Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Це твої, боярине, люди таке зробили, тобі і отвіт держати!
– Вони захищалися.
– Тож і ти захищайся, боярине!
При цих словах старий Воротич вихопив сокиру, інші тут же за ним. Середич зблід.
– Одумайся, Воротичу. Не я посилав Ратка і Будимира на смерть – самі пішли. Мені ж мстити не маєш за що – Бурий мені не родак, і Сокол також…
На це Воротичі не мали що заперечити.
– Ніколи не повірю, що двоє мужів можуть подолати Ратка і Будимира в чесному бою. Нє, то мусив бути нечесний бій.
– Бій був чесний, – зараз пролунав голос десь збоку. Вої оглянулися і побачили, як до них біжать два вовки, а за ними йде старець Доброгост. – Того разу сприт переміг силу.
– Лжеш, старче! – не вірив обезумілий від горя Воротич.
– Подивися на рани – вони все розкажуть. Ззаду Ратка і Будимира ніхто не бив, – спокійно сказав волхв.
– Ми їх мусимо знайти, – раптом сказав уже інший Воротич. – Кров братів наших кличе нас до мсти.
– Знайдемо, – погодився старий Воротич. – Тільки якщо Доброгост не ховає вбійників. Вони ж, Доброгосте, ішли до твоєї весі. Чи не заховав ти їх там, волхве?!
– Ніколи б я не зробив такого.
– Не вірю тобі, старче. Якщо збрехав мені єси – начувайся: і ти, і рід твій кровними ворогами моїми станете!
Волхв підійшов до Воротича.
– Речу тобі: вбійникам Ратка і Будимира помагати не буду. А щоби-с повірив мені, Овсію, бери моїх сіроманців. Від їхнього нюху ніщо в пущі не сховається – вмить знайдете ворогів своїх і поквитаєтеся з ними, як каже древній звичай землі руської.
Старий Воротич обернувся до своїх.
– Скачіть по підмогу. Підіймайте всіх мужів, аби на завтра вбійників мені полапали. А ще треба Ратка і Будимира додому завезти. Їдьте ж, не гайтеся, а я поки тут попильную, аби звірі їх більше не шматували…
Воротичі були вже на конях. Вони розвернулися й погнали геть, Доброгостові сіроманці помчали за ними. Старий Овсій сів біля Ратка. Волхв Доброгост обернувся, аби піти, як Волос став коло нього.
– Пощо помагаєш Воротичам супроти братів моїх?
Волхв поглянув на нього суворо.
– Твої брати там, у весі. А Воротичі – сусіди наші.
Сказавши це, Доброгост пішов далі.
– Чого стоїш? І ти йди за ним, – сказав Середич колишньому сотнику, вливаючи в ті слова всю свою жовч. – Іди до своїх братів, а ті нехай гинуть.
Волос поглянув на нього і пішов. До боярина, сильно шкутильгаючи, підійшов Турик. Був блідий при світлі смолоскипа.
– Вую, не знаю, чи далі їхати зможу, – рана пече немилосердно, і світ крутиться.
Боярин поглянув на Волоса, що віддалявся.
– Стій, – нараз зупинив Середич і підійшов до нього. – Турика було поранено в бою. Він не доїде до Чернігова – диви, як шкутильгає. Візьми до себе у весь, вилікуй. Він за Галкою та Каялою пригляне. Ти ж не будеш сидіти склавши руки, правда?
Волос не відповів, а дивився боярину в очі.
– Ну, чого мовчиш, сотнику? Ти ж знаєш ті пущі, знайди Сокола і Бурого першим, поможи їм. – Середич це сказав тихо, аби не чув убитий горем Овсій, але з притиском. – Ну, не мовчи, Волосе, скажи щось. Вони ж загинуть, Воротичі розіпнуть їх, як запопадуть у свої руки.
Така мова Середича пом’якшила Волосів погляд.
– Зроблю, що зможу. Ти ж, боярине, скачи до князя…
Турик із Волосом поїхали. Лишилися тільки Середич та Овсій Воротич, що схилився над трупами своїх синів.
– Пощо велів синам убивати? Бурий також чийсь син, чи муж, чи брат. Тепер не маєш синів. Казав же Христос – не убий, а ти його не послухав.
– Закон старий руський мстити велить, – замогильним голосом відповів Воротич.
– Ну, то чти свої закони і синів хорони в землю.
Боярин Середич їхав нічним лісом, намагаючись розібрати дорогу. Присвічував собі смолоскипом та все поглядав на схід, чи не сходить вже сонце. Йому хотілося пошвидше вибратися з тої пущі, вона ніби душила його. Краєм ока боярин зауважив, як тінь шугонула у вранішньому мороку попри лощину і вискочила перед ним на стежку. Кінь під Середичем став як укопаний, почав бити копитами землю.
