Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Непроханих гостей побачили й інші, почали збиратися. Назустріч пішов Мечобор.
– Здорові будьте. Що вас привело до нашого дому? – Мечобор став їм на дорозі, та Овсій Воротич грубо відштовхнув його, і вони пішли далі.
– Доброгосте! – нараз гукнув Овсій.
Ніхто не обізвався, Воротичі йшли далі, наближаючись до середини весі.
– Гей, Доброгосте! Виходь, волхве! Я, Овсій Воротич, кличу тебе!
Знову не відізвався ніхто, тільки мешканці весі перелякано почали переглядатися й перешіптуватися.
Воротичі зупинилися і стали виглядати Доброгоста. Перед ними стіною стали Волос, Житник, Горнило, повернувся Мечобор, підійшов Турик та ще кілька мужів.
– Чого вам тут треба? – Волос зробив крок уперед.
– Доброгост надурив нас, обманув старий. І ви нам брешете, смерди! – сказав Овсій.
– Як смієш мовити так до нас у нашому домі? – запитав Волос тихо, але погрозливо.
– Смію, бо кров синів моїх Ратка і Будимира кличе мене до помсти.
– Ми твоїх синів не губили: кровна мста повернулася проти них, – озвався Мечобор.
– Закрий пащу, смерде, що ти можеш знати про мсту? Бурий із тим обірванцем не могли поконати моїх синів! Тепер же убійники пропали, ніби їх сама пуща сховала від нашої мсти. Хіба ж може таке бути, щоби чужі мужі сховалися від нас у нашому лісі, і ми не могли їх відшукати? Ані сліду нема! Хто їм помагає?!
Із Воротичами взявся говорити Волос:
– Доброгост уже рік вам, що Бурого і Сокола ховати не будемо, вовків своїх вам віддав. Хіба ж ви не вірите слову Доброгоста?
Овсій ніби й не чув того.
– Татям хтось помагає. Видайте їх, і ми підемо зі спокоєм. Коли ж ні, смерди, начувайтеся.
Нараз наперед вийшов молодший Ратків брат, Волос не знав його імені.
– Отче, братове і ви, родичі! – гукнув він. – Зрозумів уже єсмь, що сталося. Він, – парубок показав на Волоса, – допоміг убити Ратка і Будимира, він і ховає татів!
Враз запала мовчанка. Овсій наблизився до Волоса.
– То правда?
Волос дивився на нього без страху.
– Не видів єсмь, як твоїх синів було вбито, і не знаю, де ховається Бурий. Шукайте собі в другому місці, бо тута їх нема.
– Може, і нема, зате тута ховається сестра Бурого. Ми заберемо її, і тоді вони самі до нас прийдуть!
Овсій і Тишата, а за ними й інші хотіли пройти повз Волоса, аби знайти Галку, але він їх не пропустив. Поруч із ним кучно стояли інші.
– Жінка не винна, бо мсту кровну тільки мужі чинити мають!
– Геть із дороги, смерди! – гаркнув Овсій, і Воротичі спробували продертися, та «смерди» їх не пропустили.
Зчинилася штурханина, крики, дехто вже й за мечі та топори почав хапатися.
Ратка брат кинувся на Волоса, однак вой вдарив його в груди кулаком, і нападник відступив – різкий біль збив його войовничий запал. Та були інші, і в селищі скоро запахло свіжою кров’ю.
– Стійте! – раптом пролунав голос, який почули всі. Волхв Доброгост, як завше, з’явився не знати звідки. Розпалені мужі розійшлися, але готові були знову кинутися один на одного за найменшої іскри.
– Видай нам сестру Бурого! – гукнув Овсій.
Доброгост підійшов поволі, став поміж своїми мужами і Воротичами.
– Жона ця є моїм гостем і під захистом дому мого! Чого єси прийшов сюди? Битися? Хочеш і зі мною мсту кровну мати? Нехай тільки впаде на землю хоч одна крапля крові мого родича, то таке прокляття нашлю, що і сліду не лишиться від цілого твого роду – згинете, Воротичі, як роса на сонці!
Волхв був справді страшний у своїх погрозах. Овсій відсахнувся, тут же зблід. Видно, він знав уже, що таке прокляття волхва.
– Галка не є з твого роду, чого захищаєш її? – спробував ще сперечатися Овсій, хоча голос його був не такий голосний і сердитий.
– Боги мужів сотворили для раті і мсти, а жін – для дітей і для дому. Хто наругу чинить над жонами русичів, той проти богів іде. Ти що, Овсію, не боїшся гніву богів мого роду, що з мечем сюди приходиш?
