мечем у сірих. Ті враз вишкірили зуби, загарчали ще лютіше і стали кидатися на Луку. Соколові того тільки і треба: він уже прив’язав свій шнурок за середину до дерева, а на обидвох кінцях зробив сильки. Тільки один із сіроманців підскочив, як Сокол тут же засилив його, підняв і зачепив на гілляку. Тоді хап – і другий вже висить.
– Чого чекаєш, сотнику – рубай!
Лука зіскочив, стискаючи меча. Сіроманці безпомічно теліпалися на шнурку, не могли звільнитися. Лука рубанув раз, розрубуючи одного навпіл, тоді вдруге…
Вони встигли забрати мішок із припасами і вискочити на коней. Прислухалися – погоня була вже зовсім поруч: чулися крики Воротичів і тупотіння коней. Лука востаннє подивився на порубаних вовків.
– Тепер зрозумів єсмь, що то за вовки загризли Дашка.
Сокол поглянув на нього.
– Ну й голова в тебе. А тепер тікаймо звідси…
Вони повернули коней і погнали їх у ніч.
Волос удруге
Волос відчував себе дубом, у якого влучила блискавка і розчахнула навпіл. Одна його половина тяглася на південь, у бік Тмутаракані. Там він залишив своїх товаришів, княжу службу, самого князя. Друга ж частина линула до рідної пущі, до далекого дитинства, до родини, яку давно вже оплакав, вважаючи назавше загубленою, до Снєжки…
Він вибрав пущу і не жаліє про це. Тут його коріння, його рід, його боги. Тут Доброгост, який виховав Волоса і навчив.
Змінився старий волхв. Не те, щоб постарів дуже ззовні, однак дух його був якимось не таким, як пам’ятає Волос із дитинства. Можливо, сам вой став старшим і почав дивитися на світ іншими очима?
Але було багато запитань. Найперше Волос здивувався, чого Доброгост водить дружбу з Каніцаром. Боярин навіть їздить радитися до волхва, а у їхню весь заходить, ніби до себе додому. Волосові не сподобалося те, що Каніцар тримає у своїй медуші Луку, однак Доброгост велів йому не пхатися… А ще дуже не сподобалося колишньому сотнику, що волхв помагає Воротичам шукати Бурого і Сокола. Як це так, вони ж його товариші?! Він привів їх і попросив допомогти, а Доброгост, замість надати ту допомогу, почав цькувати їх своїми собаками. Мстислав чи Вуй такого б ніколи не зробили…
Можливо, уся справа в повазі? У Тмутаракані Волос повагу заробляв роками, викуповував її у князя і дружини ворожою кров’ю та рубцями на своєму тілі. А тут? Тут її ще треба заслужити, бо Доброгост пам’ятає його малим отроком, таким Волос і донині лишився для волхва. Нічого, своїми справами він здобуде собі повагу старого і цілої весі. І, крім тієї поваги, Волос матиме ще любов рідного селища, родини, ту любов, якої він ніколи не зазнав у Тмутаракані.
Волос крокував пущею, ведучи коня за повід. Відганяючи всі ці думки, він уважно роздивлявся навколо, щоби побачити хоч якийсь слід або знак. Він відчував, що Сокол і Бурий мають крутитися десь недалеко весі – вони б не покинули Галку. Може, Сокол десь і зараз спостерігає за ним, та боїться відкритися? Не довіряє.
Волос зупинився, ще раз розгледівся, а тоді повернув у бік селища.
Вой прив’язав коня, скинув із себе сорочку і вмився біля колодязя. Раптом побачив Доброгоста, що сидів на призьбі під хатою, і рушив до нього. Волхв сидів непорушно, підставивши сонцю своє покраяне зморшками лице. Ні, він таки постарів. Сонце обливало волхва своїм світлом, і світло те перетворювало могутнього жерця на старезного, певно, столітнього діда.
– Що там чутно, діду? – запитав молодий вой, підійшовши та присівши на призьбі поруч.
