Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Алка враз захрипла.
– Доброго дня… – ледь вимовила.
Дівча з кутка вийшло.
– Катя?! – Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. – І вам доброго дня. Чаю зігрію, – Катерина всміхнулася, за чайник узялася.
– Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…
Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні – от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.
– Надвір ідіть, – веліла.
Мить – і вискочили.
Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.
Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.
– Це добрий чай, – мовила, – з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.
– Справді? – довірливо, як мале дитя, запитала Алка.
Долонями великими чашку обхопила.
– Дякую тобі, Катю…
– Та що ви… Не тре'…
Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула – худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.
– Дякую, – чашку поставила. – Дозволь запитати…
– Питайте, та не все розкажу, – відказала Катерина.
Алці – волосся дибки. І – вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:
– Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати – зайве. А я ж тут – усе життя. Серце болить…
– Немає землі в Івана Залусківського, – Катерина їй. – А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.
– Зовсім чужі? – з острахом перепитала Алка.
– Зовсім…
– А як же ми, шанівські?
– Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.
– А що мені самій вирішувати? – Алка ладна була знов у сльози.
– Та геть усе, – усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. – Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.
– Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, – сумно зітхнула Алка.
– От усе ви чисто знаєте, – Катерина їй. – Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?
– Дякую тобі, дитино, – прошепотіла Алка. – Як дозволиш, іще зайду.
– Заходьте, та більшого не скажу.
– А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?
– Почастую…
Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.
– А я і є молода! – кричала.
Та й так! Хіба тридцять вісім – це роки?
У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.
Алка на порозі стала:
– Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, – гарячково, нервово.
– Маруся, ти глянь! – обурився Степан. – Алка стала – чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув – і зіщулився. На Алку – зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.
– Чуєш, Алка! – Степан їй. – Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.
Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:
– Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?
– Скоро, сусідонько, – сумно відповіла Алка. До дверей пішла.
Маруся плечима знизала:
– Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:
– Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.
– Яка така Катерина? – не втримався Степан. – Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… – Алка замовкла, вдихнула глибоко. – Повбиваю… Ви мене знаєте.
До Раїси:
– Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається – ні. Щоб знала – нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.
– А хто? – цілком свідомо запитала Раїса.
– Я знаю хто.
– То скажи…
– Сама покараю.
– Чому? – Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.
– Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.
– Немає вже Шанівки, – прошепотіла Раїса.
– Подивимося… – тихо відповіла Алка. Знову – до дверей. Аж Степан підскочив:
– А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?
Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:
– Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо – не шуткую.
Маруся приклала руки до грудей, на чолі – зморшка гірка:
– Скажи хоч, вона до школи ходити буде?
– Не буде, Маруся.
– Чому?
– Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…
– Чи ти дурна? – не повірила Маруся.
– Ай – дурна! Дурна була… Така дурна… – і Алка пішла з хати.
Раїса підвелася. Повільно, непевно.
– Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.
– Тре' хоч тепла дочекатися, – Маруся їй.
– Так, дочекатися… – Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка – подвиг.
Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.
– Де був? – запитала Алка.
– У Килимівці…
– Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…
– У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! – гримнув Іван.
– Які ж у тебе діла з Тамаркою?
– Паї шанівські в неї викупив. – Іван не зумів приховати радості. – Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!
– Нема в тебе землі, Іван, – тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:
– Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!
Алка чоловіка за руку – хвать! Та – до підлоги. Залусківський аж покотився.
– Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?
– Пусти! Пусти, дурна! – Іван зубами скрегоче.
– Дурна?
– Та не дурна, – підхопився. До тями прийти не може. – Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…
Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось – грюк, грюк!
– Кого це принесло? – Іван до дверей.
На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського – Жорка Нечитайло.
– Привіт, – Іван йому. – Чого захекався?
– Ваня… – Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. – Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:
– Та кажи вже…
– Рейдери… Чув таке?
– Не чув. А що за хрін такий?
– Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.
– Та ти здурів! – пополотнів Залусківський.
– Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…
– Та й зараз устигнемо, – мобілізувався Залусківський.
– Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би – вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.
Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…
– Нащо їм земля?..
– Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?
– Казав…
– От і маєш, – Нечитайло зітхнув. – Піду я… Раптом хтось побачить…
