Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Волхв поглянув на нього, тінь пробігла по його обличчю – і він враз із діда знову перетворився на жерця.
– Побили окаянні таті моїх сіриків…
Волос не відразу зрозумів.
– Об кім речеш?
– Послух Ярославів утік із поруба Каніцарового. Поміг йому інший. Мої сірики взяли слід їхній, але таті побили їх і втекли. Воротичі цілу пущу перевернули, а знайти окаянних татів не можуть.
Волоса раптом щось кольнуло.
– Не суть вони таті, а тілько брати мої по оружжю, – твердо мовив Волос.
Старий уважно поглянув на нього – Волос відважно дивився йому в очі, не відвертаючи погляд. Уперше він побачив очі жерця. Вони були глибоко занурені, добре вицвілі, однак там була іскра.
Доброгост не відповів нічого, відвернувся. У Волоса навіть блимнула надія, що волхв нарешті зрозумів, як для Волоса багато важать його товариші. Однак ця надія дуже скоро згасла.
– Дуже-м любив своїх сіриків. Знайшов їх єсмь іще цуценятами, вигодував із рук, навчив. Були мені як діти.
Волос і далі дивився на старого, але жрець більше до нього не повертав свого обличчя.
– Жалієш більше за вовками, як за людьми? Ти вчив мене, діду, аби не лукавив ніколи. Тож і речу тобі без лукавства: дуже радий із того, що вони врятувалися. Коли б Сокол із Бурим чи Лука прийшли до мене та попросили помочі – то і життя свого за них не пошкодую.
– Станеш їм помагати – накличеш гнів Воротичів.
– Не страхаюся їх, вони нам нічого не зроблять. Воротичі хотіли мсти, тільки мста має меч двосічний. І Каніцарові я не вірю – то старий і хитрий лис.
Волхв і далі продовжував не дивитися на Волоса.
– Каніцар поміг нам, пособив твоєму, Волосе, родові. Після того, як нашу стару весь спалили, декому вдалося втекти. Врятував єсмь братів твоїх, сестер. Ми блукали пущами, ховаючись від княжих гриднів. Тілько чада не можуть жити отак, як дикі звірі, тоді я пішов до Каніцара. Він рік, аби ми тута нову весь заклали, і дав своє слово, що нас не рушить ніхто.
Вони якийсь час посиділи мовчки, тоді старий сказав:
– Іди до Житника, нехай дасть тобі роботу. У весі ніхто хліба лежаного не їсть.
Старий підвівся і пішов. Волос мить подумав над словами волхва: старий став черствим і ніби… злішим. Ну, що ж, Волос у Тмутаракані хліба лежаного не їв і тут не буде.
– Був єси в пущі, Волосе? Що там чутно, половили Воротичі уже татів? – запитав Житник, коли Волос підійшов до нього і привітався.
– Не суть таті, тілько мої брати, – відповів Волос спокійно, хоча всередині аж кипів.
– Хіба не ми твої брати? – Житник щиро здивувався.
– Ви брати по крові, а вони – по оружжю.
Житник дивився на нього, нічого не розуміючи. Та й звідки йому розуміти: хіба ж він бачив коли городи стольні, князів, дружину, хіба ратився коли? Отак і прожив життя в пущі, а про світ навколишній знає тільки з розповідей Доброгоста.
Аби не вдаватися в дальшу розмову, Волос мовив:
– Рік Доброгост, аби-с дав мені якусь роботу.
– Що ж робити вмієш? – Житник чомусь посміхнувся, але посмішка ця була доброю.
Волос знизав плечима.
– Ратитися. Ну, і трохи полювати.
Житник почухав потилицю.
– На лови нині вже не підеш – хіба що завтра. Тоді іди он до Снєжки, поможи їй борошна намолоти, а то жорна тяжкі суть, жоні тяжко крутити.
Житник ще раз посміхнувся, поплескав по-братськи Волоса по плечі. Той кивнув і пішов.
У селищі справді всі робили якусь роботу, адже зима довга, голодна, треба було наготувати припасу. Весь споживала в більшості дари пущі, яка давала м’ясо, ягоди, мед, гриби. Лісове озеро давало рибу. Ще весь мала свою худобу, беручи від неї молоко. Свого збіжжя, яке сіяли на клаптях землі, випрошених у пущі, не вистачало. Жита вівса і проса можна було виміняти в Каніцара та його смердів на шкурки, мед та віск, а також на дивної краси горщики та горнята, які Волосів рід міг робити споконвіку. Також тут були свої теслі, гончарі, ковалі…
Він крутив важкі жорна, Снєжка засипала просо. Жона говорила до нього про справи господарські, які їх чекають найближчими днями, Волос слухав. Вдавав, що слухав. Насправді він думав про справи княжі. Думав, що зараз у Києві зійшлися у смертельному двобої новгородський Ведмідь і тмутараканський Лев, що щербиться ясна зброя об руські щити та шоломи, що гинуть мужі… Або, може, так дали боги, що помирилися Мстислав із Ярославом і не пролилася кров братів-русичів.