– Хто ти?! – гукнув незнайомцю Середич.
– Не страхайся, боярине, то я, Сокол.
Вой підійшов ближче до світла.
– А де Турик, Лука?
– Турика поранили в бою, а Лука… Послухом виявився твій Лука.
– Ти що, вбив його?
– Не будь дурнем, Соколе, сидить у Каніцара Лука, мед попиває. Слухай, що ректи тобі буду: до Волосової весі не потикайтеся. Воротичі вже вас шукають.
– І сам знаю. Бурого поранено, ходи, боярине, йому треба помогти…
– Дідько, – вилаявся Середич. – Як Воротичі мене з вами застукають, то голову відірвуть…
Лука вдруге
Каніцара у дворищі не було. Холопи говорили, що поїхав у справах до волхва Доброгоста. Лука здогадався, що то були за справи: з Каніцарової волі Воротичі побили Ерікових варягів, і тепер старий боярин добре мусив наглянути, аби не лишилося жодних слідів. Доброгост йому поможе. Поїхали варяги в пущу – там і пропали. Пуща їх забрала. Таке часом ставалося, Лука знав про це, знав і Каніцар, і Ярослав.
Воротичі привезли Луку до Каніцарового хутора, коли вже стемніло. Вони поставали біля конов’язу, прив’язали коней, поскладали рівненько рогатини, пороздягалися і пішли митися до криниці. Холопи нагодували коней і готували учту, аби нагодувати людей. Воротичі так до терема і не пішли – чекали господаря, хоча, схоже, Каніцар скоріше, ніж вранці, не з’явиться. До них підійшов тивун.
– Ходіть до терема – зробилисьмо вам печені, меду поставили. Каніцар велів, аби ви не сиділи голодними.
Воротичі переглянулися. Відповів парубок, схожий на Ратка:
– До терема не підемо, коли нема господаря. Сюди несіть.
Вони їли смачно і багато, густо заливаючи все вином. Луці розв’язали руки і також дали меду та м’яса. Після важкої роботи можна було випити і більше, тому Воротичі не жаліли собі. Молодші стали голосніше говорити, однак старші мужі затикали їм рота.
– Чого гукаєте на ціле дворище? Хіба холопи Каніцарові мають знати, де ми були і що робили?
Це була слушна рада, то далі їли і пили мовчки. Лука давно вже наситився і спостерігав тепер за Воротичами. Вони все їли і пили, так що челядь тільки встигала доносити. Якби Лука випив стільки меду, то говорити вже не зміг би, а ті сидять і п’ють собі далі. У кожному з них було щось від Ратка.
Повкладалися спати далеко за північ. Лука ліг разом зі всіма, руки йому більше ніхто не зв’язував.
Десь під ранок розбудив тупіт копит. Воротичі почали прокидатися, хтось із челяді відчинив ворота. На подвір’я заїхали троє Воротичів, що були з Овсієм. Вони під’їхали, на вид були грізними. За ними слідом забігло двоє вовків.
– Тишата? Що таке, де Ратко, де дід Овсій? – запитав хлопець, схожий на Ратка.
– Нема Ратка більше. Вони згинули разом із Будимиром. Бурий їх побив. Овсій повіз їх до нашого села, нам велів знайти вбійників і також до весі привезти.
Запала мовчанка. Воротичі стояли і мовчали, опустивши голови. Нарешті сказав Тишата:
– Дайте поїсти. До ранку ще є трохи часу – дамо коням відпочити, а з першими променями підемо на лови. Доброгост дав нам своїх вовків, тож із ними скоро знайдемо вбійників.
Воротичі тяжко посідали на свої місця, не сказавши і слова. Очі їхні палали. Не сів тільки хлопець, схожий на Ратка, певно, брат їхній наймолодший. Він підійшов до Луки.
– Де ховається Бурий? Куди вони йшли? – спитав він сотника, взяв його за барки і підвів. Лука спробував пручатися, але Воротич його тримав міцно.
– Куди йшли – там їх нема зараз, – відповів Лука.
Воротич відпустив його, натомість щосили вдарив у груди. Лука того не сподівався – упав навзнак. Підводячись, він почав намацувати меча, забувши, що Воротичі його забрали ще там, біля потоку.
Йому допомогли підвестися. Двоє тримали, а Ратків брат бив: раз по ребрах, тоді в зуби. Лука застогнав, виплюнув кров із розбитого рота.
