Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Він сам пішов?.. А що в руках?.. – питав Дмитро Юхимович і косував на нас сірим уважним оком. – Скільки минуло відтоді хвилин?.. Повідомте: ми виїжджаємо. – Майор рвучко звівся й почав згортати папери зі стола в шухляду, говорячи: – Чорнуха із жінкою п'ять хвилин тому направився до автобусної зупинки. Все, вирушаємо!
Я насилу ковтнув шматок мандарина й майже одночасно з Маховим схопився з дивана.
– Може, я з вами? – благально мовив Гветадзе, заздрісно дивлячись на нас.
– У тебе, Додо, інше завдання, – заперечив Гліб.
Ми вибігли на подвір'я відділу, залишивши посмутнілого Гветадзе біля чергового.
54.
Скорич, Махов і я сіли в наш «уазик». Вискочили на вулицю. За нами – машина з оперативниками. Я подивився на годинник – 19.51. Підрахував: хвилин десять-п'ятнадцять Чорнуха йтиме до зупинки, поки дочекається автобуса – збіжить іще стільки ж. Отож ми встигнемо – до вулиці Канатної всього вісім кілометрів.
Швидко дісталися околиці міста. Не відчував ні втоми, ні вечірньої задухи. Аби тільки зійшов Чорнуха на своїй зупинці. Загалом уже не мало ніякого значення, де він зійде. Тепер не втече. В «уазику» заговорила рація, і Скорич узяв мікрофон.
– Товаришу майор, він сів у автобус… Автобус рушив…
Ось і Канатна. Оперативники загальмували неподалік від критої зупинки, а ми в'їхали на вулицю. Діяли за планом: поминули дім Чорнухи й стали під парканом метрів за п'ятсот од нього. Звідси добре проглядалася вулиця аж до її початку. У квадраті відкритого простору, мов на екрані, мигтіли машини. Ми мовчки дивилися туди.
Коли на тихій вулиці з'являвся перехожий, приглядалися до нього – Чорнуха чи ні? А перехожих траплялося небагато, бо час пізній і мешканці Канатної були вдома: поралися на присадибних ділянках, майстрували на подвір'ях, хтось виставив на двір динамік, і сонливий спокій околиці почав здригатися від ритмічної музики.
– Тринадцятий, тринадцятий… – заговорила рація.
– Слухаю, – озвався майор.
– Вони зійшли, направились у вулицю.
– Добре. Їдьте за ними, – розпорядився Скорич.
На початку вулиці вигулькнуло дві постаті: одна темно-сіра, друга чорна з білою головою. Вони, подружжя. Скорич оглянувся на мене, і я без слів зрозумів його.
– Чорнуха з дружиною, – пошепки підтвердив.
Дмитро Юхимович кивнув. Ми прикипіли до них очима. Дем'ян тримав руки в кишенях штанів, ступав поважно, як людина, що знає собі ціну. Піджак на ньому розстебнутий, і під картатою сорочкою округлювалося черевце. Харитина на кілька кроків позаду, її праву руку відтягувала чорна господарська сумка. Жінка щоразу зводила вільну руку до обличчя – мабуть, витирала піт. Залякана, затуркана, вона дріботіла за чоловіком безголосою тінню.
– Миколо, он бачиш пару? – запитав у Бунчука майор і продовжив: – Порівняйся з ними, коли вони опиняться біля зеленої хвіртки. Зрозумів?
– Так точно, – і сержант увімкнув запалювання.
«Уазик» поволі рушив. Чорнуха наближався. За його спиною з'явилася машина з оперативниками. Тепер шлях до втечі відрізано: вулицю заблоковано.
«Дем'ян не оглядався і не звертав уваги на нашу машину, що сунула вибоїстою дорогою. Він збив кашкета на потилицю – був задоволений своєю роботою. Я вже виразно бачив його червонощоке обличчя, і мені здавалося – Чорнуха усміхався. Харитина стомлено пленталася за ним. Вони не розмовляли – прошкували, мов чужі.
Віддаль скорочувалася… Мені впала в око рука майора, якою тримався за скобу, – пальці білі-білі. Ми з Маховим теж ледь стримували хвилювання.
Молодчина Бунчук, вдало розрахував: «уазик» вчасно порівнявся з Чорнухою, коли той ступив до хвіртки і витягнув з кишені ключ. І оперативники уже поряд. Я і Скорич, наче за командою, в один раз вистрибнули з кабіни. Дем'ян озирнувся – а ми перед ним – і роззявив рота від подиву…
– Громадянин Чорнуха? – запитав я.
– Ггг… – вирвалось із його горла.
– Ми з міліції.