Волхв іще з більшою силою насідав на Воротичів. Ті принишкли.
– Нє, Доброгосте, ми не прийшли ратитися, а тілько радитися. Прости нам.
– Радитися за столами потрібно, а не з оружжям у руках, – мовив волхв уже спокійніше. – Мечоборе, вели накривати.
Столи поставили просто на вулиці, на них наклали м’яса з того кабанця, що недавно білував Турик, а також жбанів із медом. На грубі тесані лави посідали найстарші Воротичі та деякі мужі з весі. Присів і Доброгост. Інші Воротичі на чолі з молодшим Ратка братом пішли назад у пущу. Вони ще не втратили надії знайти Бурого і поквитатися з ним.
– Що нам робити, порадь, Доброгосте, – мовив Овсій Воротич, втамувавши свій голод кількома шматками печені.
Волхв м’яса не їв, тільки сьорбав старий мед із кухля.
– Ратко і Будимир були добрими воями, тому сидять зараз у вирію разом із прадідами отак, як ми тут, і пирують, меди старі п’ють. Вони були достойними і вмерли достойно. Кров їхня не відімщена є, а наші боги таке не забувають. Якщо вбійники змогли втекти від вас, значить, так захотіли кумири, та ваші з Бурим стежки іще перетнуться. На Русь чорною хмарою лізе котора. Брати-князі, сини окаянного Володимира, мають повбивати один одного – так їх Перун карає. Тримайтеся Каніцара – він знає, що робити. А там і своїх кровників зустрінете.
Голос старого виходив ніби не з рота, а з-під землі. Коли він говорив – усі мовчали і навіть не дихали. Коли старий скінчив, озвався Овсій:
– Каніцар не раз рік, що не хоче, аби сталася рать поміж Ярославом і братом його. Най би ліпше мир був.
– Не буде миру. Сини Володимирові прокляті, і розум їхній затуманений страшним волхвівським прокляттям. Жадоба і пиха погублять їх.
– Чи ж не ти, Доброгосте, прокляв? – запитав Тишата. – Мстиш за Перуна?
– Кровна мста для русича свята є. І хто ліпше знає про то, як не ви, Воротичі.
Ті знову не знали, що відповісти. Слухав ці слова і Волос, і думки його ставали все тяжчими.
Воротичі пішли з весі, коли вже стемніло, хоча Доброгост і запрошував їх лишитися на ніч. Волос і далі ходив окутаний своїми думами, як хмарами, коли до нього підійшла Снєжка і запросила піти з нею до лісового озера, щоби скупатися.
По дорозі мужа і жону захопила ніч. Вони удвох прийшли на берег озера – вода відбивала місячне світло. Навкруги – тиша. Обоє роздяглися й пішли купатися, змиваючи з тіла втому цілого дня. Після того кохалися на березі, не можучи більше стримувати спраглі тіла.
Поверталися Волос і Снєжка до села втомлені й задоволені. Вона вела його до своєї мазанки, однак він звернув на іншу стежку.
– Чекай мене в домі, хочу іще з Туриком побачитися.
Він ішов до мазанки, де жив Турик. По дорозі його побачила Галка.
– Воротичі вже пішли? – запитала вона Волоса.
– Давно. Ти не бійся, вони тебе більше не зачеплять.
– Бурий поранений, так? – знову запитала вона.
– Не знаю. Може, не він, а Сокол.
– О Боженьку мій! А де зараз Бурий?
– Певно, далеко вже звідси. Не тужи, Галочко, скоро побачишся з ним. Турику рана загоїться – відвезе вас до Чернігова. А там уже й Бурий чекати буде.
– Благослови тебе Господь, Волосе, за твої добрі слова. Розрадив. А Лука? Він справді послух?
– Середич помилився. Та не бійся – Мстислав розсудить. Він – мудрий князь.
– Добре, піду скажу Каялі.
Дівчина вже обернулася, щоби йти, як раптом оглянулася:
– Якщо Турика шукаєш, то його в хижі нема.
– А де ж він?
– З Данкою пішли. Отуди. – Галка показала в бік сінокосу.
Волосові це не сподобалося. Він мить повагався, та все ж пішов слідом.
Місяць так щедро освітлював луки і сіножаті, ніби хотів позмагатися із сонцем. Хмари не стали йому заважати в тому змаганні, тому Волос добре бачив усе навколо і йшов швидким і тихим кроком. Біля однієї з копиць сіна він почув притишені голоси.
– Ну, і що ти тепер будеш робити? – грайливо питала Данка.