– Князь київський забив отця твого і матір. І моїх також, – сказала Снєжка. Волос навіть не зауважив, як вона перевела розмову на інше. – Князь поверг богів наших, поверг Перуна. Перунько тепер мститься, і скоро від того проклятого роду нікого не лишиться.
– Страшні слова речеш, жоно моя, – відповів Волос. – Княжа справа – княжити, а наша – богів своїх величати.
Снєжка з докором поглянула на нього.
– Речеш, як християнин: «Кесарю – кесарево, а Богу – Боже».
– Звідки знаєш, як речуть християни?
– Бо, як і ти, була єсмь у Києві. Забрали мене після того, як весь нашу погромили. Я була охрещена, і чорний, як ворон, піп учив мене письмен християнських, тільки викинула хрестик. Потім мене забрав Доброгост. Він прокляв княжий рід найстрашнішим волхвівським прокляттям. Скоро вони всі пропадуть.
Волос поглянув на неї – не сподівався почути таке від своєї жони.
– Разом із ними пропаде і Русь.
– Бо так було призначено ще тоді, коли Володимир скинув Перуна. Без Перунового меча Русь і так би пропала.
Волос посміхнувся.
– Хіба ж Перун згинув? Усі боги Русі живі суть, просто від людських осель вони переселилися в пущу, у степ, у ріку повноводу. Перун більше не живе в дерев’яному ідолі – дух його в лісовому дубі, у чистій Дніпровій воді, у грудях буй-тура степового. То Бог Ізраїлю карає своїх дітей, коли вони від нього відвертаються, із землі рідної виганяє. Русичам же повік на землі своїй жити і з богами своїми.
Вона уважно його вислухала, тоді мовила:
– Певно, правду речеш, мій муже. Мудрі твої слова.
Вона знову засипала проса, і Волос продовжив крутити.
Доробивши свою роботу, Волос допоміг Снєжці позносити борошно до комори, а тоді пішов на другий кінець весі. Він згадав собі за Турика, йому потрібно було розказати про те, що Лука втік від Каніцара, що їм удалося вирватися від погоні Воротичів.
Турик також не сидів без роботи – у весі нікому не можна було дармувати. Він білував убитого мисливцями кабана. Мужі підвішали здобич догори ногами, а Турик обережно з допомогою ножа стягував шкуру.
– О, здоров, Волосе! Що там чути про наших? – живо запитав молодець, лиш Волос встиг наблизитися.
– Вирвалися, – коротко відповів Волос. – З ними Лука.
– Слава тобі, Господи! – видихнув Малко.
Волос поглянув на товариша.
– Твій вуй мислить, же Лука послухом є.
Турик тільки рукою махнув.
– Лука Романович – добрий воїн і муж вельми мудрий. Такий не може бути підлим послухом. А мій вуй… Він такий же, як і твій дідо Доброгост. Старість… Вона робить із мужа злого отрока.
Так, напевно, Малко каже правду. Повз них пройшла молодиця, подивилася на Турика, усміхнулася.
– Гарні ж вельми жони у вашій весі, – сказав Малко, дивлячись молодиці услід. – Хто вона?
– Вдова, Данкою зветься. Муж її пропав у пущі. А чого питаєш? Хіба ж так хутко забув свою Калину?
Турик не відповів нічого, натомість запитав:
– Може б, ми вийшли в поле та трохи мечами помахали або топорами?
– Хіба що ввечері. Як мої брати побачать, що ми нічого не робимо, то їсти не дадуть, – жартома відповів Волос.
– Правду мовиш. У весі кожен має мати роботу, бо в нас хліба лежаного ніхто не їсть, – перекривив Турик слова Мечобора, що був у весі головою.
Вони попрощалися, і Волос пішов геть, лишаючи Турика сам на сам із «напівроздягненим» кабанцем.
Волос хотів уже шукати Житника чи Мечобора, аби дали йому ще якусь роботу, як раптом зупинився. Стежкою, що вела з пущі в село, ішли озброєні мужі. Воротичі. Попереду крокував Овсій, ведучи за повід коня, далі був Тишата й інші. Були такі грізні, що від них здаля пахло бідою.