Харитина, зачувши те, зойкнула і притислася до паркану, полотніючи лицем. Чоловік поводив виряченими очима… Всього чекав од нього, тільки не такої панічної розгубленості. Як же був упевнений, що не викриємо його! Авжеж, стільки років усе шито-крито.
– Відмикайте хвіртку! – наказав йому Скорим.
– Це… це… – Чорнуха не міг отямитись. – Ви… не маєте права, – з придихом, охриплим голосом нарешті сказав.
– Маємо, – твердо й переконливо мовив Махов.
– Господи… – без відчаю, а швидше з важкою полегкістю вихопилось у Харитини. – Господи, окошилося…
– Цить! – зненацька процідив до неї крізь зуби Дем'ян. – Ні пари з уст, лахудро.
Я взяв за зап'ястя Чорнуху – із заціпленого кулака випав довгий ключ із вигадливою борідкою. Ввійшли на подвір'я й попрямували до ганку. Я не спускав очей з Дем'яна. Він тільки раз оглянувся, коли у відчинені ворота в'їхав наш «уазик». Зовні затриманий не виказував ні хвилювання, ні переляку. Він уже оговтався. Швидко. Тепер буде нелегко витягти з нього зізнання.
Спинилися перед дверима на веранду. Чорнуха не поспішав їх відмикати. Обшукувати його на видноті ми не хотіли, щоб не побачили з вулиці.
– Не тягніть, Чорнуха, давайте, – поквапив його майор і дорікнув: – Негостинна ви людина.
– Зараз, зараз… – Дем'ян мляво шукав – мацав кишені штанів, потім піджака, натомість поліз до внутрішньої.
Я лише подумав: невелика цінність ключ, чого б це ховати його аж там, як несподівано різко висмикнув руку Чорнуха і перед моїми очима мигнув тьмяний, воронований пістолет. Встиг ухопити зором – скоцюрблений палець натис на спусковий гачок… Я з силою вдарив ребром долоні Чорнуху по біцепсу. Зброя без пострілу брязнула на мурований ґанок, а Дем'ян, крутнувшись, великими стрибками помчав до хвіртки.
– Стій! – упівголоса, натужно гукнув Скорич. – Стій!
Я метнувся за втікачем. Аби на вулицю… Чорнуха порівнявся з «уазиком», і тут зненацька просто перед ним відчинилися передні дверцята. Він з розгону напоровся на них грудьми, заточився, розчепіривши руки, і я вхопив Дем'яна за комір піджака. З кабіни вистрибнув Бунчук, надбігли Скорич і оперативники, тісним кільцем оточили Чорнуху, що пожадливо хапав скривленим ротом повітря.
– Ключ, Чорнуха! – вимогливо сказав Махов. -
І без фокусів.
Я звернув увагу на пістолет у руці майора. Парабелум, німецький, ще, мабуть, з війни. Чому ж він не вистрелив? І до якої крайності вдався – ні, не Чорнуха – Тягун Феофан Миколайович, наважившись скористатися ним! Очевидно, знав, що чекало попереду.
Тягуна повели до хати. Скулена Харитина сиділа на ганку, вся у чорному вбранні, наче великий крук.
– Щасливий ти, Арсене, довго житимеш, – сказав Скорич, показуючи парабелум. – Він зопалу не зняв запобіжник. Коли б не це… – і Дмитро Юхимович скрушно похитав головою.
Я вимушено посміхнувся. Харитину ми залишили на веранді, а Тягуна посадили на кухні. Прийшли поняті. Почався обшук. Я зазирнув до кожної кімнати. Їх обстановка не свідчила про достаток. Навпаки – була звичайна, навіть біднувата, без телевізора і приймача, без дорогих килимів, а у вітальні висів вигорілий, виготовлений із рожевого паперу абажур.
На жаль, обшук нічого не дав. Тільки у жіночій білизні знайшли старий невеликий знімок із якогось маленького хлопчика, зодягнутого у штанці на одній шлейці. Ніяких листів, фотокарток і листівок не виявили. На кухні, серед виделок, ложок і ножів, лежав колій, такий, яким Тягун ухекав недавно кабана.
Мене не розчарували попередні наслідки обшуку. Феофан злочинець зі стажем, умів ховати награбоване. Зараз зацікавив знімок. Чомусь був упевнений – на ньому син Тягуна. І, мабуть, фотокартка зберігалася крадькома від батька, всупереч його забороні.
Наші фахівці полізли на горище, а я зайшов до кухні. Тягун сидів за столом і, ніби нічого не сталося, спокійно вминав свіже сало з часником. На його бороді біліли крихти хліба, губи лисніли від жиру. Я показав йому фотокартку.
– Хто це?
Маленькі очі Феофана вп'ялися в шматок цупкого паперу. На мить, я спостеріг, у них майнула сполоханість, та він знизав плечима.
